Йому біля сорока, із рудуватою бородою. Експерт з Росії. Саме він готував законопроєкт та знав кожен аспект його застосування. Уряд США рідко коли додавав кандидатів у "список Магнітського", не проконсультувавшись із ним.
До 2015 року Кайл, Володимир і я встигли вельми потоваришувати. Нас також об'єднувала прихильність до закону Магнітського і справі пошуку справедливості в Росії.
Але ґрунт того дня був не тільки благодатним — він був і небезпечним. Аудиторія складалася переважно з американців, але серед них була і крихта росіян.
Щоразу, коли на Капітолійському пагорбі відбувалася подія, пов'язана з Росією, російське посольство направляло туди офіційних доглядачів для підготовки звітів та їх відправлення до Москви. Але якщо подія була пов'язана із законом Магнітського, то росіяни посилали і своїх таємних оперативників зі спецслужб.
Одна річ, коли до введення санкцій згідно із законом Магнітського закликаю я, громадянин Великобританії, але зовсім інше, коли це робить Володимир — громадянин Росії. Попри те що його сім'я проживала в Америці, сам він переважно перебував у Росії. Наприкінці травня він збирався повернутися до Москви, щоб продовжити свою (і Бориса) боротьбу з путінським режимом.
Вбивство Бориса його не налякало.
Після закінчення засідання Володя вирушив додому до Ферфакса, де провів кілька днів із Женею та дітьми. Далі були Нью-Йорк і Берлін, де він виступав на форумах, організованих "Відкритою Росією" — некомерційною організацією, яку підтримував російський опозиціонер і колишній олігарх Михайло Ходорковський. Володя працював у цій організації.
22 травня Володя вилетів до Москви і звідти до Казані (столиці Татарстану, розташовану за 720 км на схід від Москви). Там він мав провести захід за участю видатного російського історика, який відкрито критикував Путіна. Місцем проведення було обрано Державний музей образотворчих мистецтв — величну будівлю з постійною експозицією декоративно-ужиткового мистецтва, живопису, графіки та скульптури, розташовану неподалік Волги. Однак у день лекції Міністерство культури Росії розпорядилося не пускати до музею Володимира та його колег. Володимир звик до таких неприємностей і швидко переніс захід на "запасний аеродром" — у конференц-зал готелю "Ібіс". Щойно учасники форуму підійшли до готелю, Володимиру зателефонував менеджер готелю та повідомив, що більше не може допомогти йому із залом, бо раптово "зламався кондиціонер".
Володя не здавався і знайшов зал для лекції в розташованому неподалік Музею радянських гральних автоматів — химерному місці, де справді було багато гральних автоматів, виготовлених ще у CРCP. Але як тільки всі учасники — а їх було більш ніж 100 — розсілися і Володя почав виступ, погасло світло, миттєво з'явилася поліція і попросила всіх залишити приміщення, пояснюючи це повідомленням про закладену в будівлі бомбу (всі чудово зрозуміли, що ця вигадка є брехнею).
Вичерпавши всі варіанти, Володя повів решту, що залишилися, в найближче кафе, де історик нарешті зміг виступити. Протягом двох годин, доки йшла лекція, у кафе заходили підозрілі типи та знімали всіх присутніх на відео. Всім було зрозуміло, що це ФСБ, але, всупереч подібному залякуванню, лекція та обговорення продовжились, і дуже успішно.
Увечері наступного дня Володя повернувся до Москви рейсом "Аерофлоту", задоволений своєю невеликою перемогою над ФСБ. Після приземлення о 22:30 він поїхав додому у свою квартиру на Бульварному кільці. Втомившись після кількох важких днів, він заснув, ледь торкнувшись головою подушки.
Наступний день був не менш насиченим. Він зустрівся з невеликою групою документалістів, що знімали фільм про життя Бориса Нємцова, і дав два інтерв'ю: одне в офісі, інше — у готелі "Парк Хаятт". Якщо співробітники ФСБ і стежили за ним у Москві, то робили вони це майстерно. Не помітив він їх і дорогою додому до батька, з яким мав вечерю.
Вранці Володя був зайнятий домашніми клопотами та відніс речі до хімчистки. Потім перекусив із колегою у кафе "Бобри і качки". То був недорогий бізнес-ланч — шведський стіл: єдине, що приніс офіціант на замовлення Володі, була склянка журавлинного соку. Далі — на метро на зустріч у РІА "Новини", шестиповерхову бетонну будівлю, яка була зведена до Олімпійських ігор 1980 року як пресцентр. Зараз у цій будівлі розташована штаб-квартира "Раша Тудей", або RT, головного міжнародного пропагандонського каналу Кремля.
Метою поїздки була зустріч із колишнім колегою, якого Володя хотів переконати перейти на роботу у медіа "Відкритої Росії". До них приєднався товариш колеги, і вони втрьох розташувалися в конференц-кімнаті. Але тільки Володя відкинувся в кріслі, як різкий біль пронизав шлунок, а в горлі застряг їдкий клубок.
Він перепросив. Бігом у туалет. На колінах у кабінці. Рвало не перестаючи кілька хвилин. Ну начебто все. Ні. Ще один напад. Лише посилюється. Ще ніколи в житті не було так погано. Нарешті стихло. Всі сили в кулак і підвестися. Триматися за стіну, щоб не впасти. Назад до кімнати. Треба щось сказати. Темрява в очах. Володя втрачає свідомість. Колеги швидко переносять його на диван. Він весь спітнів і стогне. Обличчя біле як полотно, прискорене дихання. Нажахані колеги викликали швидку допомогу.
