Як і пекар, Калле й Андерс захотіли бути на допиті. Але вважали за краще не питати дозволу.
10
Усі газети країни на першій сторінці повідомляли про вбивство й багато писали про Євині-Лоттині свідчення. Прізвища її не згадувано, зате вони дуже вихваляли "розумну дванадцятирічну дитину", що не розгубилася на місці злочину й змогла дати поліції незвичайно важливі свідчення.
Містечкова газета була не така стримана. Адже тут геть усі знали, що "розумна дванадцятирічна дитина"— не хто інший, як Єва-Лотта Лісандер, і редактор не бачив причини, чому б йому не написати про це в газеті. Такої чудової теми давно вже не траплялося, тож він постарався — написав довгу, солоденьку статтю про те, як "люба Єва-Лотточка грається нині серед квітів у садку своїх батьків так безжурно, наче геть забула про свої жахливі пригоди в середу в овіяних вітрами Преріях".
Редактор захоплено писав далі: "Де ж іще могла вона все те забути, де ще могла почуватися так безпечно, як не тут, удома, коло мами й тата, серед знайомого змалку оточення, де пахощі свіжого хліба з татової пекарні правлять немовби запорукою, що на світі є ще спокій і затишок і його нездатні сколихнути ніякі криваві злочини".
Редакторові вельми сподобався такий початок. Далі він розводився про те, яка Єва-Лотта розумна і які вона дала докладні прикмети вбивці. Щоправда, він не казав просто — "вбивця", а "той, хто, мабуть, знає відгадку таємниці". Не забув він також Євиних-Лоттиних слів, що вона впізнала б того чоловіка, якби зустріла ще раз, а надто наголосив, що маленька Єва-Лотта Лісандер врешті може виявитися тим знаряддям, яке приведе злочинця до заслуженої кари.
Отже, редактор написав якраз те, чого не можна було писати.
Поліцай Б'єрк був дуже стурбований, коли подавав комісарові газету, що ще тхнула друкарською фарбою. Комісар прочитав статтю й розлютився:
— Це ж неподобство! Таке написати! Просто неподобство!
Пекар Лісандер, що невдовзі примчав до редакції, ще й не такими словами виявляв своє обурення.
З люті в нього на скронях набрякли жили. Він гримнув кулаком по столі, за яким сидів редактор.
— Ти не розумієш, що це злочин — отак написати! — кричав пекар. — Не розумієш, що це може бути небезпечно для моєї доньки!
Ні, редактор про таке не подумав. А чому небезпечно?
— Не клей із себе ще більшого дурня, ніж ти є, бо вже далі нікуди! — сказав пекар і, певне, мав слушність. — Як ти не втямиш, що хто зважився раз на вбивство, легко може зважитись і вдруге, коли вважатиме за необхідне?! А ти люб'язно підказав йому прізвище й адресу Єви-Лотти. Як ти ще не повідомив номера телефону, щоб він міг зателефонувати й заздалегідь призначити час?
Єва-Лотта теж уважала, що стаття обурлива, принаймні деякі її місця.
Вони разом з Андерсом і Калле сиділи на горищі й читали газету.
"Люба Єва-Лотточка грається нині серед квітів у садку своїх батьків" — і як тільки дозволяють писати в газетах такі дурниці!
Калле взяв від неї газету, прочитав усю статтю й стурбовано похитав головою. Він уже стільки тямив у криміналістиці, аби зрозуміти, що та стаття — чисте божевілля. Але друзям він нічого не сказав.
А втім, редактор мав рацію, написавши, що Єва-Лотта начебто забула про свої лихі пригоди. Щоправда, вона почувалася старою, майже п'ятнадцятирічною, та, на щастя, не втратила дитячої здатності другого ж таки дня забувати все неприємне. Тільки ввечері, в постелі, до неї ще поверталися чорні думки, що їх вона воліла б відігнати назавше. І ще вона спала неспокійно, часом кричала вві сні, і мамі доводилось її будити.
