Стоїть унизу біля танка, видно, не знаючи, чи можна йому сюди залізти. І тут поміж танків звідкись з'являється Сахно.
— Товаришу підполковник. Це німець. Його треба ліквідувати. Зараз же.
Підполковник, що несе з Катею пораненого, здивовано скидає голову в ребристому шоломі. Сахно тим часом розстібає кобуру. Він упевнений, що підполковник не заперечить. Ця його самовпевненість відгукується в мені шаленством. Не з жалю до німця, а щоб допекти Сахнові, я кричу:
— Не слухайте! Товаришу полковник... Це "язик"... Його до генерала наказали...
— До якого генерала? — не розуміючи, перепитує підполковник і тут же махає рукою.— Хай їде, чорт з ним. Порішити встигнете.
"Ага, викуси!" — злорадо думаю я і кричу до німця:
— Ком! Швидко!
Сахно, бачу, хоче заперечити, але танкісти поспішають. Люк башти за моєю спиною, ляскаючи, зачиняється. Обидва танки, фиркаючи, додають обертів, і Сахно кидається до нас на броню.
— Ти май на увазі: втече — під трибунал підеш! — залазячи, кричить він мені просто у вухо.
"Пішов ти під три чорти!" — з лютою ненавистю думаю я.
25
Щоб згаяти час, ми ліниво, з насолодою п'ємо пиво. Горбатюк скинув піджак і сидить у самій світлій шовковій тенісці. Піджак висить на спинці стільця. Йому душно. З моїх плечей, здається, впала гора. Він не Сахно. Я дивуюся тепер собі, що це за нечиста сила засліпила мене і не дала тями, що я помилився. Це зовсім інша людина.
Люду в ресторані меншає. Деякі столики зовсім вільні, і офіціанти струшують обруси. Наші молоді сусіди все ще сидять, весело поміж собою балакаючи. На столі в них три порожні пляшки з обдертою фольгою. Горбатюк вовтузиться, відкидається на спинку стільця і з доброзичливою ситістю поглядає в зал. Наскільки можна було зрозуміти протягом вечора, він трошки гонористий, але взагалі простий і доброзичливий.
— Знаєте, а я вас помилково прийняв за іншого,— щиро признаюся я.— За одного паскуду. З війни ще.
Горбатюк співчутливо всміхається:
— Мабуть, якийсь зрадник?
— Ні. Він на зрадника не схожий.
— Боягуз, панікер?
— Та й не боягуз. Де треба йому, він навіть був хоробрий. Ще й іншим боятися не давав.
— Суворий, значить?
— Суворий — не те слово. Швидше безжальний.
— Ну, на війні безжальність не гріх...
Щось ми втрачаємо взаєморозуміння. Здається, він не погоджується зі мною. Але це непорозуміння. Як же йому довести, що це не просто виконання наказу. Тут інше. А Горбатюк тим часом поблажливо усміхається: у нашій маленькій суперечці він відчуває себе розумнішим. З цією усмішкою він доливає у фужери пива — спочатку в мій, а потім у свій — і підсовується до мене ближче.
— Я тобі скажу з власного досвіду. На війні там був порядок, де солдати боялися командира більше, ніж німця,— багатозначно повідомляє і п'ятірнею руба б'є по столу.— У такого командира все: і завдання виконано, і груди в орденах.
— А люди?
— Що люди?
— А люди в могилах?..
Горбатюк здивовано блимає очима і совається на стільці. Видно з усього, що питання моє заскочило його зненацька. Де в такого командира люди, він про це не подумав:
— Ну, знаєш, на війні на це не зважають.
Ось тобі й маєш! Я зовсім перестаю його розуміти. Цей танкіст починає мене дивувати. Я давно не чув таких висловлювань. Просто дивно чути таке від фронтовика в наш час.
