Долівка в абатовій камері була мощена плитами; піднявши одну, що була у найтемнішому кутку, він і почав ту тяжку працю, що її край тепер бачив Дантес.
Промкнувшись до камери і звівшись на ноги, Едмон із цікавістю почав роззиратися навсібіч. На перший погляд, у тій камері не було нічого незвичайного.
– Ага, – сказав абат, – зараз тільки чверть на першу, і в нас ще є декілька годин.
Дантес озирнувся, шукаючи годинника, за яким абат визначав час із такою точністю.
– Гляньте, – сказав панотець, – на сонячний промінь, що просягає у моє вікно, і на ці лінії, що їх я накреслив на мурі. За ними я визначаю час точніше, ніж за годинником, якби він у мене був, бо годинник може вийти з ладу, а сонце і земля завжди функціонують добре.
Дантес нічого не второпав із того пояснення; він бачив, що сонце встає з-за гір і сідає в Середземне море, тож гадав, що рухається сонце, а не земля. Непомітний для нього подвійний рух земної кулі, де він жив, здавався йому неправдоподібним; у кожному слові співрозмовника йому ввижалися таємниці науки, так само чарівні, як і золоті та самоцвітні копальні, що їх він бачив ще дитиною від час мандрівки до Гузерату[14] і Голконди[15].
– Кортить мені, – сказав він абатові, – хутчій побачити ваші скарби.
Священик підійшов до коминка і за допомогою долота, що його він не випускав із рук, вийняв камінь, що служив колись подом і затуляв просторе заглиблення; у тім заглибленні зберігалися речі, що про них він казав Дантесові.
– Що ж показати вам передовсім? – запитав він.
– Покажіть вашу працю про монархію в Італії.
Фаріа дістав зі схованки чотири сувої, що згорнуті були, як листки папірусу. Сувої складалися з полотняних клаптів завширшки чотири дюйми і завдовжки дюймів із вісімнадцять. Клапті мали номери, і Дантес легко прочитав декілька рядків. Праця була написана рідною мовою абата, тобто італійською, а Дантес народився в Провансі, тож пречудово розумів ту мову.
– Бачите, тут усе; тиждень тому я написав "кінець" на шістдесят восьмій смужці. Дві сорочки і всі мої носові хустинки пішли на це; якщо я колись вийду на волю і якщо в Італії знайдеться друкарня, що зважиться опублікувати мою книжку, я уславлюся.
– Авжеж, – відказав Дантес, – бачу. А тепер, коли ваша ласка, покажіть мені пера, якими написана ця книга.
– Ось гляньте, – сказав Фаріа.
І він показав Дантесові паличку дюймів із шість завдовжки, до якої прив'язаний був забруднений чорнилом хрящик од риби; він був гострий і розщеплений, як і звичайне перо.
Дантес розглянув перо і почав шукати очима знаряддя, яким його так добре загострили.
– Ви шукаєте ножика? – запитав Фаріа. – Це моя гордість. Я зробив і його, і того великого ножа зі старого залізного підсвічника.
Ножик різав мов бритва, а в ножа була ще та перевага, що міг бути й ножем, і кинджалом.
Дантес розглядав усі ті речі з такою самою допитливістю, із якою часом розглядав у марсельських крамничках дивовижні знаряддя, зроблені дикунами і привезені з південних островів капітанами далекого плавання.
– Що ж до чорнила, – сказав Фаріа, – то ви знаєте, з чого я його робив; я виготовляю його, як настане потреба.
– Дивує мене лиш одне, – сказав Дантес, – як вам вистачило часу на цю працю.
– Та я й уночі працював, – сказав Фаріа.
– Уночі? Ви що, бачите в пітьмі, мов той кіт?
– Ні, та Бог дав людині розум, що заступає недосконалість органів чуття; я створив собі освітлення.
– Як?
– Із яловичини, яку мені дають, я зрізую сало, розтоплюю й видобуваю смалець; ось мій світильник.
І він показав Дантесові каганця, який скидався на ті, що ними освітлюють вулиці в урочисті дні.
– А вогонь?
