В МЕНЕ БУЛИ ЛЮДИ, ВОНИ, ЯК Я ВВАЖАВ, МАЛИ Б РОЗУМІТИСЯ НА ЦИХ РЕЧАХ. Я НЕ ХОЧУ Й НЕ БУДУ ПОРПАТИСЯ В ПАПЕРАХ. БО Я НЕ ВМІЮ! – Моїми вустами наче промовляв якийсь кіногерой. – Я не знаю.
Леслі торкнулася кутика рота тупим кінцем олівця, уважно подивилась на мене й, витримавши паузу, сказала:
– Ти справді не знаєш?
– Ні. – Мені стало сумно: мене не розуміють, я самотній.
– Я вірю тобі, – заспокійливо промовила вона. – Але ж не знати своїх прибутків навіть з точністю до мільйона?
Вона побачила, як я знітився, замахала руками, беручи свої слова назад:
– Гаразд, гаразд! Ти справді не знаєш.
Я з відразою покопирсався в коробках. Папери, навколо самі папери. Колонки цифр, списані незнайомою рукою, надруковані на різних друкарських машинках. І все ж вони якимось чином ніби стосувалися мене. Капіталовкладення, цінні папери, брокери, податки, банківські рахунки...
– Ось податки! – вигукнув я. – Ціла папка податків!
– Гарний хлопчик, – з притиском вимовила Леслі, наче заохочувала кокер-спаніеля, який нарешті розшукав загублений браслет!
– Гав! – подякував я. Вона ніяк не прореагувала, відразу взялася переглядати надголовки документів, перевіряти зазначені суми.
Поки читала, ніщо не порушувало тиші. Я позіхав, не роззявляючи рота. Цього трюку навчився ще в школі на уроках англійської мови. Невже при всій моїй відразі до паперів зараз доведеться навчатися цієї премудрості, ще нудотнішої, ніж граматика? Чому? Адже це не я занедбав папери. Я спеціально наймав фахівців. Узявши їх на роботу, сплачуючи їм платню, чому повинен порпатися в цьому безладі й шукати декларацію, чому повинна Леслі брати на свої плечі тягар, який виявився заважким для шістьох високооплачуваних фахівців? Це несправедливо!
Якщо комусь лучиться написати бестселер, чи створити популярну пісню, чи зіграти роль у касовому фільмі, то цій людині разом із чеками, поштою від шанувальників і мішками грошей слід написати товстий посібник у сірій обкладинці, який починатиметься так:
"ВСТУП І ПОПЕРЕДЖЕННЯ
Наші вітання з нагоди ваших досягнень, за які ви отримуєте всі ці гроші. І хоча вам здається, що вони належать вам, оскільки ви, буцімто, щось дали суспільству, пам'ятайте: тільки одна десята частка цих грошей могла б справді стати вашою, ЯКБИ ВИ ВМІЛИ ПРАЦЮВАТИ З ФІНАНСОВИМИ ДОКУМЕНТАМИ.
Решта грошей піде на оплату агентів, податків, заробітну плату бухгалтерів, правників, урядовців, членських внесків у вашій гільдії, а також на оплату тих працівників, яких ви наймете, аби вони давали лад усім вашим фінансовим справам. Крім того – ще й на сплату додаткового податку за цих людей. Дарма, що ви не уявляєте, де для цього брати кадри. Дарма, що не знаєте, кому довіритися, не знаєте всіх урядових органів, яким необхідно віддати їхню частку. Платити все одно доведеться.
Будь ласка, прочитайте посібник від першої до останньої сторінки, запам'ятайте кожен рядок. Затим ви можете сходити пообідати, а вартість обіду додати до суми, що не оподатковується, якщо запросите з собою партнера у справах, якщо за обідом розмовлятимете з ним про справи, якщо збережете рахунок і занотуєте на ньому, з ким і де саме ви розділили трапезу. Якщо ж усього цього не зробите, то виявиться, що насправді обід обійшовся вам удвічі дорожче, ніж ви гадали, коли розраховувалися з офіціантом.
