Окинувши поглядом кімнату, Престо подумав: "Скоро з усім цим доведеться розстатися", зітхнув, поглянув на годинник. "Можна ще полежати хвилин п'ятнадцять", і простягнув руку до нічного столика, на якому лежала купка вечірніх газет. Учора він так стомився, що не встиг їх прочитати.
Розгорнувши першу газету, Престо почав швидко переглядати її. Одна стаття привернула його увагу. Токіо читав і хмурився дедалі більше. Потім раптом зім'яв газету, кинув на підлогу й обурено вигукнув:
— Яка гидота!
Відкинувшись на подушку, він ніби завмер. Лежав нерухомо, обличчя наче скам'яніло. Тільки зведені брови і часте дихання свідчили про внутрішнє хвилювання і напружену роботу мозку. Минуло вже двадцять хвилин, а він усе ще лежав у тій самій позі.
І раптом, як людина, що розв'язала важке завдання, він ожив і різким рухом простягнув руку до кнопки електричного дзвоника.
— Себастьян! Швидше гарячої води для бриття! Приготуйте костюм! — сказав Тоніо старому слузі, що ввійшов у кімнату, а сам у нічній смугастій піжамі і туфлях на босу ногу попрямував у ванну кімнату, стіни якої були облицьовані рожевим мармуром.
— Не знаєте, міс Еллен встала? — запитав він через відчинені двері, коли Себастьян приніс воду.
— Міс завжди разом з пташками встає, — відповів старик.
"Не змінила своїх звичок", — подумав усміхаючись Тоніо і сказав:
— Чудово! Приготуйте швидше кофе на веранді і скажіть Джеффрі, щоб подав машину.
Через кілька хвилин він вибіг на другий поверх, швидко пройшов довгий коридор і уповільнив ходу, наближаючись до кімнати Еллен. Постояв біля дверей, із-за яких чути було спів дівчини, перевів подих, зігнав останні сліди заклопотаності з свого обличчя і постукав.
Еллен відчинила двері. Скісні промені ранкового сонця золотили її волосся і біле плаття.
— Містер Престо! — здивовано, але навіть без тіні незадоволення вигукнула вона. — Що означає цей ранній візит?
— Міс Еллен! — весело відповів Престо. — Ранок чудовий, і мені прийшла в голову думка: чи не прогулятися нам, перш ніж їхати в студію? У нас сьогодні велика робота, найважчі кадри, а ніщо так не освіжає, як ранкове повітря.
Безтурботний, веселий настрій Престо передався і Еллен. Давно вже вона не бачила його таким життєрадісним.
— Чудова думка! — відповіла дівчина посміхаючись.
— Тоді біжімо, поспішаймо! Кофе вже готове, а поки ми снідатимемо, шофер заправить і подасть машину.
Обпікаючись кофе, вони жартували і поводились, мов школярі, які придумали веселу витівку і поспішають виконати свій задум.
З боку під'їзду почувся короткий низький гудок, який сповіщав, що машина прибула.
-— Чуєте? — сказав Престо. — Це доля кличе нас. Поспішаймо ж назустріч нашій долі!
Цього ранку поведінка і слова Престо були якісь загадкові.
Незабаром останні будови Голлівуда лишилися позаду. Рівна дорога вела в далечінь. На обрії синіли гори. З обох боків дороги тягнулися плантації. У гіллі дерев щебетали пташки. Чисте каліфорнійське небо розкинулося над родючим краєм. Ранкове повітря було ще свіже і сповнене гіркого запаху трав. Престо і Еллен дихали на повні груди.
— Як гарно! — захоплювалась Еллен і жмурилась у промінні ще низького сонця.
— Так, давно ми з вами не бачили природи, — сказав Престо.
На його обличчі, в його позі відбивалося глибоке задоволення, як у людини, що благополучно перенесла тяжку операцію.
— Пам'ятаєте нашу хатину на березі Ізумрудного озера? — говорив він замріяно. І, весело сміючись і сперечаючись, вони почали згадувати різні випадки.