Горбатюк тим часом одним духом випиває пиво і знов нахиляється до мене:
— Слухай сюди! Ось ти кажеш: люди, люди. Пам'ятаю такий випадок. Під Вітебськом судили одного. Молодий такий. Ванька-взводний. Скороспечений лейтенантик. Вів батарею. Відступали. Попереду річечка. Треба знайти брід. Йому б, дурневі, відправити когось. А він пожалів: той поранений, той хворий, той старий, а той плавати не вміє. Ну, і пішов сам з ординарцем. Брід знайшов, перебрався на другий бік. А там німці. Ну й зацапали. Пораненого. А в нього карта. І маршрут. А в батареї жодного командира. Так і накрилася батарейка. Лейтенант, правда, вирвався з полону, через тиждень приходить. Тут, звісно, і спікся. А як же? Пожалів людей...
— Просто він дурень, той лейтенант.
— Авжеж, дурень,— лагідно погоджується Горбатюк.— А ось другий приклад. Судили командира танка. Вискочив з екіпажем раніше, ніж підбили. Вдарила болванка, ну він і крикнув: "Залишити машину!" На суді каже: хлопців пожалів. Він, бач, був упевнений, що другим пострілом його підпалять. "Тигр" стріляв. Підпалив таки. А лейтенант з танка до штрафбату загримів.
Горбатюк солодко затягується сигаретою. Несподіваний здогад примушує мене здригнутися:
— А ви не прокурором були?
Він чомусь оглядається і примружує одне око:
— Головою трибуналу.
Мені здалося, що я недочув:
— Чого?
— Військового трибуналу,— виразно повторює Горбатюк.
Я не знаю, що казати далі, і помалу переводжу погляд на стіл. Тепер усе зрозуміло.
Горбатюк, певно, зауважив мою коротку збентеженість і відчужено насупив брови:
— А ви чого дивуєтеся?
— Та так...
Пальцями я обертаю на скатертині фужер, розгублено дивлюся, як повзають по його поверхні іскристі відблиски бра.
Горбатюк застережливо оглядається на молодіжний стіл і зітхає:
— Ти, мабуть, думаєш: трибунал — це порушення законності? Тепер так модно вважати. Модно реабілітовувати. Модно зіпхнути все на суддів. І ніхто не задумується. В ім'я чого вони це все робили. Старалися, виконували, недосипали, недоїдали, їздили на передові, потрапляли під бомби. В ім'я чого?
Проте його фальшивий запал мене не розчулить. Мої почуття до цієї людини щодалі більше опановує зла іронія:
— Може, в ім'я Перемоги?
— А як же? Що, ти думаєш, у ній нема і нашого паю?
— А чи ж великий цей пай?
— А то малий?
Уся недавня моя прихильність до нього мимоволі зникає. Я не знаю, що він за людина і яким він був головою трибуналу. Щось невловиме в його поведінці дає відчути, що ця гарячковість у ставленні до свого минулого непроста. Він вважає себе ображеним, із чимось не погоджується і — вже готовий сперечатися, відстоювати свою, не зрозумілу мені правду.
Але я з ним сперечатися не буду.
Я не хочу з ним сперечатися, бо я відмовляю йому в цій його правді. Не може бути його правди там, де є його вина. У моїх почуттях і пам'яті досі живе чимало несправедливо важкого з того далекого часу. Не забулося, як пішли з полку і не повернулися хлопці через те, що здали позиції, утримати які було неможливо. Через невиконання нездійсненних, нереальних наказів, через сутички з начальством і недозволені розмови також. Я пригадую, врешті, старшого лейтенанта Кротова, який, на щастя чи на біду, не дійшов до рук такого ось голови. І через яку провину? Я добре знаю, що провини не було ніякої, але це зовсім не означає, що Кротов повернувся б у батальйон. Але невже тепер, коли після війни минуло стільки років, коли так багато відбувається зрушень у громадському житті країни, невже нічого не змінилося в свідомості цих людей?