Швидка була справді швидкою, але лікарі не змогли зрозуміти причину стану Володі. Завантаживши його в машину, терміново, з ревучою сиреною, помчали до Міської клінічної лікарні № 23 (найближчої до РІА "Новини"), де його одразу поклали у відділення реанімації. Артеріальний тиск впав до критичного рівня — 100/20. Лікарі були впевнені, що у нього обширний серцевий напад, але, на жаль, ця лікарня мала не той профіль. Стабілізували, як змогли, знову в машину швидкої та стрілою до Центру серцево-судинної хірургії імені Бакульова, де його почали готувати до екстреної операції.
Почувши про це в новинах, батько Володі одразу вирушив до лікарні. Відомий журналіст із широкими зв'язками, він зумів знайти одного з провідних кардіологів країни та попросити його про допомогу — терміново приїхати до лікарні. Той приїхав, встигнувши до моменту, як Володю вкотили в операційну. Ознайомившись із симптомами, попросив все негайно відкласти. З серцем все гаразд, а така складна операція могла вбити Володю. Після швидкого та жорсткого обміну думками провідний кардіолог переконав колег у своїй правоті.
2:30 ночі, Володя не приходить до тями. Новий діагноз — отруєння "невідомою" речовиною.
6:00 ранку, його перевозять до Першої Градської[12] на Ленінському проспекті — одного з найсучасніших медичних закладів Росії. Стан критичний: набряк головного мозку, легені не працюють, нирки відмовили. Штучна кома, інтубація, апарат штучної вентиляції легенів, діаліз нирок, гемодіаліз крові від токсинів, парентеральне введення ліків контролю небезпечно низького кров'яного тиску.
Це було 27 травня. Стан Володі був настільки важким, що цей день міг стати останнім у його житті.
23. Диппошта
Весна 2015 року
Того дня ми всією сім'єю вирушали в подорож і опівдні сідали на рейс Лондон — Лісабон. Коли пролунав дзвінок, ми з дружиною просувалися слідом за діточками до трапа літака. Телефонувала Олена Серветтаз, та сама ведуча ефіру французького радіо, яка повідомила мені про вбивство Бориса Нємцова. Безуспішно намагаючись скласти візок однією рукою і тримаючи рожевий рюкзачок принцеси в іншій, я зумів відповісти їй тільки після п'ятого дзвінка.— Білле, — з тривогою в голосі сказала вона. — Володимиру Кара-Мурзі стало зле у Москві!
Я завмер.
— Коли?
— Він був на зустрічі. Йому стало дуже зле. Він у лікарні.
— Що з ним? — перекрикуючи шум аеродрому, спитав я.
— Я не знаю.
Моя дружина опинилася вже попереду нашої процесії та стурбовано оглядалася на мене. Я знову рушив до трапу і, залишивши складену коляску поруч із шасі літака, піднявся на борт.
— З ким він зустрічався?
— Я не знаю.
— У якій він лікарні?
— Цього я також не знаю і намагаюся з'ясувати.
Діставшись до свого місця в салоні та спершись на спинку сидіння, я сказав Олені:
— Я зараз у літаку. Передзвоню, щойно приземлимося.
Я натиснув відбій і засунув телефон у кишеню. Дружина напівголосно запитала:
— Що відбувається?
—Володимирові стало погано у Москві. Він у лікарні, — тихо відповів я.
— Кара-Мурза? — перепитала вона так само тихо.
— Так, — кивнув я.
Вона зблідла.
— Боже мій.
— Авжеж, — згодився я.
Ми посадили дітей та пристебнули ремені. Я гарячково намагався додзвонитися до наших спільних друзів, включно з Кайлом із Вашингтона, щоб розповісти їм про те, що сталося, і дізнатися деталі, якщо вони відомі. Ніхто нічого не знав. Двері зачинилися, і літак почав вирулювати на злітну смугу. Цей тригодинний переліт був найдовшим у моєму житті.
Ми приземлилися, і я повідомив Олені, що знову доступний. Учергове набрав номер Кайла, написав Вадиму та Івану до Лондона, скинув есемески всім знайомим журналістам у Москві. Як і раніше, ніякої нової інформації. Але оскільки Володя був конфідентом Бориса Нємцова, у голову лізли лише зловісні думки.
Того вечора ми мали сімейну вечерю в ресторані готелю. Діти були в захваті від канікул і ні на кого, ні на що не звертали уваги. Але подумки я був далеко і не відходив від телефону.
Наступного ранку нарешті прийшли новини. Російські медіа писали про віялову відмову органів у Володі, викликану "гострою нирковою недостатністю на тлі інтоксикації".
"Гостра ниркова недостатність на тлі інтоксикації" — зручний діагноз, який можна інтерпретувати як завгодно, але для мене діагноз був зрозумілий: я знав, що Володимира отруїли.
Проте пізніше того ж дня батько Володимира зробив несподівану заяву. Він припустив, що стан його сина міг бути викликаний "алергією" або "стресами", або навіть "нестачею сну". Він сказав: "Це може бути все, що завгодно: вчорашній чебурек, банан, яблуко... Я думаю, ніякого криміналу тут немає".
Для мене було очевидно, що кримінал там був, але я розумів, чому він так робить. Бувши зубром опозиційної журналістики, він добре знав усю порочність путінського режиму і навмисно применшував те, що, безперечно, було замахом на життя його сина. Він вважав, що робить так на благо своєї дитини, намагаючись тим самим втихомирити запал його вбивць і врятувати йому життя.
У цьому була своя логіка, але проблема у тому, що Володя залишався у реанімації в Росії.