— Ви були страшенно суворою хазяйкою, — жартував Престо. — Безжалісно виганяли нас із Піпом, коли починали прибирати в кімнаті.
— З чоловіками інакше не можна, — відповіла Еллен. — Вони не розуміють, що заважають.
— З чоловіками! — розсміявся Престо. — А до речі, яка доля другого чоловіка, якого ви виганяли.
Еллен запитально подивилась на Престо.
— Та ви ж мене разом з Піпом виганяли. Що з ним?
— Він у добрих руках, — відповіла Еллен і, зітхнувши, додала: — Я не знала, чи зручно мені переїжджати у ваш будинок із собакою.
— Неодмінно випишемо його! — поспішно вигукнув Престо, помітивши в тоні Еллен нотку суму.
З обох боків дороги замелькали низькі білі кам'яні огорожі плантацій. Саме цвіли апельсинові дерева. Немов лапатий сніг біліли серед густої зелені китиці квітів. Тонкий аромат сповнював повітря.
— Дивіться, скільки флердоранжа заготовлено для наречених! — вигукнув Престо.
В одному місці гілки звисали через огорожу до самісінької дороги.
— Стійте, Джеффрі! — звелів Престо шоферові.
Машина зупинилась Престо вискочив з автомобіля, зірвав кілька гілок і повернувся.
— Їдьмо далі.
Машина рушила Престо подав флердоранж Еллен.
— Приколіть до грудей. А цю китицю до зачіски. Ось так. Одна наречена вже є.
Еллен почервоніла, мимоволі вийняла з сумочки дзеркальце і подивилася в нього. В білому платті, з білим флердоранжем вона й справді була схожа тепер на наречену.
— Бракує тільки фати! — зауважив Престо, милуючись Еллен.
— Ото який сват знайшовся! — сказала Еллен, нахмурившись — За кого ж ви мене сватаєте?
Престо подивився їй прямо в очі, помовчав, нахилив голову і відповів тихо й серйозно.
— За себе.
Еллен зблідла, опустила очі.
— Ваші жарти заходять надто далеко, містер, — суворо промови та вона.
— Це не жарти, — вів далі Престо так само тихо і серйозно. — Міс Еллен! Ви пам'ятаєте, що я вам сказав, коли ви згодилися грати роль героїні? "Ваша доля тепер зв'язана з моєю долею". Чому ж не зробити цей зв'язок ще міцнішим? Кращої дружини мені, далебі, не знайти.
Це було так несподівано, що Еллен, відкинувшись на спинку, здавалося, втратила свідомість. Очі и були заплющені, обличчя ще більше зблідло. Потім губи її затремтіли, і вона прошепотіла, не підводячи очей.
— Я не можу бути вашою дружиною, містер Престо!
— Чому?
— Тому що... Тому що ви знаменитий артист, мільйонер, а я проста і бідна дівчина. У бідних дівчат є своє самолюбство, містер.
— Я знаменитий артист? Я мільйонер? — вигукнув Престо і, знову понизивши голос, сказав: — Справді, я був знаменитим артистом у своєму колишньому існуванні. Але тепер я такий же початківець, нікому не відомий артист, як і ви. Справді, я був мільйонером. Але тепер я такий же бідняк, як і ви Чи знаєте ви, що навіть вілла, в якій ми живемо, заставлена, і нас можуть виселити на вулицю, якщо я в строк не заплачу боргу? Як бачите, ми тепер одне одного варті. Ви варті навіть більше, ніж я. Бо така дівчина, як ви, може розраховувати на кращу партію.
— Я ніколи не вважала, що одруження — це вигідна операція, — палко заперечила вона. — Я не боюся нужди і клопоту.
— Тоді в чому ж справа? Я не подобаюсь вам? Ви не любите мене?
— Ви любите іншу, — ухилилась Еллен од прямої відповіді.
— Ви натякаєте на міс Люкс? — запитав Престо. — Правда, я захоплювався її красою. Але коли узнав її ближче як людину, то переконався, що ми з нею різні люди... Під час свого останнього ділового побачення з нею я сам був вражений тим, що її чарівність зникла для мене. І тоді ж я зрозумів причину цього: ви ввійшли в моє життя.
