– раз у раз шипіла на нього Шарлотта.
Тітонька Аршамбо, накриваючи на стіл, завжди намагалася ніде і нічим не цокнути, обережно переставляла свої великі ноги, намагаючись ходити навшпиньках, її широка спина горбилася, плечі рухалися в такт із ногами; незграбна, неповоротка, вона, як могла, старалася не потурбувати "пана, зайнятого роботою".
Атож, він працював.
Було чути, як нагорі, у башточці, він походжає розміреною ходою в полоні чи то мрій, чи то нудьги, переставляє крісло, соває стіл. Він узявся за "Дочку Фауста" і марнував цілі дні на свою поему, назву якої колись необачно сказав коханці. Щоправда, крім назви, в поемі не було жоднісінького рядка. А він же мав тепер усе, про що колись мріяв: дозвілля, сільську природу, самотину, чудовий кабінет для роботи. Коли йому набридав ліс, що кидав зелені тіні на його вікна, йому варто було лише повернути крісло, і перед очима поставала безмежна голубінь усіх відтінків: річки, неба, далекого обрію. Всі лісові пахощі, вся свіжість луків і річки вливалися в його вікна, а глибокий шум вітру у вітах, плюскіт хвиль, що бігли удалину по річці, далекі гудки пароплава тільки підкреслювали спокійну велич навколишньої природи та її неосяжність. Ніщо його не турбувало, ніщо не відвертало уваги, тільки над головою по даху походжали голуби, лагідно вуркочучи і надуваючи свої мінливо-барвисті вола.
– Боже мій! – вигукував поет. – Як же тут добре працюється!
Він хапався за перо, відкривав чорнильницю. І – нічогісінько, жоднісінького рядка! Папір лишався недоторкано білим, на ньому не з'являлося жодного слова, так само, як і в д'Аржантоновій голові, і заздалегідь написані назви розділів – манія придумувати заголовки невідступно переслідувала його – чорніли на сторінках, як пронумеровані віхи на полі, забутому сівачем. Йому тут було надто добре, навколо нього було забагато поезії, і йому забивало дух від омріяного і тепер досягнутого благополуччя,
Подумайте тільки! Жити в мисливському будиночку часів Людовіка XVI на узліссі, в чудовій місцині поблизу Етьйоля, який і досі навіває спогади про мадам Помпадур, її рожеві стрічки та діамантові застібки й пряжки; мати все необхідне для того, щоб стати поетом, великим поетом, – жадану чарівну коханку, якій так пасує романтичне ім'я Шарлотта, крісло епохи Генріха II, створене для заглибленої самовідданої творчої праці, білу кізочку, прозвану Дальті, – за супутницю під час прогулянок і навіть старовинний стінний годинник з емалевим циферблатом, немовби витворений для того, щоб відлічувати години щасливих днів, – його ніжний, соковитий і мелодійний дзвін, що долинав ніби з глибини віків, навівав журливі образи давноминулих часів.
Це було забагато, аж надто багато! І недолугий наш віршомаз почувався таким самим безплідним, без тіні натхнення, як і тоді, коли після цілоденних уроків увечері зачинявся в своїй убогій мебльованій паризькій квартирці. О, як довго тягся тепер для нього час! Він годинами курив люльку, вилежувався на дивані, вистоював біля вікна, нудьгував...
Та як тільки на сходах чулися Шарлоттині кроки, він миттю сідав за стіл, морщив лоба, насуплювався, і в його очах проглядала цілковита відсутність думки, що могло здатися також замріяністю.
– Зайдіть! – відгукувався він на несміливий стук у двері.
Вона заходила – свіжа, весела, у платті з короткими рукавами, з красивими оголеними руками, така схожа на опереткову селянку, що навіть рисова пудра на її обличчі скидалася на борошно, яке розлітається на всі боки від млина, з якоїсь оперети.
