Одно слово, він говорив про нього, не жалкуючи й не виявляючи неприязні, а як усякий, хто знав його на зовнішній вигляд.
Йому й на думку не спадало, що його слова могли вразити його прекрасну молоду дружину. Тільки, коли потім вони зійшлися у своїй власній кімнаті, то він побачив, що вона жде його з ясно визначеним і вже досить відомим йому виразом напруженосте на чолі.
— Ми сьогодні щось задумливі? — сказав Дарней, обнімаючи її за стан.
— Так, мій любий Чарлзе, — відповіла вона, поклавши свою руку на його груди і дивлячись на нього запитливо и уважно, — ми сьогодні задумливі, бо сьогодні маємо щось на серці.
— Що ж таке, моя Люесі?
— А ти обіцяєш не наполягати на одно питання, якщо я попрошу тебе не питати мене?
— Чи я обіцяю? Чого я не пообіцяю моїй коханій?
І справді, чого б він не пообіцяв, одгортаючи однією рукою з її лиця золоте волосся, а другу тримаючи на серці, що билося для нього.
— Я думаю, Чарлзе, що бідний м-р Картон заслуговує на більшу увагу й поважання, ніж ти виявив сьогодні ввечері.
— Невже, моя люба? Чому так?
— От про це и не питай мене. Тільки я думаю... я знаю... що це так.
— Коли ти знаєш, то цього й досить. Що ж я мушу зробити, життя моє?
— Я просила б тебе, мій любий, щоб ти завсігди був великодушним до нього та був ласкавий до його огріхів за його відсутности. Я просила б тебе вірити, що в нього є серце, яке він дуже, дуже нечасто відкриває, і що в ньому є глибокі рани. Мій любий, я бачила, як воно обливалося кров'ю.
Мені дуже болісно, — сказав зовсім здивований Чарлз Дарней, коли я зробив йому яку прикрість. Я ніколи не думав такого про нього.
Мужу любий, це так. Я боюся, що його вже не можна спасти, навряд чи можна мати надію на те, щоб поправити щось у його характері чи в його долі. Проте я переконана, що він здатний на добре, благородне, навіть великодушне.
Вона була така прекрасна в своїй чистій вірі в ту пропащу людину, що її чоловік міг би дивитися на неї цілими годинами.
О, мій любий, мій коханий, — благала вона, ближче пригортаючись до нього, поклавши свою голову на його груди й пильно дивлячись в його очі, — пам'ятай, які ми сильні в своєму щасті, та який він слабий в своєму горі.
її благання зворушило його.
Завсігди пам'ятатиму це, моє серденько! Пам'ятатиму, доки мого життя.
Він нахилився до її золотої голівки, припав до її рожевих губів і обняв її. Якби самотній мандрівник, що блукав тоді по темних вулицях, міг чути її невинну сповідь і бачити сльози жалости, що їх зціловував її чоловік з ніжних блакитних очей, які так закохано дивилися на цього чоловіка, то він ридав би цієї ночі ñ безперестанно повторював би:
Будь щаслива за таке ніжне співчуття.
Розділ XXI.
ЛУНКІ КРОКИ.
Чудовий куток для відгуків, як уже зауважено, була та місцевість, де жив доктор. Люесі все плела ту золоту нитку, що— зв'язувала її чоловіка, її батька, її саму та її давню доморад— ницю й товаришку в цьому житті тихого щастя; вона сиділа в спокійному домі в тому затишному й лункому закутку і прислухалася, як лунають у ньому роки, що невпинно плинуть.
Спочатку були часи, коли, хоч вона и була цілком щасливою молодою жінкою, робота поволі падала з її рук, і очі їй зату— лювалися. Бо в цих відгомонах наближалося щось легке, далеке, ще ледве чутне, що дуже зворушувало їй серце. Проносилися надії й сумніви — надії на любов, що вона ще не знала її, сумніви, чи залишиться вона на цій землі, щоб утішатися цією новою радістю, — вони змагалися в її грудях. Тоді серед відгомонів підносилися звуки кроків до її ранньої могили, і думка про чоловіка, що залишиться тоді такий самотній і буде так дуже плакати за нею, заволікала їй очі, і з них лилися сльози.
Цей час минув, і біля її грудей лежала маленька Люесі. Потім серед тих відгомонів почувся й відгомін її маленьких ніжок і звуки її лепетання, і молода мати чула цей відгомін, хоч би які сильні були інші відгомони. Тінистий дім осяяв дитячий сміх. Люесі чула в одгомонах років тільки приязні й ніжні звуки. Навіть коли до решти звуків примішувалися тони скор боти, вони не були ні суворі ані жорстокі. Навіть коли золоте волосся, подібне до її власного, як сяйний віночок лежало на подушці навколо помарнілого лиця хлопчика, навіть тоді не самі сльози туги зрошували щоки молодої матері, коли із ї'ї обіймів одлітала душа, що була доручена їй.
Нечасто луна відповідала на кроки Сіднея Картона. Щонайбільше якихось разів шість за рік він використовував свою привілею приходити некликаним, і тоді він сидів з ними цілий вечір. Він ніколи не приходив сюди напідпитку. І ще. одна річ тихенько лунала про нього, а саме те, що в усі віки шепотіли всі правдиві відгомони. Коли хто справді любив жінку і втратив її, а потім знав її заміжньою жінкою і матір'ю, зберігаючи до неї ті самі чисті почуття, то до такої людини її діти мають якусь дивну симпатію—якусь інстинктивну чулість жалю до нього. Яка тонка таємна почутливість у данім випадку відограє ролю, про це не говорить ніякий відгомін; проте це так, так було й тепер: Картон був першою чужою людиною, до якого маленька Люесі простягала свої пухкенькі ручки, і він зберіг своє місце в неї, коли вона й підросла. Хлопчик сказав про нього майже останні свої слова: "Бідний Картон. Поцілуйте його за мене44.