– Ось два кремені й трут, я зробив його з клаптя сорочки.
– А сірники?
– Я сказав, що в мене нашкірна хвороба, і попросив сірки; її мені дали.
Дантес поклав усі ті речі на стіл і опустив голову, приголомшений упертістю й силою цього розуму.
– Це ще не все, – сказав Фаріа, – адже не слід ховати всі свої скарби в одному місці.
Вони поклали камінь на місце; абат посипав його попелом і розтер його ногою, щоб не видно було, що камінь виймали; потім підійшов до ліжка й відсунув його.
За узголів'ям був отвір, майже герметично затулений каменем; у тій дірі лежала мотузяна драбина футів тридцять завдовжки. Дантес посмикав її; вона могла витримати хоч яку вагу.
– Де ви дістали мотузка для цієї пречудової драбини? – запитав він.
– Я сплів її з моїх сорочок, а потім із простирадл, які я розсотував три роки, поки сидів у Фенестрелі. Коли мене переводили сюди, я примудрився прихопити із собою заготовлений матеріал; тут я працював далі над ним.
– І ніхто не помітив, що ваші простирадла не підшиті?
– Я їх зашивав.
– Чим?
– Ось цією голкою.
І священик дістав з-під свого лахміття довгу й гостру риб'ячу кістку з просиленою в неї ниткою.
– Річ у тому, – сказав він, – що спершу я хотів розпиляти ґрати і тікати вікном, воно трохи ширше, ніж ваше, як бачите; я його ще розширив би перед втечею; та я помітив, що воно виходить на внутрішній двір, і відмовився від цього наміру. Проте я зберіг драбину на той випадок, якби, як я вже казав, мені трапилася нагода непередбаченої втечі.
Та Дантес розглядав драбину і думав зовсім про інше. У голові його промайнула нова думка. Може, цей чоловік, такий розумний, винахідливий, учений, розбереться в його лихові, що завжди було для нього огорнуте пітьмою.
– Про що ви думаєте? – запитав абат, що взяв Дантесову замисленість за найвищий ступінь захвату.
– По-перше, яку величезну силу розуму витратили ви, щоб сягнути мети. А що здійснили б ви на свободі!
– Може, і нічого. Розтринькав би свій розум на дрібниці. Тільки лихо розкриває таємні скарби людського розуму; для того, щоб порох вибухнув, його треба стиснути. В'язниця зосередила всі мої здібності, розсіяні в різних напрямах; вони зіткнулися у тісному просторі, – а ви знаєте, що від зіткнення тут народжується електрика, з електрики блискавка, із блискавки світло.
– Та де там, нічого я не знаю! – відказав Дантес, пригніченим своїм невіглаством. – Декотрі ваші слова позбавлені для мене будь-якого глузду. Яке щастя бути таким ученим, як ви оце!
Абат усміхнувся.
– Але ви ще про щось подумали?
– Так.
– Про одне ви мені сказали, а про друге?
– Друге ось що: ви розповіли мені про своє життя, а мого не знаєте.
– Ваше життя ще таке коротке, що не може містити в собі важливих подій.
– Воно містить величезне лихо, – відказав Дантес. – Лихо, якого я нічим не заслужив. І я хотів би, щоб ніколи більше не блюзнити на Бога, упевнитися в тому, що в моєму лихові винні люди.
– То ви вважаєте себе невинним у тому злочині, який за вами визнають?
– Я не винен, клянуся життям тих, хто найдорожчий мені на світі, – життям свого батька і Мерседес.
– Гаразд, – сказав абат, затуляючи схованку і пересуваючи ліжко на місце. – Розкажіть мені вашу історію.
І Дантес розповів те, що абат назвав його історією; вона обмежувалася мандрівкою до Індії і двома чи трьома мандрівками на Схід, розповів про свій останній рейс, про смерть капітана Леклера, доручення до маршала, побачення з ним, його лист до пана Нуартьє, розповів про повернення до Марселя, побачення, про своє кохання до Мерседес, про заручини, арешт, допит, тимчасове ув'язнення в будинку суду й урешті про остаточне ув'язнення в замку Іф. Більше він нічого не знав; не знав навіть, скільки часу перебуває у в'язниці.