– Я прийшла подивитися на свого поета, – промовляла вона, переступаючи поріг.
Замість "поет" вона вимовляла "пует", і це його вкрай дратувало.
– Ну то як? Пишеться?.. Ти задоволений?..
– Задоволений?.. Хіба той, хто присвятив себе літературі, цьому найжахливішому ремеслу, що вимагає безперервного напруження мозку, може хоч коли-небудь бути задоволеним?
Він спалахував, у його голосі звучала в'їдлива іронія.
– Ти маєш рацію, друже мій... Я лише хотіла дізнатися, чи твоя "Дочка Фауста"...
– Ну, що? Що тобі треба знати про мою "Дочку Фауста"?.. Та чи відомо тобі, скільки років сам Гете поклав на свого "Фауста"?.. Десять років... І це при тому, що він постійно спілкувався з митцями, обертався в творчому середовищі! Він не був приречений так, як я, на духовну самотність, на найгіршу з самотностей, бо вона веде до бездіяльності, до споглядальності, до втрати творчих думок!
Бідолашна жінка не мала що відповісти. Вона так часто чула від д'Аржантона одне й те саме, що зрозуміла, чим він їй дорікає. В його тоні звучало: "Не тобі, нікчемна дурепо, замінити для мене те середовище, якого мені бракує, те зіткнення умів, яке висікає іскру..." Він і справді вважав коханку безголовою і нудьгував у її товаристві не менше, ніж коли залишався сам.
Хоч він і сам собі не зізнавався, ця жінка спокусила його насамперед тим, що була оточена поклонінням і розкішшю, мешкала в особняку на бульварі Османа, мала служників, власну карету, і всі його приятелі-невдахи аж лікті кусали від заздрощів, що в нього така коханка. А тепер, відтоді як вона цілком і неподільно належала тільки йому, коли він її зламав і переробив, як йому забаглося, і навіть відібрав у неї її ім'я, вона втратила в його очах половину своєї привабливості. А проте вона була дуже вродлива, а на свіжому повітрі її розкішна врода розцвіла ще більше. Але яка втіха, від того, що маєш гарненьку коханку, якщо не можеш похизуватися нею, прогулюючись попід руки на людях? До того ж вона зовсім не розумілася на поезії, набагато більше любила побазікати про різні сільські новини, одне слово, не мала нічого такого, що допомогло б нездарі-віршомазу осідлати Пегаса, розвіяти свою незмірну нудьгу, спричинену самотністю й неробством.
Треба було бачити, як нетерпляче чекав він ранками листоношу, що приносив три-чотири передплачені ним газети! Він розривав різнобарвні паперові стрічки їхньої упаковки так поквапливо, ніби сподівався зустріти в газетних колонках новину, яка стосується безпосередньо його самого, наприклад критичний аналіз п'єси, яка ще лежала незавершена в його папках, або відгук про книгу, написати яку він лише мріяв. Він перечитував ті газети, не минаючи ні рядка, аж до прізвища друкаря, знаходячи там привід для роздратування і тему для одноманітних нескінченних балачок за сніданком.
Іншим щастить! Їхні п'єси ставлять на сцені, але що то за п'єси! Їхні книжки видають друком, але що то за книжки! А він нічого не може надрукувати, ніколи, нічого. Найгірше те, що сюжети витають у повітрі, будь-хто може їх підхопити, і той, хто надрукувався першим, зводить нанівець працю всіх інших. Не минає й тижня, щоб у нього не вкрали якусь думку.
– Знаєш, Шарлотто, вчора у Французькому театрі грали нову комедію, її автор – Еміль Ож'є... Сюжет точно такий, як у моїх "Яблуках Аталанти".
– Але ж це підло!.. У тебе вкрали "Яблука Аталанти"! Я йому напишу, я напишу тому пану Лож'є! – вигукувала щиро обурена бідна Лолотта.