А вдень, коли світило сонце, Єва-Лотта була спокійна й весела, як і перше. Своєї обітниці стати трохи жіночішою вона дотримувалася лише два дні. Більше не змогла. Збагнула, що як кинеться у вир забав, то швидше забуде все те страшне.
Поліційний патруль коло Садиби знято. Однак Великого Мумрика винесено звідти ще раніше. Честі забрати його доскочив дядько Б'єрк. Після допиту на ґанку, коли все одно довелося зрадити таємницю Великого Мумрика, Андерс відкликав дядька Б'єрка й спитав, чи не був би він такий ласкавий і не визволив би з оточення їхній клейнод. Дядько Б'єрк залюбки погодився. Бо, щиро казати, йому самому було цікаво побачити, що воно за Мумрик.
Отже, Великого Мумрика під охороною поліції забрано з неприємного сховку й передано ватажкові Білих Троянд. Тепер він лежав у шухляді на горищі, де Білі Троянди звичайно зберігали свої скарби, проте лежав тимчасово — доки йому знайдуть гідне місце.
Добре поміркувавши, Андерс дійшов висновку, що сховати Мумрика на подвір'ї зруйнованого замку біля колодязя — невелика мудрація.
— Я б хотів знайти Мумрикові якесь незвичайніше місце.
— Бідний Мумрик, — мовила Єва-Лотта, — мені здається, що йому вже досить незвичайних місць.
— Та ні, я маю на думці зовсім інакше незвичайне місце.
Андерс витяг шухляду й ніжно глянув на Мумрика, що лежав у коробці з-під цигарок на подушечці з рожевої вати.
— Не одне вже бачили твої очі, о Великий Мумрику! — виголосив він, ще більше, ніж досі, вірячи в Мумрикову таємничу силу.
— Я надумав, де його сховати! — заявив Калле. — В когось із Червоних Троянд.
— Що? — здивувалась Єва-Лотта. — Віддати його добровільно ворогам?
— Ні, — сказав Калле. — Сховати в них так, щоб вони не знали. А як вони нічого не знатимуть, то однаково, що й не матимуть його. Уявіть собі, які вони будуть люті, коли ми їм потім скажемо!
Андерс і Єва-Лотта визнали, що це геніальна думка. Після довгих міркувань вони поклали собі сховати Мумрика в Сікстеновій кімнаті, а отже, негайно піти й набачити відповідне місце.
Вони швиденько спустилися вниз мотузкою, перейшли річку вузенькою кладкою, що її Єва-Лотта спорудила зумисне задля війни Троянд. Так було найближче до Сікстенового гаража.
Вони так прудко бігли до поштаревого садка, що аж засапались. Сікстен, Бенка і Йонте сиділи собі й пили сік. Андерс радісно повідомив, що Єва-Лотта більше не відмовляється носити зброю, отже, як не видно може знову спалахнути війна. Червоні Троянди вельми втішилися тією звісткою. Євина-Лоттина обітниця стати трохи жіночішою дуже засмутила їх усіх, бо вони ще ніколи так не нудилися, як тепер.
Сікстен гостинно запросив ворогів сісти й випити соку, а вороги не чекали, поки їх попросять ще раз. Проте Андерс із гадючим єхидством сказав:
— Чому б нам не випити соку в твоїй кімнаті, Сікстене?
— Тобі сонце в голову вдарило, чи що? — ввічливо спитав Сікстен. — Сидіти в кімнаті, як тут таке свіже повітря?
Довелося пити сік на свіжому повітрі.
— Можна мені поглянути на твою духову рушницю? — за хвилю попросив Калле.
Духова рушниця була найбільшим Сікстеновим скарбом. Вона висіла на стіні в його кімнаті й давно вже всім остогидла, так Сікстен любив її показувати. А Калле вона вже просто в печінках сиділа. Але ж тепер ішлося про інше.
Сікстен засяяв.
— Хочеш поглянути на мою рушницю? Зараз. Він скочив у гараж і виніс рушницю.
— Як? — розчаровано спитав Калле. — Ти тримаєш її в гаражі?
— Еге ж, щоб мати напохваті, — пояснив Сікстен і заходився показувати Калле свій скарб.
