Її чоловік прокинувся й побачив, що вона вислизнула з ліжка й вийшла надвір.
Він поквапився геть. Міс Марпл повільно пішла за ним. Куди поділася Молі? Чому вона вийшла з дому? Чи вона готувалася до цього умисне, чекаючи, коли нагляд за нею послабиться, а чоловік засне глибоким сном? Міс Марпл подумала, що так могло бути. Але в чому причина? Чи йшлося, як була переконана Естер Волтерс, про існування іншого чоловіка? Якщо так, то хто він такий? Чи була якась більш зловісна причина?
Міс Марпл ішла, дивлячись навколо себе, зазираючи під кущі. Несподівано почувся слабкий оклик:
— Тут… Сюди…
Оклик пролунав на певній відстані, за межами території готелю. Це десь біля струмка, що збігає до моря, подумала міс Марпл. Вона пішла в тому напрямку так швидко, як тільки могла.
Шукачів було не так багато, як їй спочатку здалося. Більшість людей, певно, досі спали у своїх бунгало. Вона побачила кілька постатей, що стояли на березі струмка. Хтось пробіг повз неї в тому напрямку, мало не збивши її з ніг. То був Тім Кендел. Через хвилину або дві вона почула його крик:
— Молі! Боже мій, Молі!
Минула ще хвилина або дві, перш ніж міс Марпл змогла приєднатися до маленької групи. Вона складалася з одного з кубинських офіціантів, Евелін Гілінґдон і двох тубільних дівчат. Вони розступилися, щоб пропустити Тіма. Міс Марпл підійшла, коли він нахилився, щоб подивитися.
— Молі…
Він повільно опустився навколішки. Міс Марпл ясно бачила тіло дівчини, що лежало в струмку, її обличчя було під поверхнею води, золоте волосся розсипалося по світло-зеленій гаптованій шалі, яка прикривала її плечі. Листя, яке плавало у струмку, та очерет створю-I вали обстановку, схожу на сцену з "Гамлета" з Молі в ролі мертвої Офелії…
Коли Тім простяг руку, щоб доторкнутися до неї, спокійна тверезомисляча міс Марпл узяла ініціативу на себе й сказала твердим і авторитетним голосом:
— Не чіпайте її, містере Кендел. Її не можна рухати.
Тім обернув до неї приголомшене обличчя.
— Але я повинен… Це Молі… Я повинен…
Евелін Гілінґдон поклала руку йому на плече.
— Вона мертва, Тіме. Я її не рухала, але помацала в неї пульс.
— Мертва? — запитав Тім, не повіривши своїм вухам. — Мертва? Ви хочете сказати, вона втопилася?
— Боюся, що так. Схоже на те.
— Але чому? — Розпачливий крик вихопився з грудей у молодика. — Чому? Вона була така щаслива сьогодні вранці. Ми обговорювали свої плани на завтра. Чому це жахливе бажання померти знову повернулося до неї? Чому вона вислизнула з дому — вибігла в ніч, прибігла сюди і втопилася? Який розпач її опанував, яке лихо спіткало — чому вона нічого мені не сказала?
— Я не знаю, мій любий, — лагідно сказала Евелін. — Я не знаю.
Міс Марпл промовила:
— Нехай хтось покличе доктора Ґрема. А хтось нехай зателефонує до поліції.
— До поліції? — гірко засміявся Тім. — Навіщо тут потрібна поліція?
— Поліція має бути повідомлена у випадку самогубства, — пояснила міс Марпл.
Тім повільно підвівся на ноги.
— Я приведу Ґрема, — сказав він через силу. — Може, навіть тепер йому пощастить щось зробити.
Він побіг, спотикаючись, у напрямку готелю. Евелін Гілінґдон і міс Марпл стояли поруч, дивлячись на мертву дівчину.
Евелін похитала головою.
— Надто пізно. Вона зовсім холодна. Вона мертва вже не менш як годину — а може, і більше. Яка трагедія! Ці двоє здавалися такими щасливими. Думаю, у неї завжди була порушена психічна рівновага.
— Ні, — сказала міс Марпл. — Я не думаю, що в неї була порушена психічна рівновага.
