— Я й не думаю сперечатись, особливо з вами.
— Отже, король Наварський дає перевагу моїй дочці перед тобою, а я не думаю, щоб це було те, чого ти хочеш і про що ми умовились.
— Ах, пані! — сказала Шарлотта, вибухнувши риданнями, в яких на цей раз не було нічого вимушеного. — Якщо це так, я буду дуже нещаслива.
— Це так, — сказала Катерина, встромляючи подвійне проміння своїх очей, мов подвійний кинджал, в серце пані де Сов.
— Але хто міг сказати вам це? — спитала Шарлотта.
— Піди в опочивальню до королеви Наварської, і ти знайдеш там свого коханця.
— О! — скрикнула пані де Сов.
Катерина знизала плечима.
— Ти, може, ревнива? — спитала королева-мати.
— Я? — сказала пані де Сов, збираючи всі свої сили, що вже покидали її.
— Так, ти! Мені цікаво було б побачити ревнощі француженки.
— Але, — сказала пані де Сов, — як же хочете ви, ваша величність, щоб я ревнувала, коли не з самого самолюбства? Я ж кохаю короля Наварського лише настільки, наскільки це потрібно для служби вашій величності.
Катерина з хвилину дивилась на неї задуманими очима.
— Може й справді так, — промурмотіла вона.
— Ваша величність читаєте в моєму серці.
— І це серце віддане мені?
— Звеліть, ваша величність, і ви побачите.
— Ну, Шарлотта, ти присвятила себе мені на службу, — отже мені треба, щоб ти була пристрасно закохана в короля Наварського і дуже ревнива, ревнива, як італійка.
— А як же буває ревнива італійка, пані? — спитала Шарлотта.
— Я скажу тобі це, — відповіла Катерина і, кивнувши два-три рази головою, вийшла так само мовчазно й повільно, як увійшла.
Стурбована гострим блиском цих очей, що розширились, як очі у кішки або пантери, і не втратили при цьому глибини свого погляду, Шарлотта не вимовила й слова при її виході, не насмілилась навіть зітхнути вільно і дихнула тільки тоді, коли почула, що двері зачинились за нею і увійшла Даріола сказати, що страшне видіння зникло.
— Даріола, — сказала вона, — постав фотель коло мого ліжка і перебудь цю ніч у фотелі. Будь ласка, бо я боюсь бути сама.
Даріола виконала наказ; але, не зважаючи на те, що коло неї була її камеристка, не зважаючи на лампу, яку вона звеліла не гасити, пані де Сов теж заснула тільки перед ранком, і весь час в ушах її бринів металічний голос Катерини.
Маргарита, хоч і заснула тільки на світанку, прокинулась при першому звукові сурм, при першому бреханні собак. Вона зараз устала і почала надівати вранішнє вбрання, недбале і разом з тим кокетливе. Далі покликала служниць, звеліла ввести в передпокій до себе придворних короля Наварського, потім, відчинивши двері, за якими замкнені були Генріх з Ла Молем укупі, послала очима привітання Ла Молю і, звертаючись до чоловіка, сказала:
— Ну, сір, не досить примусити мою матір повірити тому, чого нема, треба ще переконати увесь ваш двір, що між нами панує цілковите порозуміння. Але заспокойтесь, — додала вона, сміючись, — і затямте добре мої слова, яким обставини надають значення майже урочистої обіцянки: сьогодні я востаннє піддаю вашу величність такому прикрому іспитові.
Король Наварський усміхнувся і звелів увести своїх дворян.
В хвилину, коли вони вітали його, він удав, ніби щойно помітив, що плащ його зостався на ліжку в королеви; він попросив у них пробачення, що приймає їх так запросто, взяв з рук почервонілої Маргарити плащ і почепив його на плече. Потім, звернувшись до них, спитав про новини в місті і при дворі.
Маргарита скоса поглядала на приховане здивування, що його викликала на обличчі придворних та інтимність, яку вони побачили між королем і королевою Наварською; в цей час увійшов з трьома-чотирма дворянами придверник і оповістив, що йде герцог д'Алансон.