Андерс і Єва-Лотта так сміялися, що аж похлинулись, і сік попав їм не в те горло. Єва-Лотта збагнула, що без жіночих хитрощів їм нині не втрапити до Сікстенової кімнати.
Вона позирнула на Сікстенове вікно й невинним голосом мовила:
— У тебе, мабуть, чудовий краєвид з вікна.
— Авжеж, такий, що охнеш.
— Я так і думала, — відповіла Єва-Лотта. — Якби ці дерева не такі високі, то, певне, видно було б і водогінну башту.
— А її й так видно, — мовив Сікстен.
— Певне, що видно, — як завше, підтримав свого ватажка Бенка.
— Аякже, так я тобі й повірила! — сказала Єва-Лотта.
— Брехня, — рішуче заперечили Андерс і Калле. — Башти звідти не видно.
— Аніж дурне балакати, ходімо, я вам покажу таку башту, що у вас очі на лоба полізуть!
І все товариство на чолі з Сікстеном рушило до хати. В прохолодних сінях на підлозі лежав пес шотландської породи. Побачивши дітей, він схопився й загавкав.
— Цить, Беппо, — заспокоїв його Сікстен. — Це просто прийшло троє йолопів, що хочуть поглянути на водогінну башту з мого вікна.
Вони піднялися сходами до Сікстенової кімнати, і господар урочисто повів їх до вікна.
— Дивіться! — гордо вигукнув він. — Я зву її водогінною баштою, хоч, може, по-вашому, то дзвіниця чи щось інше.
— Що, спіймали облизня? — спитав Йонте.
— Справді видно, — мовила Єва-Лотта, глузливо посміхаючись. — Бачу. І ти радий, га?
— Що це означає? — розлютився Сікстен.
— Та нічого. Дивно тільки — цілу башту видно! — Єва-Лотта знову єхидно засміялась.
Андерса й Калле найменше цікавили краєвиди з Сікстенового вікна. Вони стріляли очима по кімнаті, напружено шукаючи Мумрикові відповідного сховку.
— Гарна в тебе кімната, — казали вони Сікстенові, наче не бували там уже сотні разів.
Вони крутилися коло стін, пробували Сікстенове ліжко, наче мимохіть відчиняли шухляди в столі.
Єва-Лотта намагалася будь-що затримати Червоних Троянд коло вікна. Вона показувала на все, що можна було побачити звідти, а побачити можна було багато чого.
На столі стояв Сікстенів глобус. Андерс і Калле одночасно подумали про нього. Звісно, в глобусі! Вони перезирнулися й кивнули один одному.
З попередніх відвідин Андерс і Калле знали, що глобус розкручується на дві половинки. Сікстен не раз знічев'я розкручував його, тому глобус навколо екватора був трохи витертий. Як подивитись на нього, то більша частина Екваторіальної Африки була ще не досліджена — так багато на глобусі виднілося білих плям.
Щоправда, вони дуже ризикували — а що, як Сікстенові заманеться розкрутити глобус і він знайде Мумрика? Андерс і Калле добре це розуміли, але яка ж то війна без ризику?
— Мені здається, що ми вже майже все побачили — багатозначно сказав Андерс Єві-Лотті, і вона полегшено відійшла від вікна.
— Еге ж, дякуємо, що було треба, ми побачили, — заявив Калле, вдоволено посміхаючись. — Ходімо!
— Дод-е? — поцікавилась Єва-Лотта.
— Boв гог-лол-о-боб-у-сос-і, — мовив Калле.
— Чоч-у-дод-о-вов-о! — втішилась Єва-Лотта.
Сікстен люто витріщив на них очі, коли вони заходилися "вовкати", а проте сказав лише:
— Приходьте, коли знову захочете поглянути на водогінну башту.
— Еге ж, ласкаво просимо, — мовив Йонте, глузливо й зверхньо дивлячись на них карими очима.
— Підлі паршивці! — додав Бенка.
Білі Троянди рушили до дверей, що жалібно зарипіли, як їх стали відчиняти.
— А двері тільки рип, а двері тільки скрип, — заспівав Андерс.