Евелін подивилася на неї з цікавістю.
— Що ви маєте на увазі?
Місяць був за хмарами, але тепер він викотився на чисте небо. Його сріблясте світло впало на розпростерте волосся Молі…
У міс Марпл вихопився несподіваний вигук. Вона нахилилася, пильно придивляючись, потім доторкнулася до золотавої голови. Вона заговорила до Евелін Гілінґдон, і в її голосі зазвучали якісь інші ноти.
— Я гадаю, — сказала вона, — нам ліпше переконатися.
Евелін Гілінґдон здивовано подивилася на неї.
— Але ж ви самі сказали Тімові, що доторкатися до тіла не можна?
— Я знаю. Але місяць тоді був за хмарами. 1 я не роздивилася…
Дуже обережно вона доторкнулася кінчиком пальця до золотавого волосся й розсунула його так, що стало видно корінці…
Евелін зойкнула:
— Лакі!
І через мить повторила:
— Це не Молі… Лакі…
Міс Марпл кивнула головою.
— Вони мають волосся дуже схожого кольору — але волосся Лакі біля корінців темне, бо вона його фарбує.
— Але в неї на плечах шаль Молі.
— Вона їй дуже подобалася. Я чула, як вона казала, що хоче купити таку саму. Певно, вона її й купила.
— То ось чому ми були обмануті…
Евелін не закінчила фразу, зловивши на собі пильний погляд міс Марпл.
— Хтось повинен повідомити її чоловіка.
На мить запала мовчанка, потім Евелін сказала:
— Гаразд, я його повідомлю.
Вона обернулася й пішла геть між пальмами. Міс Марпл якусь мить стояла нерухомо, а тоді злегка обернула голову й покликала:
— Полковнику Гілінґдон!
Едвард Гілінґдон вийшов із-за дерев, що були в неї за спиною, і став поруч із нею.
— Ви знали, що я тут?
— Ви відкинули тінь, — сказала міс Марпл.
Вони стояли якусь хвилину мовчки.
Він сказав, так, ніби звертався до самого себе:
— Отже, у кінцевому підсумку її прізвисько не виправдало себе.
— Я думаю, ви радий, що вона померла?
— А це вас шокує? Гаразд, не стану заперечувати. Я радий, що вона померла.
— Смерть часто буває найкращим розв'язанням проблем.
Едвард Гілінґдон повільно обернув голову. Міс Марпл зустріла його погляд спокійно й твердо.
— Якщо ви думаєте…
У його тоні прозвучала несподівана погроза, і він ступив крок до неї.
Міс Марпл спокійно сказала:
— Ваша дружина через мить буде тут із містером Дайсоном. Або з'явиться містер Кендел із доктором Ґремом.
Едвард Гілінґдон розслабився. Він відвернув голову і став дивитися на мертву жінку.
Міс Марпл тихенько відійшла вбік. Незабаром її кроки прискорилися.
Дійшовши до свого бунгало, вона зупинилася. Саме тут вона сиділа в той день, коли розмовляла з майором Полґрейвом. Саме тут він нишпорив у своєму гамані, шукаючи фотографію вбивці…
Вона пригадала, як він підняв погляд і як раптом побагровіло його обличчя. "Таке потворне, — як сказала сеньйора де Каспеаро. — У нього було лихе око".
Лихе око… Око… Око…
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
НЕМЕЗИДА
І
Попри всі тривоги та біганину вночі містер Рейфаєл нічого не чув.
Він міцно спав у ліжку, тонко посвистуючи носом, коли раптом відчув, як чиїсь руки схопили його за плечі й ґвалтовно струснули.
— Хто там, чорт забирай?
— Це я, і якби ми жили в стародавній Греції, то я сказала б: "Це я — Немезида!" Саме так називали греки богиню помсти, якщо не помиляюся.
Містер Рейфаєл, наскільки міг, підняв своє хирляве тіло над подушками. Він витріщився на неї. Міс Марпл, стоячи в місячному світлі, з головою, закутаною в пухнастий шарф зі світлої рожевої вовни, була настільки не схожа на постать Немезиди, наскільки це можна собі уявити.
