Зрештою, це ви поставили питання про російську нафту па обговорення громадськості, отож вам доведеться нести відповідальність за наслідки, якщо все воно обернеться проти вас.
— Що обернеться проти мене? Я навіть не розумію вас.
— Я знаю, тут є й інші зацікавлені сторони,—.обережно вів далі Пінк.— Але як тільки ви приплутали до цьогоио-літику, то поставили під сумнів і ваші власні мотиви. Це був нерозумний крок.
— Я не йаю наміру обговорювати мої мотиви,— відрубав Руперт.— А от щодо ваших мотивів,— саркастично мовив він, подивившись на Ная.— І ваших,— обернувся до Бендіго,— то чи такі вже вони незаймано чисті?
Пінк не образився, але Най продовжував наступ:
— Ви вже мали неприємності і в своїй родині, і "з Ліл-лом...
— Ой, не туліть ви сюди Лілла! — сказав Руперт.Я навіть слухати цього не хочу.
— Облишмо Лілла,— знову обізвався Бендіго.— Але ми хочемо знати, що приховано за цією безглуздою витівкою Фредді з нафтою. Бо вона таки безглузда, і ви самі це знаєте.
— Ви весь час намагаєтесь переконати мене в цьому,^ сказав Руперт.
— Фредді щось замислив.
— Ні, неправда.
Най підвівся й сказав Бендіго:
— Марна трата часу.— Потім обернувся до Руперта й подивився на нього своїми холодними риб'ячими очима.— —Це Фредді навчив вас так говорити?
— Фредді тут ні до чого,— відказав Руперт, уже змирившися з поразкою.— Це мій власний задум.
— Ну що ж,— мовив Най.—Мені вас жаль. До побачення, Ройсе.— Ніби пе помічаючи мене, він пішов із Пінкового кабінету з шкіряними кріслами, і невидима секретарка точно в належну мить розчинила перед ним двері.
Руперт і собі встав, збираючись іти,' але Бендіго затримав його.
— Чому ви не викинете з голови всі ці химерні ідеї щодо росіян? — спробував він вплинути на Руперта.— Вони не мають реального майбутнього, повірте.
Я відчував, що Руперту сподобався Пінк. Але він тільки посміхнувся й відповів:
— Ви знову переконуєте мене..
— Можливо,— сказав Пінк.— Але ж нікому не потрібно, щоб фірма "Ройс" усхряла в якусь непевну політичну справу з росіянами. Верокіо нехай собі, вони італійці.— Він злегка притримав Руперта за руку.— Якби ми тільки знали, навіщо Фредді це робить, то почували б себе певніше і, можливо, навіть спробували б чимось допомогти.
Руперт рішуче попростував до дверей.
— Я не знаю, які у Фредді таємниці,— мовив він,— а отже, не можу сказати вам, що він має на меті. —
— Тут допоміг би найменший натяк, навіть здогадка. Він зараз в Амстердамі, щось там залагоджує^ і ми маємо приблизне уявлення, що саме.
— Тоді чого ж ви питаєте мене?
— Ви могли б зробити йому послугу. Вам, напевне, відомо, що він намагається ввести фірму "Ройс" у пай з голландцями й італійцями. А якщо не відомо, то можу по секрету вам сказати, бо не всім вашим родичам це сподобається.
— Чого ви хочете від мене? — знову запптав Руперт.,
— Ідеться про голландську філію фірми "Кальтекс"? Руперт засміявся.' '
— Слово честі, не знаю,— сказав він, розуміючи, що Пінк, власне, й не сподівався на відповідь. Він хотів побачити, яка буде реакція, і Рупертів сміх прозвучав цілком переконливо.
Пінк зітхнув і відчинив перед нами двері.
— Схоже на^гё, що ви й справді дуже мало знаєте,—розчаровано мовив він, але все-таки провів нас до ґанку і, вже стоячи па східцях, додав, що треба б нам днями якось зібратися й пообідати втрьох.— Ви хороший хлопець,— сказав він Руперту, дивлячись па нього згори вниз.— Але я все життя знаю ФреддЬ, й Пеггі також, і здається мені, що Фредді збирається пошити всіх вас у дурні. І ви особисто багато на цьому прогадаєте. Так чи інакше, а прогадаєте, Руперте, можете мепі повірити.
