Одразу ж з різних боків пролунали голоси протесту проти зазіхання на одвічну свободу розвитку майбутніх письменників.
Вільний розвиток письменників — це, звичайно, дуже твердо зміцнена традиція. Письменники завжди навчали себе самі. У них не було навіть і того, що мали живописці середньовіччя і Ренесансу: там учень працював під наглядом майстра, чистив пензлі, готував мольберт і полотно, йому доручали, поки він іще не дозрів для більш відповідальних завдань, виконання дрібних орнаментів, крізь замкову шпарину — якщо тільки майстер її не затуляв — він намагався підгледіти, як учитель чаклував, змішував фарби, огортаючи свої секрети таємницею, врешті, немов метелик, обсипаний квітковим пилком, відлітав у свій власний світ, де або поступово струшував з себе пилок — стиль і творчу манеру вчителя, або ж зберігав їм вірність до кінця. Письменники самі себе виховували, найчастіше їм доводилося це робити наперекір оточенню, з яким вони змушені були боротись уже за сам вибір своєї професії. Якщо свідчення про те, нібито батько Лафонтена бажав, щоб його син став поетом, правдиві, то цей гідний усілякої поваги батько є винятком. Овідій писав зовсім про інше — про одностайну думку всіх батьків — у тому розділі своєї поетичної автобіографії, де увічнено посвистування лози й скигління хлопчика, що готується стати поетом.
Та навіть якщо ніхто не заважає майбутньому письменникові йти обраним шляхом, ніхто не стане й посвячувати його в таємниці письменницького ремесла. Він повинен відкрити їх сам, добути власним розумінням, інстинктом, шукати дорогу навпомацки, відкривати невідомі стежки (звичайно, добре витоптані багатьма попередніми поколіннями), блукати в заростях і знову виходити на битий шлях, який веде до творчості й слави. Кому з літніх письменників не знайомий молодик, що несміливо заходить з набитою рукописами текою під пахвою, длубається в цій теці тремтячими руками, щоб видобути найкраще, найважливіше, у що вкладено надії? По-різному закінчуються такі візити: або взаємним розчаруванням, або — надзвичайно рідко, але як це буває добре! — радісним здивуванням, взаємною симпатією, дружбою.
Історію такого роду стосунків можна простежити протягом багатьох років у випадку з Еккерманом. Червневого дня 1823 року Еккерман з'явився до Гете і приніс свій рукопис. Старий пройда одразу зрозумів, що тут немає видатної письменницької індивідуальності, проте, не відмовляючи в порадах і заохоченні, навіть задаючи різні поетичні екзерсиси, прихилив до себе юнака на решту днів своїх і забезпечив йому поряд з собою безсмертя як авторові безцінних "Розмов з Гете", Еккерману ні на хвилину не довелося відмовлятися від власної творчості, і йому здавалося, що він дедалі впевненіше крокує вперед, коли насправді могутня воля олімпійця примушувала його йти за призначенням, яке вона сама для нього накреслила. Випадок з Еккерманом — найрідкісніший. Того червневого дня, коли він уперше з'явився до Гете, він був лише молодим подорожнім з рукописом під пахвою — символічним втіленням мандрівних нерозквітлих талантів. Більш сердечний і безкорисливий, ніж Гете, Леопольд Стафф не одному поетичному пташеняті допоміг навчитися літати, підтримавши його братнім словом та усмішкою, чим і зажив собі прихильність багатьох і самого Тувіма, який аж до смерті був вдячний йому.
Кожний письменник, особливо письменник маститий, був і є об'єктом паломництв, а пошта постійно доставляє йому листи й рукописи від молодих людей, що просять порад, вказівок, оцінки. Письменник часто опиняється в скруті: що робити? Або часу не вистачає, або — що набагато прикріше — річ виявиться не вартою уваги. Тим зворушливіші приклади уваги великих письменників до літераторів-початківців. Чехов давав їм у листах прекрасні докладні поради, цикл листів Райнера Марії Рільке "До молодого поета" — благородний приклад того, як зріла думка приходить на допомогу юнацькій недосвідченості. Такі листи часто мають далекосяжну дію, в них містяться найцінніші вказівки з техніки письменницького мистецтва. Проте немає ніяких підстав говорити тут про якусь систему, про істинну школу письменницької майстерності.
Єдиною справжньою школою навчання молодих письменників були поетики або стилістики, школи риторики у древніх, де розроблялися різноманітні теми, іноді гідні сенсаційних романів і похмурих драм, або читалися лекції з теорії — так навчали в XIX столітті, а у фрагментарній формі навчають і досі у вигляді вправ з композиції, віршування і, нарешті, в найскромнішій формі — задач з рідної мови. Якщо старовинні школи риторики справді займалися багатьма важливими питаннями письменницького мистецтва, то те, що лишилося від них, у наші дні не становить, як правило, для письменника великої цінності. Письменнику ні до чого так звані стилістики. Найчастіше їх складають сумлінні й нудні педанти, які знаходять задоволення в тому, що можуть під відповідними етикетками в спеціальних розділах розмістити всі засоби художньої експресії, всі прийоми стилю, які зустрічаються в літературі, на які вони дивляться мов на колекцію засохлих метеликів. У Франції зажив відомості Альбала, автор різних посібників про письменницьку майстерність, постать у мольєрівському дусі, яку так і бачиш у товаристві мсьє Журдена, незрівнянний Альбала, який намагався вносити стилістичні виправлення в прозу Проспера Меріме.