А він жовчно зауважував:
– От що значить, коли тебе немає в Парижі... Хто завгодно займе твоє місце.
Він дорікав їй усім своїм виглядом, ніби не він усе життя мріяв звити собі гніздечко на лоні природи. Як і всі озлоблені нездари і графомани, він обурювався несправедливістю публіки, продажністю критики, але висловлювався холодними педантичними фразами.
Під час цих перейнятих д'Аржантоновим в'їдливим роздратуванням трапез Джек не промовляв жодного слова і сидів так тихо, ніби хотів, аби про нього забули, аби й його не зачепила д'Аржантонова лють. Та чим дужче розпалювався д'Аржантон, тим більше наростала в ньому глуха неприязнь до дитини, і з того, як тремтіли його руки, коли він наливав хлопчику трохи вина, та як супився, дивлячись на нього, маленький Джек розумів, що в душі цієї людини кипить проти нього ненависть, яка вибухне з будь–якого приводу.
IX. Перша поява Белізера
Якось після обіду, коли д'Аржантон і Шарлотта поїхали у Корбейль,– їх, як і всіх нероб, гнала з дому потреба нових вражень і зміни місць – Джек, залишившись сам з тітонькою Аршамбо, не зміг піти до лісу, бо насувалася велика гроза. Небо, потемніле липневе небо, здавалося свинцевим через низько навислі важкі хмари з мідно-червоними краями, звідки чувся гуркіт грому; надворі відразу посутеніло, і притихла безлюдна долина ніби завмерла в нерухомому передгрозовому очікуванні.
Стомившись від того, що нічим не зайнятий хлопчик весь час крутиться під ногами, лісникова дружина виглянула надвір і сказала:
– А знаєте, Джек, дощу ще немає, і поки він піде, ви могли б збігати до дороги та нарвати зілля для кролів.
Хлопчик, страшенно радий, що може бути корисним, Підстрибом побіг стежкою, що вела від Вільшаника до дороги на Корбейль, і став швидко рвати на узбіччі розквітлий чебрець та жорсткувату траву, яку так полюбляють кролі.
Скільки сягав зір, стелилася світло-сіра дорога, вкрита м'яким, як вата, дрібнесеньким і гарячим порохом, який укривав сірою пеленою густе листя великих берестів і все узлісся. Дорога була безлюдна – ні перехожого, ні повозу, і через це безлюддя здавалася безконечною. Гроза гриміла щораз ближче і підганяла Джека, примушуючи його швидше рвати зілля у придорожньому рову. І раптом він почув поблизу високий і монотонний голос, який вигукував:
– Брилі! Брилі! Брилі! Брилі!
А потім басовитіше:
– Панами! Панами! Панами!..
Це був один із тих бродячих торговців, які ходять по селах, навантажені своїми товарами. За плечима він ніс, наче шарманку, широкий кошик з насадженими один на один звичайними солом'яними брилями, що високо виступали над його головою. Він шкандибав, ледве переставляючи криві ноги в грубих жовтих черевиках, і вся його постать виказувала таке страждання, як у замордованої скаліченої людини. Чи помічали ви коли-небудь, яке то сумне видовище – подорожній, що міряє пішки далекий шлях? І хто знає, куди веде гірка й сліпа доля ту самотню людину і чи пощастить їй десь знайти бодай якийсь прихисток, якусь клуню, щоб там переспати. Здається, на її плечі налягає тягар усієї втоми пройденого шляху і цілковита непевність невиразної далини, в яку вона прошкує. Для селянина така людина – чужинець, він недовірливо стежить за нею, проводить поглядом аж до виходу з села і заспокоюється тільки тоді, коли незнайомець, який в очах селян завжди злодюга, знову ступає по бруківці великого шляху, за яким наглядають браві хлопці-жандарми.
– Брилі! Брилі! Брилі!..
Для кого він тут кричав, бідолаха? Ніде не було видно жодного житла.