[— Можливо,—відповів Руперт, і ми вийшли па Сент-Джеі'їмс-стріт. Він не обізвався більш ані словом, аж поки пе повернулися до свого кабінету. І тільки там запитав мспс, чи зробив я якісь записи. , — Дещо зробив,— відказав я.
— Л втім, це тепер ні до чого,— моїшп він.— Старий таки загпав нас у глухий кут. Більше податись нам нікуди.
ЧАСТИНА ДРУГА
• Розділ двадцятий
— Це може віщувати і добре, і зле,— сказав він.— Да-
ла, але далі пе можу...
— Давайте спершу сховаємось від дощу.— Ніна зовсім промочила ноги й заляпала панчохи брудом.
— Нічого,— кинула вона петерпляче.— Я не хочу, щоб нас бачили вкупі. Хтось із англійців...
. — Он воно що? Хто ж це так зацікавився вами?
— Мепс хочуть викрасти,— ледве вимовила вона.
— Що?!
— Так... Мепе попередив одии чоловік. — Англієць?..
— Атож. Він усе намагався підійти, коли я залишалась одна. У Бірмінгемі спокою не давав. Навіть по телефону...
— Що він вам говорив? Чому ви вважаєте, що вас хочуть викрасти!
— Він говорив про вас, Руперте.
їх обдало холодним душем з голого віття, і Ніна вкрила голову шарфом, а Руперт утерся хусточкою. Та на душі в нього було ще холодніше.
— Двічі, коли я купувала панчохи, а потім яблука, він намагався відтерти мене.й затягти кудись. "Мені потрібно з вами поговорити, Ніно Сергіївно". Знає навіть, як мене по батькові. Та це — англієць. Він заявив, що у вас неприємності з держбезпекою і що вам потрібна моя допомога. Це так, Руперте?
— Звичайно, що ні.
— Він ще торочив, що всі знають про наші стосунки і, тільки-но я по'іду" вас арештують'.
— Дурниці! Невже ви йому повірили? Плюньте на все, Ніно.
— Так, але ж він знає дещо. Знає! — вигукнула вона.— Каже, що я зіпсувала вам життя і завдала багато прикростей, проте можу допомогти, якщо чесно зізнаюсь його друзям...
— Не слухайте ви його,, бога ради, і не зважайте на нього!
— Я не слухаю його,— обурилась вона,— але ж він мене переслідує.
— Покличте поліцію.
— Що ви! Адже він сам, мабуть, поліцейський. Можливо. Проте, коли ви покличете постового, він
одразу відчепиться.
— Але ж тоді мені доведеться давати пояснення... Навіщо нові клопоти?
Вислухайте мене спершу,— схвильовано мовив Руперт, беручи її під руку.— Це просто шантаж. Вони нічого про вас не знають. їм хочеться, щоб ви почали виправдовуватись або захищати мене; Ви йому що-небудь казали?
— Ні. Але ж це неподобство! — знову вигукнула Ніна.— Він доводить мене до того, що я ладна його вбити! — Від гніву вона аж заплющила очі.— Ні, все це мене таки тривожить. За його спиною стоять інші. Він може будь-що вчинити зі мною, коли десь застане одну. Що тоді робити?.. Адже не можу я піти проти своїх... не кал"учи вже про нас.
— Авжеж,— мовив він лагідно, тиснучи її руку до серця.— Заждіть, дайте мені подумати...
Вони мовчки йшли гравієвою доріжкою.
— Ви іце нікому з делегації не говорили?
— Навіщо? Як можна все пояснити, не вплутуючи їх? Повторюю, я не хочу наражати їх,на небезпеку. Він, між іншим, згадував і Джо...
— Джо? — Руперта ніби вдарили ножем.— А до чого тут вона?
— Лякав, що хтось неодмінно розкаже їй... І все це, негідник, плескав таким улесливим і співчутливим тоном...— Ніну аж пересмикнуло.— Я ненавиджу його..Отой солодкавий голос та підступну улесливість!
