Саме наше життя — споруда хистка.
Джослін знову захитав головою.
— Що ви можете знати, отче Аноніме? Ви бачите тільки поверхню речей. Ви не знаєте й десятої частки всього.
І тоді ангел — ніби він стояв поруч отця Адама, щоб покарати гріх — ударив знову. Коли Джослін опритомнів, отець Адам іще стояв над ним і говорив далі так, ніби ніхто третій і не перебивав їх.
— Згадайте про свою віру, сину мій.
"Мою віру? — подумав Джослін.— Яку віру?" Але нічого не сказав у це схилене над ним обличчя, що колись іще могло стати виразним. Тільки хапнув ротом повітря й засміявся.
— Хочете побачити мою віру? Вона лежить отам, у старій скрині. Невеличкий зшиточок у лівому кутку.
Він помовчав, віддихався й засміявся знову.
— Візьміть. Прочитайте.
Зачовгали підошви, рипнуло віко скрині. Потім отець Адам озвався, стоячи коло вікна:
— Вголос?
— Уголос.
"Чорнило, мабуть, уже побуріло,— подумав Джослін.— Ансельм тоді був ще не старий, а Роджер-Муляр — зовсім хлопчак. Ну, а вона... Та й я був молодий чи принаймні молодший".
Голос отця Адама зарипів у вечірньому присмерку:
— "Одного дня, коли я вже пробув на цій посаді три роки, я ввечері стояв навколішки в своїй молільні й молився з усією мізерною силою, яку лишень мав, щоб бог відняв у мене Гординю мого сану. Я був молодий, і мене повнила страхітлива гординя за оцей мій храм. Я весь був перейнятий гординею..."
— Щира правда! — мовив Джослін.
— "Мабуть, на мене злипула безмежна ласка господня. Я по своїй спромозі силкувався піднестися духом. Я спробував глянути на храм, як на річ, що стоїть на моєму шляху, і це було неважко, бо в вікні я міг бачити його стіни...
Та Джослін знову захитав головою на подушці. "Що це пояснює? — думав він.— Нічого! Нічого!"
Невже справді це ніщо?
— "Я дивився на обриси даху, на стіни, на виступи трансептів, на шпилики, вишикувані понад парапетом..."
— Це справді було ніщо, отче?
— "Тепер я знаю, нащо якась сила спрямувала туди мій погляд. Але тоді я ще нічого не знав, тільки стояв навколішки й дивився, поки не збайдужів до того, що бачив. І враз моє серце стрепенулось; у ньому проклюнулось нове почуття. Воно дужчало, росло, тяглось угору, аж поки на самому вершечку спалахнуло живим вогнем..."
— Це правда — присягаюся!
— "...і той вогонь погас, а я лишився, ніби прикутий до місця. Бо там, на тлі неба, я побачив найближчий шпилик, і то був достеменний образ моєї молитви, втіленої в камені. Там був і потяг ввись, і плетиво супутніх думок про інших, і, врешті, порив серця, все вище, все вужче, все гостріше — а на самому вершечку, теж вирізьблене з каменю, палахкотіло щойно побачене в уяві полум'я".
— От як воно було. Поверніть голову, і ви самі Побачите той шпилик.
— "Коли й це здалося дивом моїй темноті, діти мої, то як же я змалюю те диво, що сталося далі? Бо я дивився, дивився, і в мені росло розуміння. Той шпилик був неначе ключем, щоб відімкнути велетенську книгу. А я наче дістав нові вуха й нові очі, щоб чути й бачити. Бо мені відкрився весь храм — той самий, що я в своєму юнацькому безумі кривився на нього! Весь храм заговорив. "Ми — праця",— сказали стіни. А стрільчасті вікна, склавши побожно долоні, співали: "Ми — молитва!" І трикутник даху, мов трійця... але як це висловити? Я намагався відринути свій дім; а він вернувсь до мене тисячократно".