Вислухавши його розповідь, абат глибоко замислився.
– У правовій науці, – помовчавши, сказав він, – є мудра аксіома, про яку я вже вам казав, крім тих випадків, коли недобрі думки породжені зіпсованою натурою: людина уникає злочину. Та цивілізація привчила нас до штучних потреб, пороків і бажань, що часом гамують у нас добру первину і призводять до зла. Звідси випливає таке правило: якщо хочете знайти злочинця, шукайте того, кому той злочин міг завдати зиску. Кому могло бути корисне ваше зникнення?
– Та нікому. Я так мало важив!
– Не відповідайте, не розваживши: у вашій відповіді немає ні логіки, ні філософії. На світі все відносно, любий друже, починаючи з короля, який заважає своєму наступникові, до канцеляриста, який заважає позаштатному писареві. Коли помирає король, його наступник успадковує корону; коли помирає канцелярист, писар успадковує тисячу двісті ліврів платні. Та тисяча двісті ліврів – його цивільний лист; вони йому так само необхідні, як ото королю дванадцять мільйонів. Кожна людина вгорі й унизу суспільної ієрархії утворює довкола себе світ інтересів, де існують свої завихрення і свої гачкуваті атоми, як у Декартових світах. Що ближче до горішнього щабля, то більші ті світи. Це перевернута спіраль, що тримається на вістрі, завдяки еквілібристиці довкола точки рівноваги. Отож, повернемося до нашого світу. Вас хотіли призначити капітаном "Фараона"?
– Так.
– Ви хотіли одружитися з гарною дівчиною?
– Так.
– Чи треба було комусь, щоб вас не призначили капітаном "Фараона"? Чи треба було комусь, щоб ви не одружилися з Мерседес? Спершу дайте відповідь на перше запитання: послідовність – ключ до всіх загадок. Чи треба комусь, щоб вас не призначили капітаном "Фараона"?
– Нікому, мене дуже любили на кораблі. Якби матросам дозволили обирати начальника, то вони, певен, обрали б мене. Тільки один чоловік мав причину не любити мене: я посварився з ним, пропонував йому дуель, та він відмовився.
– Та ба! Як його звали?
– Данґляр.
– Ким він був на кораблі?
– Рахівником.
– Посівши місце капітана, ви лишили б його на колишній посаді?
– Ні, якби це від мене залежало: я помітив у його розрахунках певні хиби.
– Добре. Чи був хтось присутній під час вашої останньої розмови з капітаном Леклером?
– Ні, ми були самі.
– Міг хтось чути вашу розмову?
– Так, двері були відчинені... і навіть... зачекайте... так, так, Данґляр проходив повз них тієї хвилі, коли капітан Леклер передавав мені пакет для маршала.
– Чудово, ми натрапили на слід. Брали ви когось із собою, коли ступили на острів Ельба?
– Нікого.
– Там вручили вам листа?
– Авжеж, маршал вручив.
– Що ви з ним учинили?
– Поклав до теки.
– То у вас була із собою тека? У який спосіб тека з офіційним листом могла поміститися в кишені моряка?
– Правда ваша, тека лежала у мене в каюті.
– То, виходить, ви лише в каюті поклали того листа до теки?
– Так.
– Від Порто-Феррайо до корабля де був лист?
– У мене в руках.
– Коли ви підіймалися на "Фараон", усі могли бачити, що у вас у руках лист?
– Так.
– І Данґляр міг бачити?
– Так, і він міг бачити.
– Тепер слухайте уважно і напружте свою пам'ять: чи пам'ятаєте ви, як був написаний донос?
– Авжеж, я прочитав його три рази.
– Повторіть його мені.
Дантес замислився.
– Ось він, слово у слово: "Прибічник престолу й віри сповіщає панові королівському прокуророві, що Едмон Дантес, помічник капітана на кораблі "Фараон", який прибув сьогодні зі Смирни із заходом до Неаполя й Порто-Феррайо, мав од Мюрата листа до узурпатора, а від узурпатора листа до бонапартистського комітету в Парижі.