Червоний циркуляр

Але, крім мене, у Москві, мабуть, не було настільки безрозсудних людей, щоб відкрито говорити про зловживання олігархів. Я зробив репутацію, вигравши боротьбу за "Сіданко", і на початку січня 2000 року мене запросила виступити Американська торговельна палата в Москві. Тема виступу — боротьба з порушеннями принципів корпоративного управління.

Як практичний приклад я вирішив узяти нафтову компанію "ЮКОС". Можна було вибрати будь-яку російську компанію, але "ЮКОС" був взірцем через велику кількість скандалів з міноритарними акціонерами. Я алегорично назвав свою доповідь "Збройні сили корпоративних зловживань", маючи на увазі різні способи обмеження прав дрібних акціонерів й інвесторів. Так, "армія" символізувала трансферне ціноутворення, "флот" — виведення активів, а "морська піхота" — розмивання акціонерного капіталу.

Захід було заплановано о восьмій ранку. Коли снігову січневу темряву опів на сьому сколихнув будильник, я насилу змусив себе вибратися з ліжка. За вікном було темно, мінус двадцять градусів, вулиці запорошені снігом. Російська фондова біржа відкривалася лише об одинадцятій, я приходив в офіс якраз до відкриття торгів і тому не мав звички прокидатися рано. Та й хто в засипаній снігом Москві піде слухати якусь промову так рано? Якби не виступати, я б і сам не пішов.

За чверть восьма по мене заїхав Олексій. До Американської торговельної палати було близько. Після прибуття я з подивом виявив, що зала засідань заповнена. Я увійшов і злився з натовпом чоловіків середнього віку в сірих костюмах. У цій однорідній масі неможливо було не помітити гарну молоду жінку в червоно-оранжевій сукні. Її волосся було зібране в тугий пучок, як у балерин. Несподівано я відчув, що недаремно прокинувся так рано. Мені треба було пробиратися до трибуни, але ноги не слухалися й несли мене до незнайомки.

Підійшовши ближче, я простяг руку:

— Здрастуйте, мене звуть Білл Браудер.

Її прохолодна долоня відповіла твердим рукостисканням.

— Олена Молокова, — відповіла вона офіційно-діловим тоном.

— Що привело вас сюди о такій ранній порі?

— Я цікавлюся інвестиційним кліматом Росії.

Я вручив їй візитівку. Вона неохоче відкрила сумочку й простягла свою у відповідь. Поглянувши на картку, я зрозумів, що Олена Молокова працює в американській піар-компанії, яка консультує Михайла Ходорковського, голову правління "ЮКОС". Усе збігалося. Я збирався розкритикувати їхнього найбільшого клієнта, і вони надіслали свою людину оцінити шкоду.

— То ви цікавитеся інвестиційним кліматом? — мій голос явно дивував.

— Звісно, ми їм цікавимося, пане Браудер, — безкомпромісно відповіла вона.

— У такому разі радий, що ви прийшли.

Я рушив далі, але незнайоме відчуття не залишало мене й ніби магнітом тягнуло назад. Мені здалося, що між нами проскочила іскра. Попри ранній і темний ранок, я відчував величезний заряд бадьорості та виступив відмінно. Я говорив з потрійною енергією, вдавався до влучних порівнянь, описуючи драматичні події, що відбуваються з міноритаріями. Публіка добре сприйняла виступ. Але на Олену він, схоже, не створив особливого враження. Я кидав погляди в її бік частіше ніж слід, але вона не змінювала виразу обличчя — професійна строгість без натяку на усмішку. Мені дуже кортіло поговорити з нею після виступу, але мене так щільно обступили слухачі, що я лише краєм ока помітив, як віддаляється із зали та мого життя яскрава сукня.

На щастя, у мене залишилася її візитівка. Вона ледве дірку не пропалила в кишені. Мені дуже хотілося миттєво з офісу зателефонувати Олені, але, навіть узявши себе в руки, я протримався лише годину. Я почував себе ніби школяр — як би так запросити дівчинку на побачення й не бути водночас надто настирливим.

Вона взяла слухавку із сьомого гудка й, здавалося, не горіла бажанням мене знову почути. Але все ж таки прийняла запрошення на обід, хоч і давши зрозуміти, що він буде лише діловим. Ну й добре, треба ж із чогось починати.

Ми зустрілися через тиждень у "Скандинавії" — шведському ресторані на Тверській, неподалік Пушкінської площі. Спочатку ми відчували деяку незручність, адже нічого не знали про плани співрозмовника. Олена, мабуть, думала, що я хочу поговорити про російський бізнес, "ЮКОС" та корпоративне управління, тому здивувалася, коли я почав ставити особисті запитання — утім, вона їх майстерно оминала. До середини обіду ми обоє зрозуміли, що перебуваємо на різних хвилях. Попри це моя наполегливість принесла нехай невеликі, але плоди. Олена залишалася загадкою, проте за час розмови я переконався, що вона не лише гарна, а й дуже розумна. Олена з відзнакою закінчила МДУ й захистила одразу дві кандидатські дисертації: з економіки та політології. А факт роботи на опонента робив її страшенно привабливою в моїх очах, ще більше ніж під час першого знайомства.