Відтак живіть, суворо дотримуючи правил, які перелічені нижче, й ми – ваш уряд, – можливо, дозволимо вам проіснувати трохи довше. Інакше – забудь надію кожен, хто сюди ввіходить".
Нічого потішного. Кожен, кому заманеться написати пісню нам для розваги, вважається, повинен бути досвідченим бухгалтером, обліковцем, опікуватися кредитами й дебітами, що сплачуються невидимим агентствам міста, штату й держави. Якщо знайдеться такий, хто нетямиться на цьому або кому Бог не дав досить глузду, кому непосильно вести облік, то його зоря на небі неодмінно потрапить у пастку і світитиме йому крізь в'язничні грати. А там увесь свій талант муситимеш спрямувати на вивчення правил тюремного життя, вдосконалюватись у цих нудних знаннях, дарма, що вони тобі не до шмиги. Багато років доведеться прогибіти в задушливому мороці, перш ніж зоря знову засяє над тобою, якщо до того часу від неї залишиться бодай жаринка.
Скільки зусиль витрачається намарне! Скільки фільмів, книжок не з'явиться на світ, скільки пісень залишиться невиконаними тільки тому, що ці години та місяці виливаються в бездонні щурячі нори-кабінети адвокатів і бухгалтерів, радників і консультантів, яким з розпачу платять за допомогу?
Спокійно, Річарде. Ти заглядаєш у майбутнє. Якщо зробив вибір і лишаєшся в цій країні, то постійне зосередження уваги на грошах та рахунках стане зашморгом у тебе на шиї. Будеш сіпатись, відбиватися – задушать. Сприймай усе спокійно й безжурно, ходи не поспішаючи, погоджуйся з усіма чиновниками й агентами, які трапляться на твоєму шляху, та ще й приязно всміхайся... Тільки так тобі дозволять дихати, зашморг на шиї не затягатиметься.
А як же свобода? Я вдихнув на повні легені. А-а-а!.. Захрипів. Б-р-р, страшна мотузка!
Моя свобода – це вибір між утечею до іншої країни та наполегливою, повільною роботою над купою черепків, що залишилися від моєї імперії. Колишній Річард зробив кілька необдуманих учинків та ідіотських помилок, за які розплачуватись доведеться Річардові теперішньому.
Я спостерігав, як Леслі переглядає декларацію, списує сторінку за сторінкою нотатками для адвоката.
Теперішній Річард і за холодну воду не береться, подумав я. Всім займається Леслі, а вона ж не несе навіть найменшої відповідальності за те, що трапилось. Це ж не Леслі літала швидкісними літаками. їй ще ніколи не доводилося рятувати імперій від катастрофи. Якщо зможе, вона прибере черепки. Яка чудова нагорода за службу з Річардом Бахом.
А він ще й бурчить на неї, бо вона, бачте, підвищила на нього голос, коли прочитав її особисті записи.
Річарде, присоромив я себе, а чи не здається тобі реальною ймовірністю, ніби насправді ти таки до біса нікчемний сучий син?
Вперше в своєму житті я всерйоз замислився над відповіддю на це запитання.
ДВАДЦЯТЬ ШІСТЬ
Єдина різниця полягала, мабуть, у тому, що Леслі була тихішою, ніж завжди, але я тоді цього не помітив.
– Не можу повірити, Леслі, що ти не маєш власного літака. Зустріч відбудеться в Сан-Дієго, а летіти туди менш як півгодини.
Я перевірив мастило у двигуні свого "Меєрса-200", яким цього разу прилетів на західне узбережжя, щоб побачитися з нею. Перевірив, чи щільно закриті горловини паливних баків, чи замкнуті їхні кришки.
Леслі щось відповіла. Майже пошепки, я не почув. Стояла в сонячному сяйві біля лівого крила. На ній був привабливий костюм кольору піску, пошитий, мабуть, на замовлення, але поряд з літаком вона почувалася ніяково.
