Сотников

Василь Биков

Сторінка 27 з 30

Рибак поморщився не так од болю в зап'ясті, як од смутку, що охопив його, — це ж справді був кінець.

— Повідомте слідчого. Нам потрібний слідчий, — вимовив Рибак не дуже, однак, рішуче, все більше відчуваючи, як земля хилиться кудись з-під його ніг.

Але поліцай позаду тільки злісно смиконув:

— Пізно! Відслідчилися!

— Як це відслідчилися? — закричав Рибак і глянув через плече: якась неголена в білій щетині пика, блимаючі, як у свині, оченята, в яких було нахабство й зневага до нього, — криком такого не злякаєш. І тоді він із жахом потопаючого схопився за єдину можливість — просити.

— Ну покличте Портнова. Я вас прошу. Люди ви чи ні Але до Портнова, мабуть, було далі, ніж до смерті. Ніхто йому навіть не відповів.

Тим часом руки його були вправно зв'язані тонкою вірьовкою, котра боляче врізалася в шкіру, і його відштовхнули убік. Взялися за Дем'яниху.

— Ти, клич сюди слідчого, — кашляючи, настійливо вимагав Сотников од Стася, що з гвинтівкою за плечем клопотався біля Дем'янихи. Але той навіть не глянув на неборака, він, як і всі вони тут, наче оглух до їхніх прохань, немов це були не люди, а якісь тварини. І це ще більше переконало Рибака, що справи їхні погані. Буде смерть… Але як же тоді?.. Чому ж не наважився він тоді, коли були вільні руки? Відчуття єдино зручної і безнадійно втраченої можливості зовсім приголомшило його. Щось у ньому жалісно затремтіло всередині від усвідомлення якоїсь своєї помилки, і він розгубленим поглядом водив довкола. В цей час із приміщення на ганок один за одним почало виходити начальство — якісь чини у новій поліцейській формі: чорних короткуватих шинелях з сірими комірами і такими ж обшлагами на рукавах, при пістолетах; за ними вийшло четверо німців, мабуть, офіцерів, у довгих шинелях і картузах із високо задраним верхом. Чоловіків зо три, одягнені в цивільні пальта і закутані шарфами, боязливо позирали на німців і трималися збоку, ніби гості, запрошені на чуже свято. Поліцаї на подвір'ї шанобливо притихли, помітно випрямилися. Хтось квапливо порахував ззаду:

— Один, два, три, чотири, п'ять…

— Усе готово? — запитав із ганку плечистий поліцай із маленькою кобурою на животі. Саме ця кобура, а також постать дужого, помітного серед інших чоловіка, привернула увагу Рибака: це начальник. Тільки-но він подумав про це, як позаду сипло заговорив Сотников:

— Начальнику, я хочу зробити повідомлення!

Той одразу спинився на східцях, кольнув арештанта важким владним поглядом.

— Що таке?

— Я поранив вашого поліцая. Я партизан! — не дуже голосно сказав він і кивнув у бік Рибака. — Той опинився тут випадково, я можу пояснити. Всі інші зовсім ні при чому. Якщо карати, то карайте одного мене.

Начальство на ганку примовкло, двоє передніх німців насторожено переглянулися. Рибак відчув, як приємна, може, рятівна іскринка спалахнула в ньому й одразу запалила слабеньку ще надію: а раптом повірять? Від цього радісного почуття з'явилася тиха вдячність Сотникову за його заступництво.

Проте насторожена цікавість начальника швидко змінилася суворістю в його твердому, рішучому погляді.

— Це все? — холодно запитав він і ступив зі східців на сніг. Сотников ніби затнувся од несподіванки:

— Можу розповісти детальніше.

Один німець незадоволено буркнув, і начальник махнув рукою.

