Але ти помиляєшся, бігме, помиляєшся".
— Я повинен сказати, що то було дуже глибоке зауваження інспектора, — урвав її роздуми голос Алекса. — Коли він сказав, що сценічні декорації — це щось цілком реальне. Вони виготовлені з дерева й картону, склеєні клеєм і реальні як у своєму пофарбованому, так і в непофарбованому вигляді. Ілюзія, — сказав він, — виникає в очах публіки, що дивиться виставу.
— Так роблять фокусники, — прошепотіла міс Марпл сама до себе. — Вони відводять людям очі, так, здається, кажуть про їхнє вміння.
Увійшов Стівен Рестарік, дещо засапаний.
— Привіт, Алексе, — сказав він. — Ти пам'ятаєш того дрібного щура на ім'я Еpні Грег?
— Того, який грав Феста, коли ми ставили "Дванадцяту ніч"? Хлопець не позбавлений певного таланту, так я тоді подумав.
— Атож, він не позбавлений певного таланту. Руками він теж працювати вміє. Виконує для нас багато теслярської роботи. Але я не про це. Він похвалився Джіні, що виходить уночі з Коледжу й гуляє в саду. Каже, він гуляв учора вночі й щось нібито бачив.
Алекс круто обернувся.
— Що він бачив?
— Про це він розповідати не хоче. Власне, я глибоко переконаний, що він лише хоче похизуватися й потрапити у світло рампи. Він неймовірний брехун, але я подумав, що, можливо, його варто було б допитати.
Алекс гостро сказав:
— Я дав би йому спокій на певний час. Нехай не думає, що ми ним так уже дуже зацікавилися.
— Мабуть, і справді ти маєш рацію. Ліпше відкласти розмову з ним до вечора.
Стівен пішов у бібліотеку.
Міс Марпл, тихо обходячи залу в своїй ролі рухливої публіки, наштовхнулася на Алекса Рестаріка, який відсахнувся від неї.
— Пробачте, — сказала міс Марпл.
Алекс скинув на неї похмурим поглядом і неуважно відказав:
— Пробачте й ви мені.
А потім раптом вигукнув здивованим голосом:
— А, це ви!
Міс Марпл здалося дивним що так могла вигукнути людина, з якою вона щойно досить довго розмовляла.
— Я думав про зовсім інше, — сказав Алекс Рестарік. — Про того хлопця Ерні… — і він зробив якісь дивні рухи обома руками.
Потім, якось несподівано змінившись, він перетнув залу й увійшов до бібліотеки, зачинивши за собою двері.
Гомін голосів долинув із-поза зачинених дверей, але міс Марпл не звернула на них уваги. Балакучий Ерні її зовсім не цікавив, їй було байдужісінько до того, що він бачив або здавав, ніби бачив. Її прониклива інтуїція підказувала їй, що Ерні взагалі нічого не бачив. Вона й на мить не повірила в те, шо в таку холодну, вогку й туманну ніч, якою була ніч учорашня, Ерні захотів би скористатися своїм мистецтвом відмикання замків і вийти на прогулянку в парк. А найімовірніше, що він ніколи не виходив із Коледжу вночі. Він просто любив похвалитися, ото й усе.
— Як Джонні Бекгаус, — подумала міс Марпл, яка завжди мала напоготові низку аналогій, узятих із життя мешканців її рідного села Сент-Мері-Мід.
"А я бачив вас учора вночі", — так полюбляв казати Джонні кожному, кому хотів зіпсували настрій.
І майже завжди домагався уcnixy. Просто дивовижно, скільки людей, подумала міс Марпл, бували в таких місцях, де їм не хотілося, аби хтось їх побачив!
Вона викинула Джонні з голови й зосередила всі свої думки на тому туманному "щось", яке розбудило до життя розповідь Алекса про зауваження інспектора Кері. Це зауваження підказало Алексові якусь думку. Вона не була переконана, що воно не підказало якусь думку і їй. Ту саму думку? Чи якусь іншу?