— То ви Немезида, кажете? — запитав містер Рейфаєл після хвилинної мовчанки.
— Сподіваюся нею стати — якщо ви мені допоможете.
— А чи не пояснили б ви мені більш зрозуміло, чому ви вдерлися до мене посеред ночі й чого ви від мене хочете?
— Я вважаю, нам треба діяти швидко. Дуже швидко. Яка ж я була дурна! Я повинна була на самому початку зрозуміти, про що йдеться. Адже все так просто.
— Що саме так просто і про що ви говорите?
— Ви багато чого проспали, — сказала міс Марпл. — Знайдено труп. Спочатку ми думали, що то тіло Молі Кендел, але то була Лакі Дайсон. Утоплена в струмку.
— Лакі, еге? — перепитав містер Рейфаєл. — Утоплена в струмку? Вона сама втопилася чи хтось її втопив?
— Хтось її втопив, — сказала міс Марпл.
— Розумію. Принаймні, думаю, що розумію. Тому ви й кажете, що все так просто? Ґреґ Дайсон був у нас першим кандидатом на вбивцю, і він ним і виявився. Так? Ви про нього думаєте? І боїтеся, щоб він не вийшов сухим із води?
Міс Марпл набрала повні груди повітря.
— Містере Рейфаєл, ви мені довіряєте? Ми повинні попередити вбивство, яке ось-ось буде скоєне.
— Я думав, ви сказали, воно вже скоєне.
— Це вбивство скоєне помилково. Інше вбивство може бути скоєне щохвилини. Не можна гаяти ні секунди. Ми повинні йому перешкодити. Рушаймо негайно.
— Вам дуже легко так говорити, — сказав містер Рейфаєл. — Рушаймо, кажете? А як я можу кудись рушати? Адже я не можу навіть ходити без сторонньої допомоги. Як ми з вами зможемо перешкодити вбивству? Вам близько ста років, а я старий і безпорадний каліка.
— Я подумала про Джексона, — сказала міс Марпл. — Адже Джексон зробить усе, що ви йому накажете, чи не так?
— Авжеж, зробить, — сказав містер Рейфаєл. — А надто якщо я пообіцяю, що його зусилля будуть добре оплачені. Ви цього хочете?
— Так. Накажіть йому піти зі мною й виконувати все, що я йому накажу.
Містер Рейфаєл дивився на неї протягом шістьох секунд. Потім сказав:
— Гаразд. Можливо, зараз я йду на найбільший у своєму житті ризик. Але він буде далеко не першим.
Він підвищив голос і гукнув:
— Джексоне!
Водночас узяв електричний дзвінок, що лежав у нього під рукою, і натиснув кнопку.
Не минуло й тридцятьох секунд, як Джексон увійшов крізь двері, що відчинялися до сусідньої кімнати.
— Ви мене гукали й дзвонили мені, сер? Що сталося?
Він замовк, здивовано витріщившись на міс Марпл.
— Ти робитимеш, Джексоне, так, як я тобі накажу. Ти підеш із цією леді, міс Марпл. Ти підеш туди, куди вона тебе поведе, і робитимеш усе, що вона тобі накаже. Ти муситимеш підкорятися кожному її слову. Ти мене зрозумів?
— Я…
— Ти мене зрозумів?
— Так, сер.
— І ти не будеш у програші, якщо зробиш усе так, як я тобі сказав. Я щедро винагороджу твої зусилля.
— Дякую вам, сер.
— Ходімо, містере Джексон, — сказала міс Марпл. Вона заговорила через плече до містера Рейфаєла: — Дорогою ми скажемо місіс Волтерс, щоб вона прийшла, допомогла вам підвестися з ліжка й привела вас до нас.
— Привела куди?
— До бунгало Кенделів, — сказала міс Марпл. — Я думаю, Молі скоро туди повернеться.
II
Молі підіймалася стежкою від моря. Її погляд був прикутий поперед себе. Вряди-годи з її уст зривався жалібний стогін…
Вона піднялася східцями в лоджію, зачекала хвилину, потім штовхнула засклені двері й увійшла до спальні.