З цієї висоти відкрилося, як на долоні, не тільки все узбережжя, але й дно моря. Виразно виднілися окремі камені під водою, які звичайно не можна помітити внизу. Стало видно глибокі й мілкі місця. А на сотню кроків праворуч визначився непоганий прохід рифами.
— Навіть не треба спеціального обстеження робити, — сказав Сурат. — Звідси все видно краще, ніж звідти.
— Але яка ширина і глибина проходу?
— Це вже можна виміряти.
Сідан підійшов до другого краю і гукнув товаришів у човні:
— Під'їжджайте он туди і зміряйте глибину та ширину проходу!
Човен відійшов. Під керівництвом вверху почали робити промірювання. Ширину проходу виміряли легко; вона була достатньою для корабля. Але точно визначити глибину не було можливості, бо човен в цьому вирі не міг зупинитись. Заміряли приблизно, веслом навскоси.
— Футів з вісім! — крикнули знизу.
— Кепсько, — насупився Сідан. — А корабель сидить на тринадцять. В якому стані зараз приплив?
— Та зараз саме відплив, — відповів Сурат. — Приплив повинен бути після полудня. Значить, наступний — після півночі. Ви приїхали саме під час припливу.
— Чи високо він піднімається?
— Та вчора, наприклад, зовсім сховалась ота скеля.
Сідан глянув на неї і повеселішав: скеля здавалася досить високою.
— Хлопці! Прикиньте там висоту отієї скелі — знову крикнув він униз.
— Футів десять! — відповіли знизу.
— Дуже добре! — зрадів Сідан. — Це значить, разом буде вісімнадцять футів.
Потім дослідили глибину в інших місцях, по дорозі до фіорду. Зміряли відстань од бар'єра до прибережної стіни, щоб побачити, чи зможе корабель завернути вбік. Цей результат був не дуже задовільний: відстань мало перевищувала довжину корабля: значить, не дуже тут розвернешся.
— Ну що ж? — сказав Сурат. — Нічого не зробиш. Доведеться брати трохи навскоси і тягнути канатами. Он за ту і за оту скелю можна буде їх зачепити.
Таким чином обмірковували всі можливості, підготувалися і почали чекати вечора. О годині першій чи другій набіг приплив і справді затопив ту скелю. Отже, з цього боку все було гаразд.
Надвечір човен вийшов у море. Минуло півгодини, година, а попереду нікого не було. Ще година минула, стало вже зовсім темно, але ні корабля, ні катера ніде не було.
Руки з веслами самі опустилися, човен спинився.
— Зброя! Стільки зброї загинуло! — простогнав Сідан, і та ж самісінька думка відбилася в серці його товаришів.
І лише після того подумали вони про долю і тих, що були на кораблі…
* * *
Корабель тихо погойдувався на спокійному просторі Індійського океану. Час від часу він посувався на кілька кілометрів, бо його відносило вбік течією або вітерцем, а потім знову стояв на місці, ніби сонний. Навколо ні душі.
Після полудня раптом пролунав крик вахтового:
— Дим з лівого борту!
Кинулися на лівий бік, скерували підзорні труби. На півдні ледь виднівся корабель, але розпізнати його було важко, навіть не можна було помітити, в який бік він іде.
Команда позирала на керівників, чекаючи наказу: тікати чи підготуватися до бою?
Ті напружено стежили за кораблем і обмінювалися думками.
— Регулярні кораблі тут не ходять. Значить, це випадковий.
— Але він, як видно, йде з Австралії, значить не з тих, що могли бути послані за нами навздогін.
— Гляньте — це ж англійський дредноут! І йде він на північний захід. До нас він ніякого відношення не може мати.
— Але він потім може сказати, що бачив нас край берега Скель Ластівчиних Гнізд, а це буде зовсім погано.
— Тоді нам треба показати, що ми йдемо зовсім в інший бік.
Через кілька хвилин "Саардам" рушив на південний захід, нібито в Африку. Шляхи обох кораблів повинні були схреститися. Могутнє сталеве чотиритрубне страховисько наближалося так швидко, що зустріч мала відбутися раніше, ніж це було бажано.
— Це вже занадто! — незадоволено бубонів Гудас.
— Тепер уже нічого не зробиш, — сказав Салул, — назад же не підеш. Але тим товаришам, які одягнені не у військовий одяг, доведеться швидше сховатися. В тому числі, пробач, і тобі самому. Бо коли помітять такого капітана і таку команду на військовому кораблі, то можуть заарештувати нас.
Гудас не міг не погодитися з цим і з смішним виглядом, чухаючи потилицю, спустився з свого високого поста. Його місце зайняв Гейс. Сховалися і Гудасові малайці, на перше місце висунули "справжню" команду.
Дредноут перетнув дорогу метрів на сто попереду. Ніби кам'яниці, височіли на ньому надбудови, з яких висовувалися довжелезні гармати. Величезні білі хвилі здіймалися біля носа корабля. На палубі виднілися білі постаті команди.
Яким маленьким і нікчемним здавався перед цим велетнем "Саардам" з його командою!
Але за морськими звичаями обидва кораблі привітали один одного прапорами: дредноут — англійським, "Саардам" — голландським, і розминулись, як і належить всім солідним суднам.
Коли дредноут від'їхав, виліз і капітан зі своєю командою.
— Прикро, чорт забирай, першому адміралові незалежної Яванської республіки ховатися від сусідньої держави! — пожартував Салул.
— Для початку досить і того, що ми салютували один одному як рівні, — відказав Гудас.