Інша річ поетики. Вони носять імена великих і гідних усілякої поваги письменників і належать літературі. "Поетика" Арістотеля, "Лист до Пізонів" Горація, приписуваний Лонгу трактат про піднесене, трактат у віршах Марко Джіроламо Віди, "Поетичне мистецтво" Буало, "Мистецтво віршування" Дмоховського — ось кілька верстових стовпів на дорозі, якою європейська поезія ходила до школи. Та за звичкою всіх бешкетників, вона раз у раз тікала з доброчинної стезі, прагнучи в чарівливому відчутті свободи знайти нове дихання, нових учителів, нову красу. Шкільні вчителі докоряли за це, і не раз доходило до гірких непорозумінь, так добре знайомих хоча б з боротьби класиків та романтиків.
Школа не йде попереду нової поезії точнісінько так само, як і не вміє передбачати нові наукові відкриття. Кожен курс "поетичного мистецтва" ґрунтується на правилах, почерпнутих з поетичних шедеврів попередніх епох, говорить про становище в минулому або б нинішньому, і не знайти в ньому характеристики новітніх літературних жанрів або досі не відомих віршованих форм. Поетики обертаються в замкнутому світі. Їхні рекомендації й застороги опираються на усталені авторитети, на вивірені традиції, прикриваються беззаперечними естетичними судженнями. Джерелами для таких суджень можуть бути спостереження над психологією почуттів або ж поняття, вироблені під впливом звичаїв. Нарешті не останню роль можуть зіграти й упередження, забобони даної епохи.
За винятком Арістотеля, який був дослідником і описував літературні явища достоту так само, як описують метеорологічні, відшукуючи в них закони, створені ними самими, інші автори поетик самі були поетами й висловлювали в них власне кредо. Це відбувається й досі. Наприклад, Поль Клодель дав власне й дуже незвичайне "Поетичне мистецтво". "De arte poetica" Горація — пам'ятка думки й культури ідеального художника. Своїх класиків він читав не тільки для насолоди, але й для того, щоб підгледіти їхні засоби та прийоми, позитивне й помилки, і майже за кожним судженням був прихований його особистий досвід. Якщо підходити до Горація не з догматичною міркою, у нього є чого повчитися, і насамперед треба взяти те, що б'є з кожного його віршованого рядка: повага до творчої роботи, прагнення до досконалості. Адже, мабуть, Горацій був першим, хто підкреслив значення цього слова, першим, хто зажадав від письменника уваги, праці, сумлінності у ставленні до слова, і хто з такою любов'ю схилявся перед словом, бо був закоханий в його звучання, у все, що становить своєрідність даного слова в спільному господарстві людської мови. Нарівні з Арістотелем він став провідною зіркою багатьох поколінь, під його егідою йшли інші автори риторик, поети середнього калібру, яким схиляння перед правилами замінювало творчу думку й натхнення.
Китайського бога літератури зображують у вигляді вусатого мудреця з піднятим угору вказівним пальцем, неначе він застерігає або сварить. Такий бог цілком був придатний і для деяких періодів поетичної ортодоксії на Заході. За поетикою вчились не тільки загальним правилам, але й безлічі деталей: використовувались готові звороти, образи, порівняння. Обставлена з усіх боків правилами, поезія уподібнилася танцю чи грі в шахи. Її правила приймали й беззастережно їх дотримувались, не рахуючись при цьому з тим, що вони обмежують індивідуальність поета, заважають розвитку лише одному йому притаманних якостей його артистичності. Навпаки, всім здавалося, що майстерність, винахідливість і навіть свіжість можуть перемогти тільки в таких умовах і що на цій гладенькій арені зазнають поразок самі лише посередності, задавлені тягарем банальності й бездушного наслідування. Дотримувались заповіді, відкинутої Євангелієм, і наливали молоде вино в старі міхи. А щоб оживити відпрацьовані, зношені форми, треба мати що сказати — вимога вельми складна для виконання, якщо врахувати убозтво думки, властиве гучним бунтарським поетичним школам, яких у наш час стільки перемерло від злоякісної анемії.
Романтизм скасував давнє законодавство. Поетики відійшли в минуле. На зміну їм з'явилися програми й маніфести, які зруйнували майже все, що виробив поетичний ancien régime — старий порядок. Дещо від старого вціліло лише у віршуванні: структура вірша, ритм, кількість складів, рими якоюсь мірою продовжували дотримуватись традиції, сонет усе ще складався з чотирнадцяти рядків. Але врешті виявилося: можна бути поетом, не визнаючи жодної вимоги, яку поетики висували до поетичного твору минулого. За короткий період панування формалізму зустрічалися вірші, надруковані то прямовисно, то впоперек, і, читаючи їх, важко було позбутися враження, що тут добра половина робити виявилася завданою на змучені плечі складальника. Зараз ми дедалі частіше одержуємо твори, написані нібито у віршах, які, коли б їх надрукувати in continio — суцільним рядом, нічим би не відрізнялися від патетичних статей або закликів у прозі, з якими ці вірші сусідять на сторінках журналів.