— Ведіть! "От як, не хочуть навіть і слухати…" — подумав Рибак. Певно, уже все вирішено заздалегідь. Але як же тоді він? Невже йому так нічим і не допоможе це заступництво Сотникова Тупаючи по дерев'яних східцях, поліцаї сходили з ганку, І раптом серед них Рибак упізнав Портнова, що цього разу теж був у новенькій поліцайській формі. Ну, безумовно, це був той самий учорашній слідчий, що так підбадьорив його і тепер ніби відкаснувся, забувши про свою пропозицію. Рибак, як угледів його, так аж стрепенувся і посунувся наперед. Що буде, те й буде — тепер йому вже не здавалося ні страшно, ні навіть незручно.

— Пане слідчий, пане слідчий! Одну хвилинку! Ви це вчора говорили, так я згодний. Бо я тут, їй-богу, ні при чому. Он же він підтвердив.

Начальство, що уже попрямувало купкою з двору, знову незадоволено по одному стало зупинятися. Спинився і Портнов. Нова поліцайська шинеля була йому явно велика і досить незграбно сиділа на його дрібній постаті, чорна пілотка стирчала вбік, але на обличчі слідчого побільшало начальницької поважності, якоїсь показної суворості. Високий перетягнутий німець у військовому запитально повернувся до нього, і слідчий щось жваво розтлумачив йому по-німецькому.

— Підійдіть сюди.

Рибак, за яким пильно стежили з обох боків, підійшов ближче до ганку. Кожен його крок якимось страшним багатозначним ударом відгукнувся в його душі. Ниточка його ще не зміцнілої надії нап'ялася, готова була назавжди обірватися.

— Ви згодні вступити до поліції? — як і вчора, жорстко свердлячи його оченятами, запитав слідчий.

— Згоден, — з усією щирістю, на яку тільки був здатний, відказав Рибак. Він не зводив свого майже відданого погляду з несвіжого й немолодого, хоча й добре поголеного обличчя Портнова. Слідчий і німець ще переговорили по-німецькому.

— Так. Розв'язати!

— Сволота! — як удар, стукнув його в потилицю неголосний злий викрик. Це, звісно, Сотников, який зразу ж виказав себе знайомим кашлем.

Але хай! Щось загрозливе і тяжке, що так близько підступило до Рибака, стало віддалятися, він вдихнув ротом повітря й відчув, як чиїсь руки смиконули позаду вірьовку. Та він не озирнувся навіть. У радісній несподіваній знемозі Рибак відчув тільки одне: буде жити! Розв'язані зболілі руки його опали вздовж тіла, і він ступив крок убік, підсвідомо стараючись відокремитись од інших, — тепер йому хотілося бути якомога далі від усіх. Здається, все було щасливо і швидко вирішено, він одійшов ще на три кроки, і ніхто не спинив його. Хтось із начальства повернувся, щоб іти до воріт, як раптом позаду Дем'яниха в крик:

— Ага, його так пускаєте! Тоді пустіть і мене! Пустіть! Я скажу, в кого вона ховалася! Оця! Я скажу! У мене малі, о боженько, на кого ж вони!..

Її розпачливий крик знову примусив усіх зупинитися, і першим зупинився Портнов. Високий німець щось невдоволено став гаркавити слідчому, і той підійшов до жінки.

— Ану, ану! Скажи, в кого?

— А розв'яжіть!

— Тарасюк! — кивнув головою Портнов.

Поліцай, що в'язав Рибака, підскочив до Дем'янихи і швиденько звільнив її руки од вірьовки. Та розгублено заходилася терти їх об полу кожушка. Але поліцаї і німці чекали зі строгою нетерпимістю, насупивши холодні ворожі обличчя.

— Так у кого ховалася? — нагадав Портнов.

— У цього, як його…

— Дурне базікаєш, — тихо, але твердо сказав Петро. — Побійся бога.

— Так це… У Федора Буряка начебто.

— Якого Буряка? — нахмурився Портнов. — Буряка тут давно вже й духу немає. Ану подумай краще.

