Але ставити їх на постаменти доводилось уже самим з допомогою колод та каміння, хоч і тут духи виконували свою пайку роботи. Сьогодні вони всі були свідками такого, чого ніхто з них раніше не бачив. Невидимий аку — аку допомагав їм піднімати статую. Напевно, пісня принесла їм щастя.
Взявши дерев'яну фігурку і дві палички, остров'яни показали нам, як вони підважували один бік статуї і як раптом голова велетня піднялася сама на кілька дюймів, хоч її ніхто не рухав.
— Дуже, дуже дивно, — почувся з ніші голос довговухого.
В цей час Тура-молодшого направили помічником до Еда на вершину Рано Као, де треба було нанести на карту руїни. Ед і Білл жили як гості в домі губернатора біля підніжжя гори. Дружина губернатора, надзвичайно гостинна жінка, запросила і Тура оселитися в неї, "бо до табору було далеко. Але Тур, по-хлоп'ячому жадібний на пригоди, вирішив влаштуватися на вершині гори, серед руїн селища птахо-людей. Там залишилось чимало старих кам'яних хатин, придатних для життя. Хоч спати в них було твердо і дуже низько нависала стеля, вони все ж таки давали надійний захисток у будь-яку погоду. До того ж, звідси відкривався такий краєвид, якого не гзнайти і в семи королівствах: біля самих ніг розкинулося селище Хангароа і більша частина острова, а на схід і на захід аж до обрію простягався океан. Напівзасипані землею кам'яні хатини тулились одна до одної вздовж гострої, як ніж, скелі поряд з дивовижними скульптурами. За кілька кроків од порога хатини круча прямовисно обривалася вниз, просто до моря, де лежали пташині острівці, а за два-три кроки з другого боку починався такий самий карколомний спуск до згаслого кратера Рано Као, що нагадував величезну чашу діаметром у півтора кілометра. Дно його вкривав строкатий зелений килим — підступна трясовина з маленькими озерцями чистої води.
Коли Тур вирушив нагору із спальним мішком і харчами, остров'ян охопила паніка. Вони благали хлопця сходити на ніч униз. Потім пішли до Еда і попросили його зігнати Тура з вершини, а мені в Анакені сказали, що не слід хлопцеві залишатись самому на руїнах Оронго, бо його вхопить аку — аку. Але ніщо не допомогло. Турові трапилась нагода здійснити найзаповітнішу свою мрію, і він поклав собі за мету отаборитись на Рано Као.
Ввечері Тур залишився на вершині, а всі інші зійшли вниз. Бригадир землекопів, що працювали в Еда, був не на жарт схвильований цим і послав для компанії Турові, трьох добровольців. Коли зайшло сонце і в темних ущелинах засвистів вітер, Тур пережив перший переляк: до руїн наближалися три тіні. Це були три дівчини, прислані бригадиром. Дівчата так боялися, що одна замалим не збожеволіла. Внизу, в чорному кратері, відлунювався шум вітру, але для неї це був голос аку — аку, у зірках, які віддзеркалювались в озерцях, дівчина теж побачила духів. Духи були скрізь. Коли настав ранок, всі три були страшенно раді, що можуть спуститись донизу.
Тур залишився й надалі ночувати на вершині. Поки. всі інші ще тільки видиралися схилом нагору, він сидів і, дуже задоволений, зустрічав схід сонця. В очах місцевих жителів Тур став героєм. Вони щодня закидали його динями, ананасами, печеними курчатами, і ніщо не могло примусити хлопця переселитися в долину. А втім, остров'яни вже заспокоїлись: мабуть, якісь потаємні сили стережуть сина сеньйора Кон-Тікі. Тур прожив там. чотири місяці, і аку — аку не зачепив його.
На цьому історія з привидами не закінчилась. Продовжив її Лазарус саме в той час, коли я виманив у молодого Естевана першу таємницю родинної печери. Лазарус був правою рукою бургомістра і, як вони обидва твердили, значною людиною на острові. Він належав до трьох виборних осіб на острові і був, за словами бургомістра, дуже багатий. У жилах Лазаруса тече кров і довговухих і коротковухих з невеликим домішком крові зайшлих європейців. Він мав гарну будову тіла, але риси його обличчя Дарвін використав би як доказ до своєї теорії походження видів. Якщо його череп колись знайдуть у землі, то археологи, напевно, подумають, що острів Пасхи був колискою людства. Але, незважаючи на низьке спадисте чоло з випнутими бровами, на висунуту верхню щелепу, невелике підборіддя й товсті губи, за якими виднівся ряд білих, як перли, зубів, незважаючи на великий ніс та по-звірячому насторожені очі, Лазарус не був тупим. Навпаки, він мав жвавий, гострий розум і почуття гумору, однак теж вірив у забобони.
Якось Ед повідомив, що знайшов багато невідомих фресок на великій плиті, яка-правила колись за стелю хатини. В той самий час Арне відкопав у землі біля Рано Рараку нову, не схожу на інші, статую. Увечері, коли довговухі скінчили роботу і почвалали до печери Хоту Матуа, Лазарус з таємничим виглядом одвів мене вбік.
— Тепер тобі бракує лише ронго-ронго, — сказав він, стежачи, яке враження справлять на мене його слова.
Я одразу зрозумів, що він недаром почав розмову, і прикинувся байдужим.
— На острові вже не залишилося жодної дощечки, — відповів я.
— Ні, залишились, і не одна, — обережно заперечив Лазарус.
