Уейт знав, що вмирає.
— Ви будете дуже заможною вдовою,— сказав він.
— Не говорімо про це зараз,— попросила вона.
Щодо багатства, яке Мері формально мала успадкувати, бо справді збиралась одружитися з Уейтом, а потім стати його вдовою, то навіть найспритнішому з великомозкових детективів цілого світу не вдалося б відшукати бодай найменшу його дещицю. Змінюючи міста й оточення, він щоразу вдавав із себе ощадливого громадянина, чиє багатство постійно зростає, хоч планета дедалі біднішала, під гарантіями урядів Сполучених Штатів чи Канади. Його заощадження на рахунку у Гвадалахарі (Мексіка), сума якого визначалася в песо, на той час уже зійшли нанівець.
Якби його капітал зростав так само стрімко, як тоді, то тепер "Джеймс Уейт володів би цілим Всесвітом: галактиками, чорними дірками, кометами, астероїд-ними хмарами й метеорами, капітановими улюбленцями метеорами та міжзоряною матерією всілякого гатунку — себто просто всім сущим.
Атож, а якби людство й досі розмножувалось тодішніми темпами, то нині воно переважало б навіть маєтність 'Джеймса Уейта, тобто все суще.
Яка немислима гігантоманія панувала в судженнях людських істот лише вчора, лише мільйон років тому!
3
Уейт, до речі, мав дитину. Колись він не тільки спровадив того торговця-антиквара голубим тунелем у потойбічне життя, а й дав життя можливому спадкоємцеві. За дарвінівськими стандартами, бувши водночас убивцею і батьком, Уейт, можна сказати, загалом діяв слушно.
А запліднив він жінку, маючи тільки шістнадцять років, на самому початку сексуального життя в людського самця мільйон років тому.
Жив він тоді в Мідленд-Сіті, штат Огайо. Стояв спекотний липневий день, і Уейт косив траву на газонах казково заможного торговця автомобілями й власника мережі тамтешніх закусочних Дуейна Гувера, що мав дружину, але не мав дітей. Містер Гувер був тоді в діловій поїздці до Цінціннаті, а місіс Гувер, якої *Уейт ніколи доти не бачив, хоч косив там траву вже багато разів, була в будинку. Вона взагалі трималась відлюдне, бо, як чув *Уейт, мала якісь медичні проблеми, пов'язані зі спиртним та наркотиками, тож її великий мозок почував себе серед людей непевно.
*Уейт був тоді гарний хлопчина. І його батько й мати були теж гарні. Він походив з гарної родини. Хоч стояла спека, "Уейт не скидав сорочки, бо соромився всіх отих синців та рубців, якими його нагороджували всілякі прийомні батьки й матері. Згодом, коли він удався до проституції на острові Манхеттен, його клієнти визнавали, що ті рубці, заподіяні сигаретами, плічками для одягу, пряжками або ще хтозна-чим, дуже збуджують.
Уейт не шукав сексуальних пригод. Він саме збирався дати драла до Манхеттена й не бажав, щоб поліція мала привід посадити його за грати. Адже поліція добре його знала, часто допитувала з приводу тої чи тої крадіжки тощо. Злочинів він ніколи не вчиняв, але все одно був у поліції на прикметі. Раз у раз вони казали йому: "Синку, рано чи пізно ти втнеш велику дурницю".
Отже, місіс Гувер з'явилась у дверях, одягнена лише в надто відкритий купальник. За будинком був плавальний басейн. Обличчя місіс Гувер мала пропите, зуби гнилі, але фігурка в неї була ще нічогенька. Вона спитала, чи не хоче він зайти до будинку,— там, мовляв, є кондиціонер, і можна трохи прохолонути за склянкою чаю з льодом чи лимонаду.
Уейт не встиг і оком змигнути, як вони вже були в ліжку, і вона шепотіла йому що вони одне одному до пари, обоє пропащі, і цілувала його рубці й таке інше.
Місіс Гувер зачала від нього й через дев'ять місяців народила хлопчика, якого містер Гувер вважав своїм сином. Хлопець був гарний, мав, як і *Уейт, хист до музики і як виріс, то став непоганим танцюристом.
Уейт почув про дитину, коли вже перебрався до Манхеттена. Та своєю рідною він ніколи її не вважав. Роками він жодного разу не згадував про сина. Аж ось раптом, ні з сього ні з того його великий мозок почав йому нашіптувати, що от, мовляв, десь там ходить собі молодик, якого на цьому світі й не було б, коли б не він, Уейт. І це навіювало на нього жах. Трохи засерйозний наслідок як для такого незначного випадку.
Чи хотів він тоді мати сина? Про це 'Уейт замислювався найменше.
Нині, до речі, сексуальна зрілість у самців людини настає приблизно в шестирічному віці. Коли такий шестирічний надибає якусь самицю в період парування, то ніщо не завадить йому вступити з нею в статевий зв'язок.
І мені його шкода, бо я ще пам'ятаю, як самому було шістнадцять. Боже, який я був збудливий! І оргазм тоді, як і тепер, не давав полегкості. Бо мине після оргазму десять хвилин — і що далі? Нічого не вдієш, знов його прагнеш. А треба ж робити уроки!
4
Ті, що були на борту "Баійї де Дарвін", ще не дуже зголодніли. Кишки у всіх, у тому числі й у "Казашки, ще вичавлювали останні живодайні молекули з їстівних речовин, поглинутих напередодні. Ніхто ще не споживав частин власного тіла, як це передбачала схема виживання галапагоських черепах. Дівчатка канка-боно — ті вже добре знали, що таке голод. Для інших це ще стане відкриттям.