Такі відгомони слухала Люесі в лункому закутку, деколи задумавшись, деколи забавляючись і сміючись, аж поки не настали шості роковини народження її маленької доньки. Проте здалека чути було й інші відгомони, що загрозливо доносилися до закутка. І от тепер, саме на шостому році з народження маленької Люесі почали доходити страшні звуки, нібито у Франції повстала така жахлива буря, що море підіймалося до самісінького дна.
Одного вечора в половині липня 1789 року прийшов пізно від Телсонів м-р Лоррі й сів коло Люесі та її чоловіка біля темного вікна. Був душний, грозовий вечір, і всі троє згадали про той давній вечір у неділю, коли вони з того самого місця дивилися на блискавку.
— Я вже починав думати, — сказав м-р Лоррі, здвигаючи назад свою темну перуку, — що мені доведеться й ніч сидіти у Телсонів. У нас цілісінький день була така сила роботи, що ми не знали, з чого починати, або на який бік повернутися. В Парижі так неспокійно, що нас буквально заливають вкладами. Наші клієнти по той бік канала наче не встигають якнайшвидше довірити нам своє майно. Можна сказати, що там у декого якась манія пересилати його до Англії.
— Недобрий це знак, — сказав Дарней.— Ви ж знаєте, яке темне й грізне небо.
— Звичайно, я це знаю,—згодився м-р Лоррі, — однак я вирішив бурчати після довгої сьогоднішньої муки. Де Манетт?
Я тут, сказав доктор, входячи в цей момент у темну кімнату.
— Я дуже радий, що ви дома; бо ці спіхи й передчуття, що переслідували мене цілісінький день, зробили мене без причини нервовим. А дорога дитина здорова й спить?
— І добре спить.
— Добре. Всі здорові й щасливі. Я не знаю, чому тут не бути всім здоровими й щасливими. Та я ж цілий день гризся, і я вже не такий молодий як був. Тепер ідіть, сядемо всі до гурту, сидітимемо спокійно й слухатимемо відгомони, про які ви маєте свою теорію.
— Не теорію, — то була фантазія.
— Нехай буде и фантазія, моя розумнице, — сказав м-р Лоррі. ласкаючи її руку.
— Як їх багато, і які вони голосні,— хіба не так? Ось послухайте.
В той час, як цей маленький гурток сидів собі біля темного вікна в Лондоні, там далеко в передмісті св. Антона лютували шалені, безумні й небезпечні кроки, коли вони вдиралися до чийогось життя, кроки, яких сліди не легко змити, якщо вже раз вони почервоніли.
Того самого дня ранком передмістя св. Антона являло величезну и темну масу страховищ, що рухалися туди й сюди, а над хвилями того моря голів щось виблискувало, — то сяяло сонце на крицевих шаблях і баґнетах. Страшний рев виривався з горла св. Антона, і цілий ліс оголених рук маячив у повітрі як засохле віття підчас зимової бурі: всі пальці конвульсійно хапалися за всяку зброю або за щось подібне до зброї, що її викидали з усяких підземеллі в.
Хто роздавав зброю, звідкіля вона врешті бралася, яка сила шпурляла її в усіх напрямках, наче блискавки, поверх голів натовпу, ніхто не бачив і не міг сказати, проте роздавали рушниці, патрони, порох, кулі, куски заліза й дерева, ножі, сокири, списи, всяку зброю, яку тільки могло знайти або вигадати збентежене уявлення. Люди, яким не діставалось нічого іншого, бралися виламувати закривавленими руками каміння й цегли мурів. Кожен пульс і кожне серце на передмісті св. Антона виявляли лихоманське напруження та гарячковий жар. Кожна жива істота тут мала життя своє за ніщо й шаліла в жагучій готовості пожертвувати його.
Вир кип'ячої води має свій центр; так і тут усе це лютування зосереджувалося навколо Дефаржевої винарні, і кожна людська крапля в цьому казані намагалася всмоктатися до того виру, де сам Дефарж, уже забруднений од пороху и поту, робив розпорядження, роздавав зброю, того відпихав назад, того тяг наперед, у цього відбирав зброю, щоб передати її іншому, працював і боровся в самій гущині.
— Тримайся ближче до мене, Жаку Третій, — кричав Дефарж,— а ви Жаки Перший і Другий, розділіться й станьте кожний на чолі стількох патріотів, скільки можна зібрати. Де моя жінка?
— Ось я, — сказала мадам, спокійна як і завсігди, тільки на цей раз без ткання. Відважна мадам тепер мала у правій руці сокиру замість звичайного мирного знаряддя, а за поясом пистолю й страшний ніж:
— Куди ж ти йдеш, моя дружино?
— Покищо з тобою, — сказала мадам. — А трохи згодом ти побачиш мене на чолі жінок.
— Вперед! — крикнув гучним голосом Дефарж. — Патріоти й друзі, ми готові. На Бастілію[VII].
З ревом, що лунав так наче дихання цілої Франції, вилилося в це ненависне слово, повстало це живе море, вал за валом, безодня за безоднею, і залило місто до самої Бастілії. Задзвонили на ґвалт, ударили в барабани, море залютувало й кинулося на новий берег, — атака почалася.
Глибокі рови, подвійні розвідні мости, масивні кам'яні мури, вісім великих башт, гармати, рушниці, вогонь і дим. Дефарж із винарні став каноніром і працював як хоробрий салдат цілісінькі дві пекельні години.