Щоб примусити його прийти, Жільйоні досить було повідомити його, що король перебув ніч у дружини.
Франсуа увійшов так швидко, що мало не повалив, одстороняючи з дороги, тих, хто йшов перед ним. Спершу він глянув на Генріха, потім на Маргариту.
Генріх відповів йому чемним поклоном. Маргарита надала обличчю виразу повного спокою.
Потім непевним, але допитливим оком обвів усю опочивальню; побачив ліжко в безладді, зібгану подвійну подушку на постелі, капелюх короля на стільці.
Він зблід, але, зараз же опанувавши себе, сказав:
— Брате Генріх, чи підете ви сьогодні вранці грати з королем у м'яча?
— Король робить мені честь, запрошуючи мене? — спитав Генріх. — Чи це тільки люб'язність з вашого боку, шурине?
— Ні, король нічого не казав мені, — відповів герцог, трохи зніяковівши. — Але ж хіба ви не постійний його партнер?
Генріх усміхнувся, бо після останньої партії, яку він грав з королем, сталося стільки подій і таких важливих, що не було б нічого дивного, коли б Карл IX змінив постійних учасників своєї гри.
— Піду, брате! — сказав Генріх, усміхаючись.
— Підіть, — відповів герцог.
— Ви йдете? — спитала Маргарита.
— Так, сестро.
— Ви поспішаєте?
— Дуже.
— А коли б я попросила у вас кілька хвилин?
Подібне прохання з уст Маргарити було такою рідкістю, що брат подивився на неї, то червоніючи, то бліднучи.
"Що вона скаже йому?" — подумав Генріх, здивований не менше від герцога д'Алансона.
Маргарита, ніби вгадавши думки чоловіка, звернулась до нього.
— Пане, — сказала вона з чарівною усмішкою, — ви можете приєднатись до його величності, якщо хочете: таємниця, яку я маю відкрити братові, вам уже відома, і ваша величність, коли я звернулась до вас учора з приводу цієї таємниці, майже відмовили в моєму проханні. Мені не хотілося б, — казала далі Маргарита, — надокучати вашій величності, вдруге переказуючи в вашій присутності бажання, що, здається, було таке неприємне вам.
— Що таке? — спитав Франсуа, дивлячись на них обох з подивом.
— Ага, — сказав Генріх, червоніючи з досади, — знаю, про що ви хочете говорити, пані. Правда, мені шкода, що я більше не вільний у своїх вчинках. Та коли я не можу запропонувати панові де Ла Молю своєї гостинності, бо вона не дала б ніякої певності щодо його безпеки, я, однак, не відмовляюсь рекомендувати, після вас, братові моєму, герцогові д'Алансону, особу, якою ви піклуєтесь. Може навіть, — додав він, щоб надати ще більшого значення підкресленим словам, — може навіть брат мій придумає, яким способом залишити вам пана де Ла Моля... тут... коло вас... що було б найкраще, — так, пані?
— Ну, ну, — сказала сама собі Маргарита, — удвох вони зроблять те, чого ні той, ні той не зробив би сам по собі.
І звеліла відчинити кабінет та ввести молодого пораненого, сказавши Генріху:
— Це вже ваше діло, пане, з'ясувати братові, через що ми зацікавлені долею пана де Ла Моля.
Генріх в двох словах розказав герцогові д'Алансону, що був напівпротестантом з опозиції, як Генріх напівкатоликом з обережності, про те, як прибув де Ла Моль в Париж і як був поранений, коли йшов до нього з листом від пана д'Оріака.
Коли герцог повернувся, Ла Моль, що вийшов з кабінету, стояв перед ним.
Франсуа, побачивши, який він вродливий і блідий, — отже подвійно прекрасний — і через вродливість і через блідість, — відчув, що в глибині його душі народжується новий страх. Маргарита зачепила і його ревнощі і його самолюбство.