— Саме так.
— "Я кинувся до західних дверей і вбіг у храм. А зараз спробую висловитись точно. Я побачив увесь храм як образ живої людини під час молитви. Але всередині храм був багатющою книгою, написаною, щоб просвітити цю людину. Пам'ятаю, була зима, вечоріло, і в нефі густішав присмерк. У вітражах нагорі пломеніли зображення праотців, нижче — зображення святих, а на всіх вівтарях у бічних нефах горіли свічки, поставлені вами, побожні люди. Ще пахло ладаном, а в приділах відлунювали голоси священиків, що правили службу божу... але це ви самі знаєте! Я йшов далі й далі... ні, не йшов, мене вела моя духовна втіха, що наростала з кожним кроком і сповнювала мене твердістю й самозреченням. Коли я дійшов до середохрестя, мені лишалося тільки впасти ниць на плити..."
— Біля тих самих підпор. І відтоді я весь час так робив.
— "Бо якимось таємним чином я злився в одне з мудрими, святими... ні, святими й мудрими будівниками..."
— Підпори гнуться.
— "Мені відкрилась їхня таємна мова, така ясна, така видима кожному, хто має очі, щоб бачити. Переді мною лежав розкритий господній буквар, книга неба й пекла, і я побачив своє мізерне місце в Його задумах. Новин порух мого серця ніби споруджував храм у мені самому: стіни, шпилики, крутий дах,— у цілковитій природності, неминучості й незаперечності. І з мого ново-знайденого смирення та знання в мені забило джерело — вгору, вище й вище, вдарило полум'ям і світлом, крізь німотну порожнечу, сповнюючи її владним, непоборним, незаперечним (та Гі хто б міг заперечити, хто посмів би!), невблаганним, иезупинним, осяйним вогнем духу, несамовитим полум'ям Твоєї, боже, сили в мені..."
— О Господи!
— "...А на самому верху, коли це слово доречне тут, якийсь образ, якийсь дар, що володіння ним не приносить гордині. Моє тіло лежало на м'якому камені, за мить, поки оком змигнеш, перемінене, воскресле від буденщини. Видіння врешті покинуло мене, і спогад про нього, що живив мене ніби манною небесною, набув видимої подоби — вежі зі шпилем, осереддя храму-книги, вінця її, найвищої молитви!"
— Недоладна, ламка споруда. Зовсім не те. Зовсім не те.
— "Урешті я звівся на ноги. Свічки ще горіли, не встигли навіть покоротшати, і священики тихо правили службу божу — бо за мирською міркою минула всього одна мить. Я йшов нефом і ніс у своїх очах образ храму. Знаєте, діти мої, духовне втричі відчутніше від земного! А на півдорозі до дому збагнув я справжню природу свого видіння. Коли я озирнувся, щоб глянути на храм іще раз і поблагословити його, то побачив: чогось бракує. Самий собор є, але найвищої молитви, що рветься вгору з його осердя, молитви, втіленої в камені,— нема. І в ту мить я збагнув, навіщо бог привів туди мене, свого негідного слугу..."
Рипучий голос замовк. Джослін чув, як отець Адам гортав чисті сторінки. Потім настала тиша. Він заплющив очі й знеможено поклав руку на лоб.
— Отак я колись говорив. Коли я впав ниць і віддав себе в жертву ділові, то гадав, що віддати себе — це віддати все. Я був дурний.
Коли отець Адам заговорив, у голосі його була нова нотка — здивування й занепокоєння.
— І оце все?
— Я мав себе за обранця, за вмістище духу, а насамперед любові; я вважав, що тут моє призначення.
— І з оцього випливла вся решта? Борги, занедбаний храм, чвари?
— Більше, куди більше. Ви не знаєте, не можете знати, як багато з цього випливло. Бо я й сам не знаю всього. Хитрощі, несправедливість. Діло затулило собою все. І що в нього вплетене золотою ниткою... Ні. Крізь нього проросло пагіння з дивними квітами й плодами, химерне, чіпке, воно все обплітає, руйнує, душить.