Вона стояла там, де щойно стояв Алекс Рестарік. Вона повторювала подумки: "Це не справжня зала. Це лише картон, полотно й дерево. Це театральна сцена…" Уривки фраз пролітали крізь її розум: "Ілюзія" — "В очах публіки" — "Вони відводять людям очі…" Прозорі чаші із золотими рибками… довгі кольорові стрічки… жінки, які зникають несподівано… Мистецтво фокусника, який уміє відвернути увагу глядачів…
Щось пробудилося в її свідомості — якась картина — щось сказане Алексом… щось ним описане… Засапаний констебль Доджет… Засапаний… Щось зсунулося в її уяві й несподівано картина повністю прояснилася…
— Ну, звичайно ж! — сказала міс Марпл. — Ось як воно було…
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
І
— Ой, Воллі, як ти мене налякав!
Джіна, яка виринула з темряви, що панувала навколо театру, відстрибнула назад, коли постать Воллі Хада чітко проступила в сутінках, які висіли в залі. Ще не було поночі, але в тьмяному світлі, яке швидко згасало, речі втрачали свою реальність і набували фантастичних, примарних обрисів.
— Що ти тут робиш? Ти ж ніколи не приходиш до театру, як правило.
— А може, я шукав тебе, Джіно? Це ж те місце, де ти найімовірніше можеш бути, хіба ні?
Лагідний, злегка протяглий голос Воллі не мав якогось особливого призвуку, але Джіна здригнулася.
— Тут моя робота, і я її люблю. Я люблю атмосферу, яка пахне фарбою й полотном, люблю бути в оточенні декорацій.
— Так. Для тебе це багато означає. Я бачу. Скажи мені, Джіно, скільки ще триватиме це розслідування?
— Допити закінчаться завтра, але загалом слідство триватиме ще тижнів зо два. Принаймні так дав нам зрозуміти інспектор Кері.
— Два тижні, — замислено сказав Воллі. — Зрозуміло. Ну, хай навіть три тижні, а потім ми будемо вільні. І тоді я повертаюся у Штати.
— Але ж я не можу так раптом звідси зірватися! — вигукнула Джіна. — Я не можу покинути бабусю. І ми зараз працюємо над двома новими спектаклями.
— Я не сказав ми. Я сказав, що я повертаюся.
Джіна замовкла й подивилася на чоловіка. У напівтемряві він здавався дуже великим. Велика, спокійна постать, і їй навіть привиділося в ній щось погрозливе… Ця постать ніби нависала над нею. І погрожувала їй — чим погрожувала?
— То ти не хочеш, щоб я поїхала з тобою? — запитала вона невпевненим голосом.
— Я цього не сказав.
— Тобто тобі байдуже, чи поїду я з тобою, чи ні? Так я маю тебе розуміти?
Вона несподівано розсердилася.
— Послухай-но, Джіно. Пора вже нам поговорити відверто. Ми небагато знали одне про одного, коли побралися, ми майже нічого не знали про походження одне одного, про наших родичів. Ми думали, це не має ваги. Ми думали, головне в тому, шо нам добре разом. Але тепер завіса першої дії нашого спільного з тобою життя опустилася. Твої рідні були — і є — невисокої думки про мене. Можливо, вони мають слушність. Я їм чужий. Але якщо ти думаєш, що я й далі стовбичитиму тут, як ідіот, і слухняно робитиму те, що мені накажуть робити в цьому божевільному домі, то ти подумай тричі! Я хочу жити у своїй країні й робити те, що я хочу й можу робити. Мій ідеал дружини — це жінка, яка колись прийшла на наші землі з першими поселенцями, жінка, готова здолати будь-які труднощі, готова кинути виклик незнайомій країні, небезпекам, ворожому середовищу… Мабуть, було б забагато просити від тебе такого, але мені потрібне або це, або нічого! Можливо, я припустився помилки, коли умовив тебе одружитися зі мною. Якщо так, то тобі ліпше звільнитися від мене й розпочати нове життя. Вирішуй сама. Якщо ти віддаєш перевагу котромусь із цих богемних хлопчиків — то це твоє життя, і ти маєш право на вільний вибір. Але я повертаюся додому.