— Не хвилюйтеся. Це все через мене...
— Я теж так думаю. Чого ж вони хочуть?
, — Надто все заплутане... Я сам винен. Хоч мені боляче, що й вас уплутують, і навіть не знаю, як вам допомогти. Принаймні зараз.
— Тоді я мушу допомагати вам.
— Як? Ви збираєтесь з ними говорити? ,
.— Ні! Ні! — злякано мовила вона.— Нізащо в світі! Це ж мої вороги. Як ви могли подумати? Та я б їі^ очі івидряпала!
Г — Тоді годі про них думати. Я зроблю все, що можу, і —г— Будь ласка..Коли ж вони спробують затримати мене чи кудись одвезти, я їм не дамся.
— Вони не посміють,— запевнив він.
— Хто зна? Проте я їм до себе навіть доторкнутися не дам.
— Не вистачало ще нам цього клопоту...
Вони мовчки йшли далі. Руперт переплів її пальці з своїми і тихо мовив:
— Ви мені скажете правду, коли я вас про щось запитаю?
— Звичайно.
— Чого ви приїхали до Англії?
— Щоб побачити вас,— відповіла вона, не вагаючись.— Щоб пересвідчитись, що я не помилилася. Мені було так самотньо, коли ви поїхали. Я стільки про вас думала і от вирішила, що не знайду собі спокою, доки не побачу вас і не допевнюся. Адже я так вірила вам...
. —т А чому раптом почали сумніватись? Я, наприклад, не сумнівався й на мить.
— Так, так. Але ж ви не вірите в те, у що вірю я..,
Навіщо вп так...
— Не вірите! І я боялась, що зраджую не тільки себе... Ось чому мені було так боляче.
— Нічого ви не зрадили! — обурився він.— Не смійте так думати!
— Я намагалася... Але для цього й треба було зустрітися з вами.
— Але ж ви мені нічого пе сказали... Навіть не розпитували!
— Я хотіла спитати, коли була у вас. Та раптом відчула, що винна перед Джо і ви перед нею винні. Вона мала підстави так розмовляти зі мною.
— Ні, не мала.
— Я завинила перед нею.
— Чому ж т раніш мені не сказали?
Тепер вони забули про все на світі, крім того, що їх поєднувало.
— Навіщо? Мені потрібно було пересвідчитись, що вп достойний і чесний. От і все. Тепер я* знаю це напевне. . — Нічого ви не знаєте! Навіть тепер.
— Знаю. Все, що мені потрібно...
— І те, що ви зі мною зробили? 1 Bona міцно стисла його руку й кивнула.
— Ви перевернули все моє життя.
— Я цього не хотіла.
— Та я й не шкодую.
— Тоді я рада, хоч ми й негарно вчинили. Він розсміявся:
— Ви просто диво! До того ж така сувора моралістка, яких я досі не зустрічав...
— Я буду любити вас завжди, Руперте. Мон<е, й пе треба цього говорцти. Проте я розумію під цим не те, що звичайно мають на увазі. Інше. Більш вагоме. Тільки ви і я 8наємо це.
— Так.
Він пе хотів повторювати, що кохає її, але Ніна й так розуміла: все, що почуває вона, почуває й він.
Очевидно, Лілл зробив дурницю, переслідуючи Ніну, бо Руперт тепер любив її більше, ніж будь-коли. І більше, ніж до того, думав, як уберегти її. Ось чому він подзвонив адміралу й зажадав, щоб той прийняв його.
* * *
Адмірал торжествував. Він зустрів" Руперта у невеличкій банкетній старовинного особняка, що правила за кінозал. Лілл переглядав китайську плівку про збереження води йкольоровий югославський мультиплікат.
— Я проспв би вас зробити мені послугу, адмірале...— почав Руперт, ледве стримуючи себе.
— Чому ж, ти допомагав мені, а тепер я можу відповісти тобітим самим.
Адмірал був у доброму гуморі. Світло погасло, і він наказав:
— Одну лампу залиште, Гріне. Я потім вимкну сам.
Невидимий Грін щось буркнув, і Руперт лишився з адміралом у півтемряві.