Я теж обернувся й охнув з подиву.
Кіт стояла бліда, міцно стиснувши губи і наставивши пістоль на суддю.
– Та ти збожеволіла! – крикнув я.
– Що це означає? – почав був містер Армтуейт.
Але вона безцеремонно перебила його. За весь той час, що він обіймав посаду судді, його, мабуть, ніколи так грубо не перебивали.
– Ви чудово розумієте, що це означає, – сказала Кіт. – Одійдіть від дзвоника. Так буде краще. Ні пари з уст. Піте, замкни двері й поклади ключа до кишені. Чого ти роззявив рота? Цей чоловік такий самий негідник, як і ті всі. Навіщо вам було дзвонити? – тиркнула вона на нього, знову наводячи свого пістоля.
– Хлопчику мій, – сказав, трохи отямившись, містер Армтуейт, – ти, мабуть, не при собі. Що з того, коли я хотів подзвонити? Треба написати й відіслати листи…
– Та не ті листи, що кажемо ми, і адресовані вони були б не тому, кому треба. Ви хотіли попередити сера Філіпа, і хтозна, що б ви зробили з нами, аби заткнути нам рота. – Потім вона мовила до мене, не відводячи очей від старого джентльмена: – Нам не пощастило, Піте. Він належить до тієї самої зграї. Треба звідціля тікати.
– Дай-но пістоля, – сказав я.
Вона передала мені зброю, ні на мить не зводячи дула з містера Армтуейта.
Він звіркував очима по кімнаті, і з виразу його обличчя добре було видно, що Кіт сказала правду.
– Може, давай через вікно? – запропонував я.
Кіт підійшла до вікна і розчахнула його. Кімната сповнилася пахощами ранніх троянд та вогкої землі.
– Ми з тобою стрибнемо, – сказала вона, – але, боюсь, що старі кістки містера Армтуейта не витримають!
– Ну що ж, стрибнемо самі. Плигай перша, Кіт, і біжи туди, де ми залишили коней. За хвилину я дожену тебе.
Вона слухняно перекинула ногу через підвіконня. Куточком ока я бачив, як її смагляві руки вчепилися за підвіконня, а потім зникли. За стіною глухо гупнуло – вона стрибнула на землю.
– Ви, чортенята! – крикнув містер Армтуейт. – Що ви робите з моїми трояндами! Цікаво, що людина, над котрою враз нависла тінь ешафота, пильнувала більше любих її серцю квітів, ніж власної голови.
– Ані з місця, – наказав я судді й позадкував до вікна, не зводячи з нього пістоля.
Лише підступивши до підвіконня, я повернувся й стрибнув. Я впав на всі чотири в м'яку угноєну землю квітника, вмить скочив на ноги й помчав за ріг. В будинку, не вгаваючи, калатав дзвоник, ніби втрапив до рук божевільного.
Кіт уже була в сідлі. Грум терпляче водив туди й назад чалого та ворону кобилу. "Або пан, або пропав!" – подумав я.
Нам самі йшли до рук найкращі на цілу – округу коники, осідлані й готові до гонів. Якщо ми захопимо їх, то дзузьки нас тоді спіймають. Якщо ж залишимо їх для ворогів, то й милі не проскакаємо на своїх шкапах, як нас доженуть.
– Міняймо коней! – крикнув я Кіт і наставив пістолета грумові просто під червоний ніс. – Назад! Кидай поводи, а то…
Він бачив, що я не жартую, і відступив назад, здивовано й обурено щось мимрячи. Кіт не треба було розжовувати, вона чудово розуміла все з одного слова і за мить уже сиділа на спині вороної кобили.
– Дивись мені, без витівок! – люто вигукнула Кіт. – А то я теж почастую тебе кулею.
Хитрість зробила своє, бо поки він перевів на Кіт очі, чого вона й сподівалася, і зрозумів, що вона беззбройна, я вже сидів верхи. Коли я опинився в сідлі, чалий грайливо затанцював підо мною, і мене пойняла радість, яку відчув би кожний, чиї коліна коли-небудь стискали боки такого чудового румака.