Після цього "Саардам" почав зменшувати хід, відставати, але минуло ще чимало часу, поки дредноут зовсім зник з очей.
Коли "Саардам" повернувся назад, було вже темно.
Але куди "назад"? В який пункт водяного простору? Чи жде їх човен? Коли жде, то як знайти його в темряві? Чи можна подавати сигнали? Чи знаходиться човен біля берега, чи вийшов назустріч кораблю в море? А може, човна зовсім немає?
Такі питання мучили команду "Саардама", коли він вночі ходив уперед і назад біля берега Яви.
Нарешті, здалеку, ніби від моря, почулися слабкі звуки пострілів. Прислухалися — постріли повторились. Минуло кілька хвилин — знову серія пострілів. І постріли ритмічні, з однаковими інтервалами.
— Вони! Вони! — загомоніли на "Саардамі". — Ні в якій перестрілці таких правильних пострілів не буде. А якщо вони стріляють, значить, небезпеки нема, значить, і ми можемо давати сигнали. Тільки треба вибрати — чи гудок, чи вогні, чи такі самісінькі постріли.
— Можна навіть вистрілити з гармати? — додав хтось чи то жартома, чи то серйозно.
— Гармата не гармата, — відказав Салул серйозно, — а гудок в такий час і в такому місці може розійтися досить далеко і долинути до такого вуха, в яке він не повинен потрапляти, вогні також можуть дійти дуже далеко і потрапити в небажане око. Отже, треба відповісти такими самісінькими пострілами з гвинтівок.
Цією мовою екіпажі корабля і човна дуже швидко домовились і через півгодини з'єдналися.
Наближалася рішуча мить. Корабель підійшов до рифів.
— Якби ще видно було, то півлиха, а так уже занадто рисковано, — сказали моряки. — Навіть своїм світлом дуже освітлюватись не можна, щоб не звернути на себе зайвої уваги.
На Гейса було покладено технічну, інженерну сторону справи. Він наказав засвітити три ліхтарі: два з боків і один спереду. Бокові треба було накрити зверху і скерувати світло лише на скелі з боків проходу. Передній ліхтар так само повинен був освітлювати дорогу перед носом корабля. Коли, нарешті, засвітили всі три ліхтарі, то лишилися дуже задоволені: тільки три світлі плями блищали на воді, а весь корабель губився в мороці.
— Так і за півмилі не помітиш його, — радів Гудас.
Потім прикріпили два троси на березі: один прямо спереду, а другий далі, збоку. Ці троси повинні були намотуватись машинами (лебідками), і корабель мав посуватися вперед поволі, твердо і певно, трохи навскоси і не відхиляючись у сторони. На долю команди лишалося тільки керувати кормою корабля, щоб вона не вдарилася об каміння. Але це "тільки" було важче і небезпечніше за все інше.
Небезпека загрожувала ще з одного боку. Коли корабель поволі тягнути вперед двома тросами, він, звісно, не відхилятиметься і піде по середній лінії. Але що буде, коли хвилі ударять його ззаду і примусять піти швидше, ніж треба?
— Значить, доведеться весь час підтримувати задній хід, щоб корабель не посунувся вперед, — відповів Гейс. — Інакше кажучи, доведеться одночасно користуватися обома протилежними силами і давати перевагу першій настільки, наскільки це треба. Разом з тим це значно послабить і рухи корми вбік.
Довго тривала підготовча робота. Особливо важко було закріпити троси. Вода тимчасом все прибувала. О другій годині вона залила вже і той камінь, який правив за мірку припливу.
Корабель стояв підготувавшись, носом уперед, і чекав останньої хвилини. Сто чоловік команди вишикувались по боках, озброєні чим тільки можна. Значна частина сиділа на трапах з зовнішнього боку корабля. Всі тримали в руках що-небудь, щоб відіпхнутися від скелі. Навіть мішки з борошном пустили в хід; вони висіли по боках на вірьовках, і двоє чоловік трималися за кінці їх, щоб у разі потреби опустити мішки у воду між кораблем і скелею.
— Починай! — наказав Гейс.
Загуркотіли лебідки, натяглися троси, і корабель посунувся вперед. Але чим ближче до рифів, тим більші були погойдування корабля. Гудас стояв біля керма. Босий, з непокритою головою, у розстебнутій драній сорочці, з сяючими очима, він здавався одним з тих капітанів-привидів на зачарованих кораблях, про які ходить стільки легенд серед моряків усього світу.
Гейс керував машинами. Його рухи і дзвінкий голос здавалися зовсім спокійними, але пильне око могло б помітити, як сіпався кожний нерв, кожний м'яз на його обличчі і руках.
— Задній хід!
— Послабити троси!
— Малий хід!
— Натягнути троси!
Ось уже середина корабля в проході. Команда квапливо відпихається від скель. Ось найрискованіша мить: у проході гойдається корма. Ось вона нахилилася ліворуч на камінь. Щетина з жердин, палиць втикається в камінь, ковзає по ньому.
Ось один з команди впав з трапа у воду, мало не потрапивши між кораблем і скелею, — упав і виплив до носа корабля. Рятувати його не було часу і потреби, — знали, що не втопиться.
Потім раптово кинуло корму праворуч. Люди не встигли чи не могли стримати її своїми жердинами… Почувся легкій шурхіт: два мішки з борошном опинилися між кораблем і каменем.
З полегкістю зітхнули сотні грудей. І ще легше всі зітхнули, коли корабель проскочив через бар'єр. Та за мить радість була зіпсована іншим поштовхом, твердим, лютим. Тріснуло попереду біля носа.
Гейс кинувся туди.