— Брате, — сказала вона, — цей молодий дворянин, ручуся, буде корисний тому, хто схоче взяти його до себе на службу. Якщо ви візьмете його до себе, він знайде в вашій особі могутнього пана, а ви в ньому — відданого слугу. В наші часи треба мати коло себе надійне оточення, брате, особливо ж, — додала вона, знижуючи голос так, що тільки герцог д'Алансон міг її чути, — коли хто честолюбний і має нещастя бути тільки третім сином короля.
Вона приклала пальця до губів, щоб показати Франсуа, що це тільки вступ, а головнішої частини своєї думки вона ще не сказала.
— Крім того, — додала вона, — ви, може, зважите, всупереч Генріху, що не годиться цьому молодому чоловікові жити так близько до моїх покоїв.
— Сестро, — відповів живо Франсуа, — якщо пан де Ла Моль бажає, він за півгодини буде влаштований у мене в апартаментах, і, я гадаю, там йому нічого боятись Хто мене любить, того і я любитиму.
Франсуа брехав, бо в глибині душі він уже ненавидів де Ла Моля.
— Так, так... я не помилилась! — прошепотіла сама собі Маргарита, бачачи, що брови короля Наварського нахмурились. — Щоб вести вас обох, куди мені потрібно, треба вести одного за допомогою другого.
Потім, доповнюючи думку, додала:
— Генрієтта сказала б: добре, Маргарита!
Справді, через півгодини де Ла Моль, вислухавши повчання Маргарити і поцілувавши край її плаття, досить легко як на пораненого підіймався сходами, що вели до апартаментів герцога д'Алансона.
Минуло два-три дні, і добра згода між Генріхом та Маргаритою, здавалось, все більше зростала. Генріху дозволено було не робити зречення прилюдно, але він зрікся перед королівським сповідником і щоранку відвідував месу в Луврі. Увечері він перед очима всіх проходив до апартаментів своєї дружини, заходив через головний хід, розмовляв з нею кілька хвилин, потім виходив маленькими потайними дверима і йшов до пані де Сов, яка розповіла йому, звичайно, про візит Катерини і попередила про небезпеку, що й досі загрожувала йому. Генріх, маючи відомості з двох боків, подвоїв обережність до королеви-матері, тим більше, що обличчя Катерини почало ставати потроху веселішим. Раз уранці Генріх побачив навіть на її блідих устах доброзичливу усмішку. В той день він ні за що в світі не зважився б їсти щось, крім яєць, що сам собі зварив, або пити якийсь напій, крім води, яку перед його очима набрали з Сени.
Убивства не припинялись, але почали спадати; гугенотів перебито було так багато, що число їх значно зменшилось. Більша частина загинула, багато втекло, дехто ховався.
Час від часу в тому чи іншому кварталі зчинявся галас: це значило, що знайшли когось, хто ховався. Убивство відбувалось потайки або привселюдно, залежно від того, де захоплено бідолаху — в місці, що не мало виходу, чи в такому місці, звідки він міг утекти. Якщо він тікав, це була величезна втіха для всього кварталу, де відбувалась подія, бо католики, замість того, щоб насититись винищенням ворогів, ставали чимраз лютішими, і чим менше лишалось гугенотів, тим лютіші були католики до цих нещасних недобитків.
Карл IX почував велику втіху, полюючи на гугенотів; потім, коли не міг уже полювати сам, з насолодою дослухався до галасу чужого полювання.
Раз, вертаючись з гри в кеглі, що була, як і гра в м'яч та полювання, його улюбленою розвагою, він зайшов до матері, з веселим обличчям, в супроводі звичайних своїх придворних.
— Мамо, — сказав він, цілуючи флорентійку, яка, помітивши його радість, намагалась збагнути, в чому справа, — мамо, славна новина! Бодай всі чорти подохли! Знаєте: труп знаменитого пана адмірала, що був пропав, знайшовся знову!
— Справді? — сказала Катерина.
— Так, так! Ви думали, як і я, мамо, що собаки розтягли його на своєму весільному бенкеті, — аж зовсім ні.