Так чи інакше, я повинен був знайти підхід до цієї жінки.

Якби вона була іншою, усе здавалося б просто. У Москві іноземці, особливо заможні, перебували в статусі топмоделей. Деякі дівчата були готові кинутися в наші обійми (і навіть у ліжко) майже під час першої зустрічі. Не доводилося ні упадати, ні зваблювати цікавими розмовами: досить сказати "привіт", як вас одразу обвивала якась струнка дівчина з ідеальними губками й важким поглядом, поки ви швидко думали, де тут найближче ліжко чи окремий номер.

Я знав, що завоювати її прихильність буде непросто, але був налаштований рішуче. Таких дівчат, як Олена — розумних, самостійних і незалежних, можна зустріти в Лондоні, Парижі або Нью-Йорку — таких, що не жадають чоловіка заради грошей або підвищення самооцінки. Невдовзі після нашого обіду я знову зателефонував і запропонував зустрітися цього разу за вечерею. Напевно, я вибрав правильний підхід: нехай без особливого ентузіазму, але Олена прийняла запрошення.

Ми вирушили до китайського ресторану "Мао". Вона здавалася ще більш відстороненою, ніж раніше. Відчуваючи мої приховані мотиви, Олена трималася насторожі. Ми сіли за стіл. Її обличчя зберігало спокійний вираз. Звісно, це тільки розпалювало мій інтерес. Якийсь час ми просто говорили ні про що, а потім я запитав:

— Бачили статтю Лі Волоски у "Форін афферс"? Про те, що Америці слід ставитися до російських олігархів як до знедолених?

Олена несхвально наморщила носик.

— Ні, не доводилося.

— Цікава стаття, — продовжив я, пригубивши червоного вина. — Автор пропонує американському уряду не давати в'їзних віз олігархам з Росії.

В Олени була витончена шия й білосніжна шкіра, і поки я говорив, вона зашарілася.

— З чого американцям так поводитися з росіянами? У світі повно поганих людей. Це просто лицемірство, — заявила вона, ніби я образив її.

— Зовсім ні. Олігархи — чудовиська, і взагалі треба ж з чогось починати, — спокійно заперечив я.

Я, мабуть, зачепив за живе, й атмосфера зустрічі кардинально змінилася. І навіщо я заговорив про цю статтю? Мені хотілося завоювати прихильність Олени, а не розсердити її. Я змінив тему, але шкода вже була заподіяна. Прощаючись, ми формально поцілувалися в обидві щоки. Я дуже захопився цією жінкою, але виявив непробачну нетактовність щодо її батьківщини. Повертаючись додому, я був певен, що ніколи її більше не побачу. Решту вечора я картав себе за зіпсоване побачення й не міг позбутися відчуття, що робочі неприємності впливають на несміливу спробу завести романтичні стосунки.

Фонд, як і раніше, мав труднощі, російська економіка все ще не вибралася з кризи, а олігархи, зважаючи на все, готові до наступу на наші останні активи. І в роботі, і в стосунках із цією недосяжною жінкою я ніби натикався на стіну. Розхвильований пристрастями, я годину крутився в ліжку, марно намагаючись заснути. Зрештою взяв телефон і зателефонував другові — Алану Каллісону з газети "Волл-стріт джорнал". Уже була майже північ, але це не мало значення. Алан завжди засиджувався допізна, тому я міг застати його й поговорити. Я поскаржився йому на невдале побачення, і він висловив мені звичайні в таких випадках співчуття. Десь на середині щирої історії я згадав ім'я Олени.

— Стривай, — перебив мене Алан, — у тебе було побачення з Оленою Молоковою?

— Взагалі навіть два.

— Ого, Білле, це само собою велике досягнення! До неї багато хто намагається залицятися.

— Ех, мабуть, комусь пощастить більше. Я все зіпсував.

— Ну й забудь. У Москві мільйон найкрасивіших дівчат.

Я знизав плечима й тихо промовив:

— Таких, як вона, немає.

Алан не дуже співчував, і ми незабаром попрощалися. У результаті мені вдалося-таки заснути, і наступного ранку я був сповнений рішучості жити далі й забути Олену. Людина я зайнята, роботи повно, навколо й справді багато інших красунь, варто тільки захотіти...

Тільки ось хотів я не цього. Та й забути Олену ніяк не вдавалося. Через тиждень після вечері в "Мао" я вирішив, що треба виправляти ситуацію.

Але як?

Як відновити контакт і не мати вигляду, ніби в чомусь виправдовуєшся чи щось доводиш? Усе, що я запам'ятав, окрім того, що Олена не згодна зі мною щодо олігархів, це історія про те, як вона втратила батька. Він помер від серцевого нападу три роки тому. Олена розповіла, що він помер раптово, а найжахливіше — що вона не встигла з ним попрощатися й дуже багато йому сказати.

Історія її батька нагадала мені про нещодавно прочитану книжку "Вівторки з Моррі". Я написав Олені коротку записку, поклав у конверт разом зі своїм екземпляром книжки й попросив Олексія доставити в офіс Олени. У листі було сказано:

Зізнатися чесно, я не дуже розраховував на успіх цієї витівки, хоча книжка створила на мене сильне враження.