Тоді ж з'являється і боязливий Никодим, вправний політик; засвідчуючи свою відданість Ісусові, він приніс сто мірок мирри та алое. Настала година боязливих. Обидва чоловіки, які не наважувалися сповідувати живого Христа і приходили до нього потайки вночі, тепер, коли він помер, виявляють більше віри та любові, ніж ті, хто розсипався у словах. Нічого не потрібно тепер цим не-честолюбцям і сановникам, бо вони втратили Ісуса. Чого їм боятися? Іудеї не зможуть більше причинити їм лиха. Тепер їм можна все забрати, бо вони все втратили, для них нічого більше не вартують ті почесті, якими вони колись —так дорожили, тому що Ісус помер.і
Йосиф з Ариматеї мав нову гробницю, що знаходилася в саду, на тому ж схилі Голгофи. Наближалося свято, гробниця була поряд — і вони поклали туди тіло Господа.
Розділ XXVII
ВОСКРЕСІННЯ
Небо заволокли хмари. Можливо, з гробів устали померлі, але про це згадають дещо пізніше. А нам уявляється весняний вечір, схожий на всі весняні вечори, запах теплої вологої землі, тілесна втома і пустота, які я відчував у дитинстві, коли порожніла арена після смерті останнього бика, немовби разом із тією пролитою кров'ю я втратив і свою власну. Порахунки зведено, справа закінчена. Непотрібна відтепер ненависть упала на серця книжників. У них нагромаджувався великий смуток їхнього народу, смуток, достатній для того, аби протягом століть наповнювати це невдоволення і невситимість. Фарисеїв продовжували непокоїти клопотання людей біля трупа. Люди, які на все дивилися тверезо, кепкували з тих, хто дав себе ошукати цьому брехунові. Але наближалася Пасха, і всі розійшлися по домівках.
Куди поховалися друзі переможеного? Що залишилося з їхньої віри? Син людський увійшов у смерть, але якими дверима! Пам'ять про нього буде гидкою і мерзенною для іудеїв. А спадщина, про яку він стільки говорив? Вона стала символом поразки. А перемога над світом? Ті, що його ненавиділи, затоптали його ногами, розчавили і перед усім народом доказали його безсилля, а отже, фальшивість. Так, його друзям не залишалося нічого іншого, як заховатися, приховати свої сльози і, ганьбу, мовчки чекати.
Бо вони все ж таки чекали, пригадуючи деякі слова, хапаючись за них. Похитнулася їхня віра, але не любов. Можливо, серед них деякі серця вже палали безумством віри, що була вже безумством хреста. Насамперед жінки, всі ті Марії... Матері Ісуса непотрібна була віра, вона знала. Але в ній продовжувалися Страсті Ісусові. Безперестанку сипалися удари, на рідне обличчя летіли плювки. З її серця стікала божественна кров, і вона не могла її зупинити. Та, напевно, мусила турбуватись і про убитого горем Йоана...
Тут мала б розпочатися історія про повернення Ісуса у світ. Але тоді це була б історія самого світу аж до його закінчення. Тому що воскреслий Ісус постійно присутній; хочеться навіть сказати, що присутність Христа і не переривалася його Вознесінням. Чер$з кілька місяців після того, як учні побачили його зникнення, він на дорозі коло Дамаска засліпив божественним світлом свого супротивника Савла і Промовляв до нього. Отож святий Павло ніколи не сумнівався в тому, що він був таким же свідком Воскресіння, як і ті, що пили й їли разом з Христом — переможцем смерті. Про це він говорить у відомому уривку з Першого послання до корінфян: "Я передав вам найперш те, що я прийняв,— що Христос умер ради наших гріхів згідно з Писанням, і що він був похований, і що третього дня він воскрес за Писан-ням, і що з'явився він Кефі, потім одинадцятьом. А потім з'явився одразу більш як п'ятистам браттям, більшість із них живе й досі, а деякі спочили. Потім з'явився він Якову, опісля — всім апостолам. А після всіх він з'явився й мені, мов якомусь недоноскові".
Безперечно, з'яви Христа, які підтверджують його Воскресіння, не треба плутати з тими з'явами, що їх удостоїлося багато людей, відколи він піднявся на небо. Та все ж той, хто повалив на землю Павла на дорозі з Дамаска, це той самий Христос, якого чули, бачили, торкалися Франціск Ассізький, Катерина Сієнська, Тереза Авільська, Маргарита-Марія, кюре д'Арський і багато інших відомих і невідомих святих перед лицем усієї церкви чи у сутінках прихованого життя. Це не євхаристійна присутність, але кожен звичайний християнин знає її: прийнявши Чесні Дари і повернувшись на своє місце, він обережно прикриває плащем найпотаємні-ший вогонь, який горить у глибині його єства,— пульсування полоненої Любові.
Це правдиво ще й з іншого боку: багато євангельських оповідей залишаються для нас неймовірними, зате оповіді про воскресіння Христа особливо близькі нашому життєвому досвіду. Насамперед тому, що ми самі пізнаємо Христа че: рез його Страсті. Він приходить до нас не із глибини смерті, а з глибини свого страждання. Щоб дійти до кожного з нас, він щоразу переходить через людське пекло. Те його лице, яке ми знаємо,— це не є обличчя іудея, яке не могли розрізнити серед інших вояки когорти і слуги головного первосвященика без поцілунку Іуди. Це обличчя, побите і скривджене нашими гріхами, це пристрасний і сумний погляд, який
супроводжує нас упродовж цілого нашого життя...