І єдині двоє людей, які не тільки весь час спали, а й підтримували власні сили і дух, були Мері Хейберн та капітан. Дівчатка канка-боно нічого не знали ні про судно, ні про океан, та й не розуміли нічого, сказаного їм будь-якою мовою, крім канка-боно. Хісако охопив стан цілковитого заціпеніння. Селіна була сліпа, а 'Уейт при смерті. Отже, лишилось тільки двоє, які могли вести судно і дбати про Уейта.
Першої ж ночі вони домовились, що Мері вестиме судно вдень, коли сонце з певністю підказуватиме їй, де схід, звідки вони втекли, й де захід, куди пливли, сподіваючись знайти мир і достаток на острові Бальтра. А капітан керуватиме судном уночі, орієнтуючись по зорях.
Те з них, котре не стояло біля стерна, мало доглядати Уейта, водночас уриваючи годинку, щоб поспати. Звичайно, ті робочі зміни тяглися довго. А втім, уся ця тяжка епопея мала бути досить коротка, бо, за капітановими підрахунками, Бальтра лежала десь лише за сорок годин ходу від Гуаякіля.
Якби вони коли-небудь досягли Бальтри, чого їм так і не вдалося, то застали б її безлюдною і спустошеною за допомогою ще однієї авіапосилки з дагонітом.
Людські істоти були тоді такі плодючі, що звичайні вибухи мали дуже малі довготривалі біологічні наслідки або ж узагалі їх не мали. Навіть наприкінці затяжних війн людей довколо було, здавалося, сила-силенна. Дітей народжувалося завжди так багато, що спроби значно зменшити населення примусовим шляхом були приречені на невдачу. Вони залишали не більше довготривалих ран — як не брати до уваги ядерних нападів на Хіросіму та Нагасакі,— ніж "Баійя де Дарвін", коли вона розтинала носом і збовтувала невтороване море.
Саме завдяки здатності людства до такого швидкого зцілення за допомогою новонароджуваних діток для багатьох людей вибухи здавалися не чим іншим, як елементами шоу-бізнесу чи вельми видовищним самовиявом, та й по всьому.
Проте людству судилося втратити, коли не брати до уваги однієї крихітної колонії на Санта-Росалії, саме те, чого невтороване море не втратить ніколи, поки в ньому є вода: здатність до самозцілення.
Що стосується долі людства, то всі його рани мали стати аж надто хронічними. А осколково-фугасна зброя вже ніколи не буде елементом шоу-бізнесу
Отож, якби людство й далі зцілювало собою ж таки завдані рани за допомогою копуляції, тоді історія людської колонії на Санта-Росалії, яку я розповідаю, була б трагікомедією з пихатим і некомпетентним капітаном Адольфом фон Кляйстом у головній ролі. І тривала б вона не мільйон років, а лише кілька місяців, бо справжніми колоністами вони так і не стали б. Це була б просто купка людей, яка потрапила на безлюдний острів, але яку трохи згодом виявили і врятували.
Серед них був би й сором'язливий капітан — єдиний, хто відповідав за всі їхні муки.
Після першої ночі у відкритому морі капітан, однак, ще гадав, ніби все гаразд. Мері Хепберн, яка згодом замінить його за штурвалом, дістане від нього такий наказ: "Нехай весь ранок сонце буде над кормою, а після полудня — над носом". І ще він вважав найсвятішим своїм обов'язком завоювати повагу пасажирів. Адже вони бачили його в зовсім неподобному вигляді. Та поки судно допливе до Бальтри, пасажири, сподівався капітан, забудуть, який він був п'яний, і всі наввипередки розповідатимуть, що він урятував їм життя.
Оце ще одна річ, на яку були здатні тодішні люди, на відміну від сучасних: подумки втішатися подіями, які ще не відбулись і можуть зовсім не відбутися. Моя матінка була в цьому ділі великий спец. Колись, мріяла вона, мій батько покине писати свою наукову фантастику й натомість напише те, чого справді ждуть величезні маси читачів. І тоді ми матимемо новий будинок у якомусь гарному місті, а заразом накупимо чудового одягу і багато чого ще. Після розмов із нею я нерідко замислювався: а навіщо Богові потрібен був увесь цей клопіт із сотворінням реального світу?
Сказав "Мандаракс":
Уява BapTd багатьох подорожей — а наскільки дешевша! Джордж Вільям Кертіс ( 1824-1892)
Тож капітан, стоячи напівголий на містку "Баійї де Дарвін", подумки був на острові Манхеттен, де залишилась і більшість його грошенят, і чимало друзів. Він якось добереться туди з Бальтри й купить собі чудову квартирку на Парк-авеню. І під три чорти цей Еквадор!
Але реальність заважала мріяти. Сходило справжнє сонце. З ним, до речі, була пов'язана одна невеличка прикрість. Капітан цілу ніч гадав собі, що веде судно на захід, а це означало, що сонце мало зійти просто за кормою. Але це конкретне сонце зійшло хоч і справді за кормою, проте з чималим креном на правий борт. Тож капітан повернув корабель ліворуч, щоб сонце опинилося там, де й мало бути. Його великий мозок, який ніс відповідальність за цю вже виправлену ним помилку, запевняв його ж таку душу, що помилка дрібна й скоєна щойно, адже зірки на світанку, мовляв, були оповиті млою. Великий мозок прагнув поваги з боку душі не менше, ніж з боку пасажирів. Великий мозок мав своє власне життя, і настане час, коли капітан намагатиметься геть відмовитись від його послуг за те, що він привів судно не туди.
Та до цього залишалося ще аж п'ять днів.
Коли капітан пішов на корму, щоб дізнатись, як почуває себе "Віллард Флемінг", і допомогти Мері перенести його, як домовлялись, у затінок під сходнями між офіцерськими каютами, він ще довіряв своєму мозкові.