На той час у домі знялася страшенна веремія, зарепетували жінки. На сходах з'явилася служниця і щосили заверещала:
– Швидше сюди, Джо! Господаря замкнули в кімнаті! Він вимагає, щоб до вікна підставили драбину.
Пора було тікати. Я стиснув боки чалого, і він зразу ж побіг чвалом, аж з-під копит бризнули камінці. За мною, відставши на якийсь крок, скакала Кіт, а наші спантеличені шкапи і собі подалися за нами, вирішивши, очевидячки, що це якась цікава гра, – тільки хвости та гриви майоріли на вітрі.
Ми вискочили з воріт і помчали дорогою. Крики й зойки поступово завмерли позаду. На першому ж перехресті ми мало не збили з ніг мого старого вчителя, котрий дибав вулицею, нахиливши голову й тримаючи під рукою томик свого улюбленого Горація.
– Браунрігу! – грізно скрикнув він, коли підвів очі й упізнав мене. – Стій, хлопче! Ану злізь із того..
Кінець речення потонув за хмарою куряви, що зняли наші коні. Озирнувшись, я побачив, як у тумані, постать, що махала мені вслід добре знайомою палицею. Хоч і дивно, але для нього Пітер Браунріг залишився учнем, котрий того року раптово й ганебно втік із школи. Він нічого не знав ні про Пітера Браунpira – актора, ані про Пітера Браунріга – таємного агента! І чому старі люди не розуміють, що хлопці швидко ростуть?
– Куди їхати? – крикнула Кіт.
Очі в неї сяяли. Кіт чудово їздила верхи. Наче кінь і вона була одна істота – кентавр[22].
– Через місто, а там на південь.
Додому вертатися було нічого: ми могли вскочити в якусь нову халепу.
Проїжджаючи Кезіком, ми перейшли на клус. Нам не хотілося звертати на себе увагу, шалено промчавшись вузькими вулицями, хоч ми не сподівалися, що нас не помітять. Зауваживши коней містера Армтуейта, люди захоплено обертались і, ясна річ, дивувалися, побачивши в сідлі хлопців.
– Здається, наші давні друзі відстали, – сказав я, маючи на увазі шкап. – Їм важко бігти чвалом.
– Ми помінялися чесно, – усміхнулася Кіт. – Два на два. Боюсь тільки, що містерові Армтуейту та його грумові не пощастить наздогнати нас на тих конях.
– Як ти здогадалася, що він належить до змовників? – спитав я, коли дорога пішла вгору довгим схилом Каслрігського горба.
– Спочатку, слухаючи твою розповідь, він прикинувся, що не знайомий з сером Філіпом. Він хвилювався, не знаючи, як повернеться діло, і вичікував. Якби виявилося, що. змову викрито, він би запевняв, що не знає сера Філіпа. Але він із ним знайомий. Я запам'ятала його лице. Одного разу він разом з сером Філіпом обідав у мого опікуна, і я бачила, як вони розмовляли.
– Добре, що ти була зі мною, – вдячно мовив я. – Тепер я теж розумію його гру. Він погукав би слуг…
– І прощай тоді надія послати звістку до Лондона!
– Ух! Ми були на волосинку від загибелі!
Деякий час ми їхали мовчки. Внизу, в зеленій чаші долини, лежав оточений горами Кезік. А на дорозі, що в'юнилася позад нас, не було й натяку на переслідувачів.
– Який жах! – вигукнула Кіт. – Навколо самі зрадники. Навіть судді й ті… Кому ж вірити? На кого можна покластися?
Я здвигнув плечима. Я знав, що можна покластися на простих людей, таких, як наші вільні йомени, але вони не мали змоги доправити до Лондона шифрованого листа так швидко, як вимагали обставини. А ті, хто міг допомогти – судді, шерифи, шляхтичі, – чи знайдеться серед них хоч один, що не поставиться до нас так, як містер Армтуейт! Багато значних родин брали участь у північному заколоті, ще коли мій батько був малий хлопець. Пам'ять про минуле живе довго в гірських долинах, і не один шляхтич плекає надію помститися.