Дем'яниха потупилася й мовчала, а всі довкола напружено й вороже позирали на неї. Один тільки Рибак був до неї байдужий — йому було однаково, чи вона скаже правду, чи збреше. Звісно, жінці хочеться жити, але він знав уже, що обдурити їх трудно — тоді чого й старатися, не вміючи.

— Ну? — не чекав Портнов.

— Так я ж сказала.

— Брешеш! Тарасюк!

Тарасюк, що стояв напоготові за спиною жінки, все зрозумів і чіпко схопив її за руки.

— Я ж сказала! Я сказала вам! — закричала Дем'яниха. — Ох, щоб вас грім побив! Що ви робите? У мене ж діти…

— Цить, суко! — гаркнув поліцай, безжально заламуючи її руки. Дем'яниха застогнала, але швидко все було закінчено й він штурхонув її від себе. — Готова!

— Ведіть! — сказав Портнов і повернувся до Рибака. — Ви підсобіть тому, — показав він на Сотникова.

Рибаку це мало сподобалось, від Сотникова тепер він хотів триматися подалі. Але наказ є наказ, і він з готовністю підскочив до недавнього свого напарника, взяв його під руку.

Через широко розчинені ворота їх повели на вулицю. Поліцаї з гвинтівками напоготові йшли з обох боків, група начальства трохи відстала, пропускаючи їх наперед. Першим ішов Петро, високий і старий, з білою, без шапки головою і заламаними назад руками. За ним, давлячись плачем од свого трагічного розпачу, плелася Дем'яниха. Поруч у якійсь свитині з довгими рукавами швиденько ступала босими ногами похнюплена Бася.

Рибак тримав під руку Сотникова, котрий на очах якось зіщулився, ще більше змарнів і, тяжко кашляючи, накульгував на одну ногу. Почорніла його боса ступня, ніби нежива, не гнучись, колупала пальцями сніг, залишаючи в ньому неприродний взимку слід. Сотников мовчав, жодним словом не обізвався до Рибака. І той не наважувався заговорити з ним. Йдучи разом, вони уже були по різні боки тієї лінії, що розділяла людей на друзів і ворогів. Рибак хоч і відчував, ніби він у чомусь завинив, намагався переконати себе, що великої провини за ним немає. Винен той, що робить щось для вигоди собі чи по своїй злій волі для інших. А яка в нього вигода? Просто він мав більше можливостей і схитрував, щоб вижити. Але він не зрадник. В усякому разі, служити ворогам він не збирається. Він усе чекав, щоб вибрати зручний момент, може, зараз, а може, трохи згодом, — і тільки вони його й бачитимуть.

18

Сотников ясно зрозумів, що не домігся нічого. Його намір, який так природно виник уночі й заспокоїв його, лопнув, як мильна бульбашка. Певно, він чогось не зрозумів або не додумав, можливо, він переоцінив себе чи недооцінив ницість цих запроданців. Звичайно, поліція була маріонеткою в руках німців і тому зігнорувала його повідомлення — наплювати їй на те, хто з них двох винен, коли надійшов відповідний наказ або з'явилася потреба когось убити.

Дуже страждаючи від болю в нозі, Сотников ледве плентався за всіма, стараючись не дуже опиратися на чужу тепер і бридку йому Рибакову руку. З усієї сили він намагався іти сам. Те, що відбулося у дворі поліції, надто збентежило його — такого він не передбачав. Безумовно, від страху чи ненависті люди здатні на будь-яку зраду, але Рибак, здається, не був ворогом, як не був і боягузом. Інакше він міг би уже сотні разів перебігти в поліцію, та й, щоби злякатися, було немало випадків, однак завжди він тримався принаймні не гірше за інших. Тут же, напевно, чогось бракувало йому — витримки чи принциповості. А може, тут шкурний розрахунок задля свого порятунку, від якого завжди тхне зрадою? Але є на світі щось незмірно важливіше за свою шкуру.

Гарячкова збудженість його поступово стихала, він мусив миритися з неминучістю і на додаток до всього починав мучитися від холоднечі.

24 25 26 27 28 29 30