Я не повірив йому. Він помітив це і попросив пройти з ним за мур храмової тераси, де на величезній кам'яній башті лежала статуя. Тут він пошепки розповів мені, що в нього є два двоюрідних брати-близнята Даніель та Альберто Іко. Альберто народився на годину пізніше за Даніеля, однак саме його назначили спадкоємцем таємниці родинної печери, повної дивовижних речей, серед яких є й ронго-ронго. Два роки тому Альберто пішов у печеру і приніс звідти додому дві дощечки ронго-ронго. Зроблені вони з дерева, одна з них — у формі/ плоскої риби з хвостом. На цих майже чорних дощечках вирізано багато дрібних рисунків. Хоч таблички й дуже старі, однак ще досить міцні. Їх бачив і Лазарус і інші люди. Але Альберто, взявши дощечки з печери, нарушив табу, і вночі, коли він спав, прийшоваку-аку й почав його колоти й щипати, аж поки він не прокинувся. Виглянувши у вікно, Альберто побачив тисячі малесеньких гномиків, які намагалися залізти до хати. Він мало не збожеволів з переляку, тому відразу ж помчав до печери й поклав ронго-ронго на місце. Печера ця міститься десь поблизу долини Ханга-о-Тео, і Лазарус пообіцяв зробити все від нього залежне, щоб умовити Альберто набратися сміливості і знову піти по дощечки.
Поступово мені вдалося дізнатися від Лазаруса, що його сім'я володіє не тільки цією печерою. Сам Лазарус знає вхід до іншої печери, яка також міститься поблизу Ханга-о-Тео. Там немає ронго-ронго, зате є багато інших речей.
Я спробував умовити Лазаруса взяти мене з собою в цю печеру, але тут він одразу став незговірливим. Він лупнув на мене очима і заявив, що тоді був би кінець нам обом. В печері живе родинний аку-аку, там лежать скелети двох його предків, і коли б хтось чужий захотів пробратись усередину, аку — аку жорстоко помстився б йому. Вхід до печери — найсвященніша таємниця.
Я взяв на сміх неіснуючого аку-аку і хотів було надоумити тямущого Лазаруса, але мої слова відскакували від нього, як од стіни горох. Лазарус був непохитний. Мені тільки вдалось умовити його принести з печери якусь річ. Але що я хочу? Птахо-людину з яйцем чи без яйця? В печері є дуже багато речей, крім, звичайно, ронго-ронго. Я запропонував йому принести всього потроху, щоб я міг вибрати. Та він не погодився на це. В печері повно дивовижних речей, але він зважиться взяти тільки одну з них. На цьому розмову було припинено. Хтось прийшов до мене, і Лазарус, попрощавшись, зник.
Наступного дня я пішов подивитись, як у довговухих посувається робота. Це було ще тоді, коли вони носили каміння й укладали під статуєю башту. Бургомістр і Лазарус поспішили мені назустріч.
— Бачиш, аку-аку допомагає нам, — сказав бургомістр.
— Без допомоги надприродних сил дванадцять чоловік не могли б виконати таку роботу.
Вони розповіли, що для більшого успіху в роботі спекли сьогодні курку в земляній печі.
Я спробував втовкмачити їм, що це забобон, але з їхнього боку зустрів цілу бурю протестів. Коли я сказав, що не існує ніяких аку-аку, вони поглянули на мене, як на сліпого дурня. Звичайно, духи існують! У давнину вони заселяли весь острів, тепер їх не так уже багато, але можна показати чимало місць, де вони й досі живуть. Серед аку-аку є чоловіки й жінки, одні з них добрі, інші злі. Ті, хто розмовляв з ними, розповідають, що в духів своєрідний тоненький голосок. І взагалі, доводів за те, що аку-аку існують, є дуже багато. Бургомістр і Лазарус не давали мені вимовити й слова.
З таким же успіхом я міг би доводити їм, що у воді немає риби, а в селищі — курей. Мені стало ясно лише одне: над жителями острова тяжіють всесильні забобони, і вони правлять за надійні замки для печер, в яких: сховано невідомі нікому скарби.
Я звернувся до патера Себастьяна. Не було жодної людини, яка б краще за нього знала мешканців островам та їхні звичаї. Крім того, я був упевнений, що наша розмова залишиться між нами. В його книзі про острів я знайшов такий запис: "На острові були також потаємні печери, якими володіли окремі сім'ї, і тільки найзначніші члени родини знали вхід до неї. В печерах остров'яни ховали дуже коштовні речі — дощечки ронго-ронго і статуетки. Відомості про входи до печер зійшли в могилу разом з останніми остров'янами, які пам'ятали ще старі часи…"
Я сказав патеру Себастьяну, що маю всі підстави вірити в те, що на острові є потаємні родинні печери, які місцеві жителі відвідують ще й сьогодні. Він одсахнувся і схопився за бороду.
— Не може бути!
Тоді я, не називаючи прізвищ, розповів йому про" одержані в подарунок таємничі камені. Він одразу ж дуже зацікавився і конче захотів дізнатись, де міститься печера. Та я мало що міг повідомити йому, бо мені самому через духів не пощастило потрапити в печеру.
Патер Себастьян схвильовано ходив із кутка в куток. Нараз він зупинився і схопився за голову.
— Вони безнадійно забобонні, — признався священик. — Днями до мене прийшла стара Маріанна і цілком, серйозно заявила, що ти — незвичайна людина. Забобони так глибоко сидять у них, що їх не викоренити за життя одного покоління.