– Ти можеш назвати хоч одне ім'я? – допитувалась Кіт.
– Ні.
– Тоді що ж ти пропонуєш?
Я нахилився й поплескав шовковисту шию коня.
– Ми можемо розраховувати лише на себе… та на цих красенів. Ще є час, і нас не так легко наздогнати. Їдьмо до Лондона й самі все розкажемо серові Роберту.
– Що ж, я готова! – відповіла Кіт.
– Чудово!
Я крутнувся в сідлі й подивився вниз. Що не? Чи мені здалося, що по наших слідах уже котиться хмара куряви, чи це справді так?
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
ШЛЯХ ВІЛЬНИЙ
Перед нами простягався вільний шлях, що пролягав через гори й долини, через порослі вересом рівнини й лісові хащі. До Лондона лишалося триста миль! Нам треба їх подолати. І як було приємно після стількох днів таємничих пригод і невдач попасти на шлях, що вів просто до мети.
Наші коні легко виїхали на гору за Кезіком: адже вони везли вершників легких, як пір'їнки. Скоро дорога пішла рівниною, і можна було знову перейти на клус. Ми об'їхали крутий, порослий лісом горб Грейт Гоув, і попереду блиснула довга смуга озера Терлмір, що лежало в западині між Гелвеліном і Армботськими горбами.
– Вперед! – вигукнула Кіт і пустила кобилу легким чвалом.
Я стиснув п'ятками боки чалого, порівнявся з нею, і ми поскакали бік у бік вздовж берега озера.
Цок-цок-цок! Цок-цок-цок!..
Який барабан дріботить веселіше, ніж копита на битій дорозі?
Цок-цок-цок! Цок-цок-цок!..
Ми промчали повз перекинутий через мілини й вузькі протоки стародавній міст, що з'єднує дві садиби – Дейлхед і Армбот Гол. Цікаво знати, чи беруть участь у змові Джексони, котрі живуть за мостом, і Літи, що їхній Дейлхед притулився між озером та дорогою? Сподіваюсь, що ні, бо й ті, і ті добрі йомени. Але звертати з дороги й просити допомоги було ризиковано. Ми поскакали далі…
Дорогу перетинав Гелвелінський яр. На дні його шумував ручай. Над нами навис гелвелінський осип, і в імлі літнього полудня величезні каменюки здавались легкими й невагомими, ніби зіткані з сірого шовку. Наша дорога була їм за облямівку, а пухнасті дерева над водою – за торочки.
Цок-цок-цок! Цок-цок— цок!..
Ми то мчали крізь палючу спеку, то поринали в зелену тінь, прохолодну, як весна… По той бік озера майнули, мов верстви, скелі. Рейзен Крег, Фішер Крег. Молоком розтікався по зеленому схилу водоспад Лончі Гіл. Лишилися позаду Гоз Пойнт, Доб Гіл.
Ми майже не перемовлялися між собою. Занадто нас хвилювало цокотіння копит, занадто п'янило повітря, що вливалося струменем у легені.
Скоро, думав я, замість цокоту копит тут залунають інші звуки. На базарних майданах забубонять барабани, а сонце, що сьогодні так ласкаво сяє, заливаючи променями синє озеро й білу піну водоспадів, буде вигравати на кірасах і алебардах солдатів, на шоломах і гостряках списів.
Якщо королева врятується, все буде гаразд. Заколот ущухне, як і всі попередні повстання. Якщо ж королева загине, то нікому невідомо, що станеться з Англією. Щезне та підвалина, на якій не один десяток років тримається королівство. Знову спалахнуть релігійні чвари, і почнеться громадянська війна між великими феодалами, що спустошили Англію під час воєн Червоної та Білої троянди.