Я хочу запитати його про це, але Горбатюк випереджає мене:
— А я і не думаю приховувати, хто я і що я,— після хвилини мовчання він надає своїм словам відтінку виразної офіційності.— Я діяв згідно із законом. Коли що, можна й архіви підняти. Там усе зафіксовано. Оформлено й затверджено. Я гріхів за собою не чую. Можна довідатися в тих, з ким разом служили, в начальства. Бувало, приїду в полк — почесті, повага. Командир полку першим честь віддає. Хоч я капітан, а він полковник. Ось як!
Я мовчу! Він, відчуваю, таки хвилюється, то совається на сидінні, то відкидається на спинку. На його м'ясистому обличчі вираз скривдженої замкнутості:
— Війна — там жалю не знають. Там потрібна тверда рука. На смерть нікому не хочеться йти. А що — свідомість? Свідомість у газетах. А тут примусити треба. Щоб боялися.
— Слухайте, Горбатюк! А такого не могло статися, що деякі із засуджених вами тепер реабілітовані?
Горбатюк робить наївні очі:
— Ну й що з того? Таке можливе. Реабілітували — і дякувати богу. Я повністю приєднуюся і підтримую.
— А ви не боїтеся з таким-от зустрітися на вулиці?
Горбатюк кидає на мене насторожений погляд і з щирим
подивом питає:
— А чого мені боятися? При чім тут я? Тоді були одні закони, тепер інші.— Він оглядає залу і додає вже спокійніше: — Та й не зустрінуться. Досі ще не зустрічалися.
— Що, усіх до найвищої?
— Чому всіх? Не всіх. Розбиралися, — каже він і прибирає руки до кишень. У очах його з'являється вираз безсоромної самовпевненості, якою він мовчки вороже проймає мене.
Так, це його заспокоює. Розбиралися. Не зустрінуться. Засуджені не загрожують, сумління не допікає. Ще б трохи відбілитися, підфарбувати себе перед людьми, і тоді можна видаватися сумлінною людиною, бути нарівні з іншими.
Горбатюк підводиться і, відсмикнувши гардину, рішуче відчиняє вікно. У залу широким струменем пливе нічна прохолода. Через хвилину стає досить прохолодно, і він одягає темний, у дрібненьку клітинку піджак з окулярами й двома авторучками в нагрудній кишені. Вигляд у нього відсторонений, він замкнувся в собі, але в думках він, певно, як і я, продовжує не дуже приємну нашу розмову. "Ні, ти помиляєшся, дорогий. Це тепер розвели демократію. Ладні усяких паскуд реабілітувати. Презумпція невинності! Докази! Аби язиками плескати. Ну, а часом хтось так усе перекрутить, що хоч ти його нагороджуй. Тут потрібно відчуття мати. Нюх. Правда, я був гострий на око, око в мене було призвичаєне. Я, бувало, гляну лише — і наскрізь такого бачу. Докази — справа десята. Докази, коли це потрібно, на кожного можна зібрати. Ось так!"
За сусіднім столиком підводиться той плечистий, одягнений у сіру куртку блондин.
— Вікно можна зачинити? Дівчата просять.
Горбатюк незадоволено обертається і втуплює очі у хлопця. Той широким жестом хряпнув фрамугою.
— Ану, відчиніть! — похмуро наказує Горбатюк і рвучко встає. Блондин уже відійшов до свого столика, а Горбатюк навстіж розчиняє вікно.— Не ви відчиняли, без вас і зачинять...
На обличчі у блондина миттєва розгубленість. У сірих живих очах спалахує гострий вогник:
— Дівчата замерзли. Ви розумієте?
— Замерзли — хай удома сидять. У ресторан, як і в монастир, зі своїм статутом не ходять.
— Ну, знаєте!..
Зробивши майже фехтувальний випад, хлопець з тріском зачинив вікно. Горбатюк з таким же тріском його розчиняє. Молодь за столиком повертається в їхній бік:
— Ігоре, покинь! Нам уже не холодно.
— Ігоре, Ігоре! Облиш.