— Я думаю, ти справжня свиня, — сказала Джіна. — Мені дуже добре тут.
— Невже справді? А мені — ні. Тобі навіть це вбивство, мабуть, до вподоби, чи не так?
Джіна судомно ковтнула повітря.
— Це несправедливо й жорстоко таке мені говорити. Я дуже любила дядька Кристіана. І хіба ти не знаєш, що хтось холоднокровно труїв бабусю протягом багатьох місяців? Який жах!
— Я вже тобі сказав, що мені тут не подобається. Мені не до вподоби те, що тут відбувається. Я їду звідси.
— Якщо тобі дозволять поїхати! Ти хіба не розумієш, що тебе можуть заарештувати за вбивство дядька Кристіана? Мені дуже не подобається те, як інспектор Кері дивиться на тебе. Він схожий на кота, що чатує на мишу, щомиті готовий стрибнути і встромити в неї свої гострі пазурі. Тільки тому, що ти виходив із зали міняти пробки й тому, що ти не англієць, вони, я певна, хочуть приписати вбивство тобі.
— Нехай вони спочатку знайдуть докази.
Джіна простогнала:
— Я боюся за тебе, Воллі. Я давно вже боюся.
— І даремно Я ж тобі кажу, що в них нема доказів.
Вони мовчки пішли до будинку.
Джіна сказала:
— Я не вірю, що ти справді хочеш, аби я поїхала з тобою в Америку…
Волтер Хад нічого не відповів.
Джіна Хад обернулася до нього й тупнула ногою.
— Я тебе ненавиджу. Ненавиджу. Ти бридкий — ти жорстока й нечутлива тварюка. І це після того, як я стільки для тебе зробила! Ти хочеш позбутися мене. Тобі байдуже, якщо ти більше ніколи мене не побачиш. Я була дурна, що погодилася вийти заміж за тебе, і я візьму розлучення відразу, як тільки зможу, я вийду заміж за Стівена або Алекса, і буду набагато щасливіша, аніж я могла б будь-коли бути з тобою. І я сподіваюся, що ти повернешся у Штаті й одружишся там із якою-небудь жахливою дівкою, що справді зробить тебе нещасним!
— Чудово! — сказав Воллі. — Тепер ми принаймі знаємо, де ми є!
II
Міс Марпл побачила, як Джіна й Воллі удвох зайшли в дім.
Вона стояла на тому самому місці, де інспектор Кері та констебль Доджет здійснювали свій експеримент трохи раніш пополудні.
Голос міс Белвер, що несподівано пролунав позад неї, примусив її здригнутися.
— Ви застудитеся, міс Марпл, стоячи тут отак після того, як зайшло сонце.
Міс Марпл слухняно пішла за нею, й вони швидко пройшли майже через весь дім.
— Я оце думала про трюки фокусників, — сказала міс Марпл. — Коли ти дивишся на них, то надзвичайно важко зрозуміти, як їх роблять, та коли хтось пояснить тобі, усе здається до абсурду простим. (Хоч навіть тепер я не можу собі уявити, звідки фокусники беруть прозорі чаші із золотими рибками.) Чи бачили ви коли-небудь, як жінку перепилюють надвоє — неймовірний трюк! Я була зачарована ним, коли мечі було дванадцять років, я добре все пам'ятаю. І я ніколи не могла збагнути, як його роблять. Але якось в одній із газет було надруковано статтю, де з усіма подробицями розповідалося про цей фокус. Я думаю, газетам не слід робити цього, чи не так? Здається, там була не одна дівчина, а дві. І глядачам показували голову однієї й ноги другої. Ти думаєш, це одна дівчина, а насправді їх дві — а якщо зробити фокус навпаки, то він теж вийде чи не так?
Міс Белвер подивилася на неї з легким подивом.
Міс Марпл не часто була такою балакучою й говорила так не до ладу.