На щоки Еллен повертався рум'янець.
— Чому саме зараз ви освідчуєтесь? Це так несподівано і начебто несвоєчасно, якщо взяти до уваги...
— Справді, момент може здатися непідхожим. Але саме такий момент — найкраще випробування щирості і сили почуття... Ви знаєте трагедію знаменитих і багатих людей. Ця трагедія полягає в тому, що вони ніколи твердо не знають, чи віддають їм руку і серце з любові, чи через їх славу та гроші. По-справжньому любить той, хто не відмовиться від коханого і в тяжкий час, перед лицем злиднів і жорстокої боротьби за життя, як це й показано в моєму фільмі. Будьте ж такою героїнею не тільки на екрані, але й у житті! Це дасть мені нові сили для боротьби, — закінчив він з щирим почуттям і обережно поклав свою руку на руку Еллен, з хвилюванням чекаючи її відповіді. Вона глибоко зітхнула, помовчала і, нарешті, відповіла:
— Ні в щасті, ні в нещасті я не залишу вас, Престо... якщо тільки ви любите мене.
— А ви? Ви любите мене?
— Я полюбила вас ще там, на березі Ізумрудного озера. Полюбила раніше, ніж узнала, що ви Антоніо Престо!
Престо поцілував її руку і крикнув:
— Джеффрі! В кіностудію! На повну швидкість! Ми й так, здається, запізнилися.
СТАТИСТИ НА АВАНСЦЕНІ
— Заїдьмо спочатку в контору до вашого дядечка, — сказав Престо.
Баррі був дуже здивований, коли побачив Престо і уквітчану флердоранжем Еллен, які входили в його кабінет.
— Містер Баррі! — вигукнув Тоніо, вітаючись із стариком. — Я прийшов повідомити вас про наші заручини. Сподіваюсь, ви як опікун міс Еллен, а також близький її родич, нічого не маєте проти нашого одруження?
Баррі хотів щось відповісти, але поперхнувся од хвилювання. Відкашлявшись, він сказав:
— Поздоровляю. Я дуже радий. Але як усе це несподівано!
— Для батьків та опікунів це часто буває несподіваним, — сміючись відповів Престо і міцно потис руку старого педагога. — А тепер, — сказав він, — я прошу вас ось про що. Зараз же, негайно пошліть у всі газети оголошення про майбутнє одруження.
— Для чого це? — здивувалась Еллен.
— Так робиться завжди, — відповів Престо. — Тепер, міс Еллен, ходімо в кіностудію.
Ввійшовши у великий павільйон, Престо зразу помітив, що тут діється щось незвичайне. У приміщенні було повно людей: усі робітники, декоратори, артисти зібралися тут. Прийшли навіть ті, хто не брав участі в зйомці епізоду. Декорації відсунуті, височів тільки пульт управління, з якого режисер дає свої накази. Настрій у всіх був піднесений. Обличчя пожвавлені і схвильовані. Всі немовби чогось чекали.
З натовпу вийшов один із статистів і голосно сказав:
— Увесь колектив знає про ті труднощі, які переживає наше кінопідприємство. Робітники, службовці, кіноартисти занепокоєні цим. На жаль, містер Престо не обговорив разом з нами питання про становище, яке створилося. Ми б хотіли послухати його сьогодні.
Тоніо Престо не міг не визнати, що цей докір має підстави. Він звик працювати самостійно і поводився не як голова кооперативного підприємства, а як директор фірми, йому здавалося, що коли співробітники беруть участь у дивідендах, то більш нічого й не треба. Престо відкрито визнав помилку, пояснивши її своєю недосвідченістю в громадських справах.
Потім статист-делегат сказав, що на мітингу всіх працівників підприємства було прийнято таку резолюцію: до закінчення картини всі без винятку одержуватимуть заробітну плату в половинному розмірі, а якщо треба буде, то й менше.
Це для Престо було великим полегшенням, і він почав дякувати, але з рядів, які стояли перед ним, почулися крики: "Нема за що!..