Кожна зустріч воскреслого Христа зі своїми близькими нагадує християнинові якусь подію з його власного життя. Марія Магдалина плаче біля гробу, бо "забрали її Господа з гробниці і вона не відає, де пбкладено його". "Промовивши ці слова, вона озирається і бачить Ісуса, що стоїть за нею; вона не впізнала, що це Ісус. Він говорить їй: "Жінко, чого ти плачеш? Кого шукаєш?" А вона, подумавши, що то садівник, відповідає: "Пане, коли ти забрав .його, то повідай мені, куди ти його поклав — а я заберу його". Ісус мовив: "Маріє!" — і відкрилися тоді очі святої жінки, і вона сказала до нього: "Раввуні!"". Чому б і нам не признатися, що й ми інколи впізнаємо його? Найчастіше в його священиках, про яких так часто говоримо лихі слова...
Скільки разів звучало з наших уст звернення Фоми, званого Дідим, коли очима, сповненими віри, і намацуючими руками сліпця ми бачили і торкалися ран Господа! "Dominus meus et Deus meus..." "Господь мій і Бог мій". Він є володінням усіх, даний і дарований кожному з нас зокрема.
Перший раз Ісус з'явився у замкненій кімнаті, де, побоюючись іудеїв, переховувалися учні. Він показав їм свої рани, потім сповнив їхні серця миром і радістю й передав їм право відпускати гріхи. (О, впевненість у прбщенні гріхів! Рука священика на нашій голові і слова розгрішення, які вливаються у наше серце й тіло, як вода і кров із проколотого списом боку Христового!). Коли з'явився Ісус, Фоми не було серед апостолів, і він не хотів вірити їхній розповіді: "Якщо не побачу на його руках знаків від цвяхів і не вкладу свого пальця у місце, де були цвяхи, й руки своєї не вкладу в бік його,— не повірю!" Через вісім днів Ісус знову несподівано з'являється і каже до Фоми: "Дай сюди твій палець і глянь на мої руки. І руку свою простягни, і вклади її в бік мій. І не будь невіруючим, а віруючим!" І відказав Фома: "Господь мій і Бог мій!" Ісус каже йому: "Побачив мене, то й віруєш. Щасливі ті, що увірували, не бачивши!"
Господи, ми не бачили тебе нашим тілесним зором, але віримо в тебе.
Кому з нас не відомий заїзд в Еммаусі? Хто не йшов тим шляхом якогось вечора, коли здавалося, що все втрачено? Христос помер у наших серцях. Його відібрали у нас світ, філософи, вчені, наші пристрасті. Не було для нас більше Ісуса на землі. Ми йшли дорогою, але хтось ішов поряд з нами. Ми були самотні і водночас ми не були самотні. Спадав вечір. Ось відчинені двері, темрява зали, у якій вогонь каміна освітлює лише глиняну підлогу, на стінах витанцьовують тіні. О, розламаний хліб! О, шматок спожитого хліба попри таке нещастя! "Зостанься з нами, бо день уже хилиться..."
День хилиться до вечора, життя підходить до кінця. Дитинство видається дальшим, аніж початок світу; і від втраченої юності ми чуємо не більше, ніж останній гул у мертвих деревах незнайомого парку.
"Коли вони наблизились до села, куди йшли, він удавав, що хоче простувати далі. Вони ж наполягали, кажучи: "Зостанься з нами, бо вже пізно і день уже похилився".
І він увійшов, щоб зостатися. Сівши з ними за стіл, він узяв хліб, поблагословив його і, розламавши, дав їм. Тоді відкрились у них очі, і вони його впізнали, але він зник з їхніх очей. І вони казали один до одного: "Чи не палало наше серце у грудях, коли він промовляв до нас у дорозі й пояснював нам Писання?"
Якось Кефа, Фома, Натанаїл, Яків і Йоан ловили рибу. Вони повернулися на Тиверіадське озеро, до своїх човнів та сітей; "вони взялися за розум..." — так думали, певно, їхні сім'ї. Але нічого не ловилося. Якийсь незнайомець порадив їм закинути сіті праворуч від човна. Вони витягли стільки риби, що Йоанові раптом усе роз'яснилося. "То Господь! Петре, то Господь!" А Петро одразу ж кидається в море, щоб скоріше доплисти до свого улюбленого Господа. Він там, на березі. Це справді він.
Димить невелике вогнище. На сонці сохне одяг Петра. Печеться спіймана ними риба; вони їдять хліб, який дає їм Ісус; вони навіть не спитали його: "Хто ти?" Не були цілком упевнені, що це він. Але ж ні! Боже мій! Це ти! Звичайно, це ти запитуєш (о, яке знайоме нам це питання! Питання — так,.тільки не відповідь!):
— Симоне Йонин! Чи любиш ти мене більше, ніж оці?
— Так, Господи! Ти знаєш, що я люблю тебе...
— Паси моїх ягнят...
Тричі повторюється цей діалог на березі озера. Потім Ісус відходить, Петро йде за ним; Йоан трохи віддалік — немовби він втратив свій привілей "найбільш улюбленого учня", немовби Господь не виявляє йому більше своєї сердечної теплоти. Проте він говорить про сина Зебедеєвого таємничі слова, які переконують інших учнів у тому, що Йоан не помре насильницькою смертю. І коли через кілька тижнів Ісус віддаляється від гурту учнів-і возноситься на небо, розчиняючись у світлі, це не означає, що він одійшов навічно. Він уже чигає на повороті дороги, яка веде з Єрусалима до Дамаска, і вичікує Савла, свого улюбленого переслідувача. Відтепер кожну людину в її долі сторожитиме Бог.