І зразу перед Джосліном з'явився образ тієї рослини: буйна парість листя, квітів, переспілих репнутих плодів. Годі було простежити все це плетиво аж до кореня, виплутати з нього перелякані обличчя, що волали про поміч; тому він закричав сам, а тоді затих. Лежав, оберігаючи спину, вгамовуючи біль, що прокидався в лобі, й дивлячись тільки на кам'яне ребро склепіння. В голові була одна думка, досить дивна:
"Я тут, а тут — це однаково, що ніде".
Заговорив отець Адам, і голос його вже не був рипучий. Слова падали, наче камінці:
— Отже, це й усе.
В кімнаті стало видніше: священик відійшов від вікна. Підступив до ліжка й спитав якось незрозуміло:
— А ви бачите те, що чуєте?
Джослін лежав у своєму "ніде", хитаючи своїм головним болем з боку на бік, ніби міг струснути його геть. За вікном чути було чиюсь ходу й петлисту ниточку веселого висвистування. Він сонно стежив, як той свист даленіє, зникає за рогом.
— Чи не однаково?
— То Вас нічого не навчили? Колись, за всі оті роки?
"Чого мене навчили? Орел спустився на мене там, коло моря. Цього було досить. А потім..."
— Ви чули, що вона казала. Ви знаєте, як усе сталось.
Отець А дам палко зашепотів:
— Краще б їм прив'язали млинове жорно на шию...
"Ні, ні,— подумав Джослін.— Це надто просте, як і
будь-яке інше пояснення. Це зовсім не приведе до кореня".
Та отець А дам говорив уже з відвертим подивом:
— Вас так і не навчили молитись!
Волосся, розмаяне, відкинуте назад повівом духу. Рот розкритий — не виливати дощову воду, а співати осанну. Джослін криво всміхнувся до священика:
— Тепер уже запізно.
Але отець Адам не всміхався. Він стояв боком до нього, сплівши пальці на грудях. Дивився вбік, униз; під пасмами волосся вже було досить виразне обличчя. У голосі його вже бринів жах, ніби він загледів ту рослину й відчув на щоці швидкий доторк чіпкого вусика.
— Ваш сповідник...
— Ансельм?
"Знов Ансельм,— подумав він.— І причетний, і непричетний; бо печатка моя". І він промовив до ребра на склепінні:
— Знаєте що, отче Адаме? Я про багато що здогадуюсь, і я любив їх усіх; може, саме тому вона й переслідує мене. Ви безмірно кращий за них, бо таких пропащих, таких проклятих душ, може, й у світі більш немає; але ви не зі мною, ви не заплутані в цьому пагінні, як я. Чари... Це, напевне, чари, а то як би могли вона й він отак брутально заступити мені шлях до неба?
Та враз він над самим вухом почув віддих старого. Перевів погляд зі склепіння, з образів минулого — й побачив, що отець Ансельм стоїть коло ліжка навколішки. Він закрив обличчя руками, і все його тіло здригалося. Слова теж проривалися між пальців із якимсь дрожем.
— Господи, помилуй нас усіх!
Старий швидко відняв руки від обличчя й перехрестився. Вчепився руками в край ліжка, нахилив голову й знову замурмотів. Те мурмотіння помалу притихло, тоді змовкло.
Отець Адам підвів голову й усміхнувся. Джослін зразу побачив, як помилявся, думаючи, ніби в нього нема обличчя. Ні, те обличя було просто накреслене дуже дрібними й тонкими рисочками, яких легко не розгледіти, хіба що придивляєшся зумисне — або вимушено, як мусить дивитися зі свого ложа хвора людина.
І він вигукнув у те обличчя несподівано для себе:
— Рятуйте мене!
Ті слова ніби відімкнули щось.