– Що ти сказала, Вукі?
Вона прокашлялася.
– Кажу, досі мені якось щастило обходитися без літаків.
Не вмовкаючи ні на мить, я прилаштував її портфель із паперами за сидінням, умостився ліворуч, допоміг їй усістися з правого боку й зачинив кабіну зсередини.
– Коли вперше побачив панель управління цього літака, мені заціпило. Ти тільки поглянь на всі ці перемикачі, циферблати, пристрої, на радіостанцію й на все інше! Літаки марки "Меєрс" і справді мають на борту більше пристроїв, ніж інші, але з часом звикаєш і, виявляється, керувати ним не так важко.
– Добре, – відповіла ледь чутно Леслі. Вона дивилася на панель управління достеменно так само, як я – на знімальний майданчик, коли вона взяла була мене з собою. Я не спостеріг у її очах такого ж захвату, але міг би точно сказати, що нечасто бачив подібний вираз на її обличчі.
– Від ґвинта! – вигукнув я, й вона ошелешено глипнула на мене: мовляв, що трапилося й чому ти кричиш? Нічого дивного, здогадався я, все, що трохи менших розмірів, ніж гігантські пасажирські літаки, для неї вдивовижу.
– Усе гаразд, – сказав я. – Ми знаємо – поблизу літака нікого немає, але все одно гукаємо "Від ґвинта!" або "Обережно, пропелер!" чи ще щось. І кожен розуміє, що зараз ми рушаємо й не треба стояти на шляху. Старосвітська ввічливість авіаторів.
– Дуже гарно, – кивнула Леслі.
Головний умикач збагачення, ручку газу на півдюйма вперед, паливний насос (я показав пальцем на датчик тиску пального, аби вона побачила, як зростає тиск), запалення, кнопка стартера.
Закрутився пропелер, – двигун завівсь одразу: спочатку чотири циліндри, потім п'ять, шість, ревіння вщухло до бурчання лева, щасливого, що його знову розбудили. Зараз стрілки на всіх приладах ожили: тиск мастила, рівень вакууму, амперметр, вольтметр, індикатор курсу, штучний горизонт, навігаційні прилади. Загорілася шкала радіостанції, в навушниках почулися голоси. Знайома сцена, учасником якої з часу закінчення школи я ставав тисячі разів у тому літаку. Зараз Леслі мені подобалася не менше ніж колись.
Із контрольної вежі аеропорту я отримав необхідну інформацію, перемовився з диспетчером, повідомив, що ми – це "Меєрс", а не малюк "Невіон", відпустив гальма, й ми прокотилися півмилі до початку злітної смуги. Леслі спостерігала за роботою приладів, за літаками, які котились по землі, приземлялися, злітали. І спостерігала за мною.
– Я не зрозуміла жодного слова з того, що вони говорили, – сказала Леслі. Її волосся було стягнуте на потилиці й ховалося під кремовим беретиком. Я почував себе пілотом приватної авіакомпанії, якому вперше довелось обслуговувати вродливого президента.
– Це мова неба, своєрідний код, – пояснив я. – Ми розуміємо його, бо достеменно знаємо, що й коли треба говорити: номер літака, номер злітної смуги, послідовність, із якою літаки піднімаються в повітря, напрямок вітру, курс. Можна, звичайно, сказати щось, чого не сподіваються почути на контрольній вежі. Наприклад: "Це – "Меєрс", три, дев'ять, Майку, в нас тут сендвічі з сиром. Передайте, будь ласка, майонез". Диспетчер одразу вийде на зв'язок: "Що? Що? Як ви кажете?" А все тому, що таке поняття, як сендвічі з сиром, не існує в авіаційній говірці.
Коли стільки всього в навушниках, подумав я, то чуєш тільки те, що сподіваєшся почути, й залишаєшся глухим до всього іншого. Я натренований сприймати радіорозмови, а вона звикла чути музику навіть там, де я нічого не чую.