Але я завважую це одразу, бо добре її знаю. Обличчя в неї бліде, а верхня губа час від часу посмикується, мовби від тику. Незважаючи на те, що Аніта дуже самовпевнено, хоча й уважно, слухає безглузду балаканину містера Берроу, її сковує внутрішнє напруження.
Мабуть, на нас дивляться тут, мов на якесь непристойне подружжя. Набагато непристойніше, ніж інші одружені ЧО, бо в стінах Блувілла вже звикли до їхніх непристойних взаємин. А Аніта приїздить із-за меж ранчо. І те, що Аніта стоїть так близько до президента, що вона, незважаючи на це, здолала довгу дорогу від Вашингтона до Блувілла, щоб опинитися в обіймах одного з ЧО, викликає тут ще більший осуд. Цей осуд я вловлюю в поглядах і навіть у потуплених очах "одиначок" і С.
До речі, саме тому містер Берроу не каже мені ні слова й навіть не дивиться в мій бік. У нашій подружній парі я, на думку всіх тут, маю статеву перевагу, тобто я той, хто втілює в собі всю непристойність, — щось на зразок шльондри, яку прилюдно присоромив один міністр. Цілком очевидно, що мою присутність за столиком містера Берроу поряд з Анітою сам він, С і "одиначки" розцінюють як несмак — несмак терпимий, але огидний. Що ж до Кейт Берроу, то її діймають страшенні муки — адже ця жінка, як і я, добре знає потаємні думки присутніх. Кейт сидить за цим малим столиком, де я не можу поворухнутись, щоб не торкнутися її ліктя, чи випростати ногу, щоб не зачепити її ноги, і вся аж палає. Душу їй сповнюють суперечливі почуття чутливого й цнотливого пуританина, змушеного йти поруч із жінкою легкої поведінки. Під поглядами блувіллців, у тім числі і її ожирілого чоловіка, Кейт паралізував страх на саму думку, що вона може виказати бодай найменшу цікавість до мене. І сердешна жінка вирішила не відривати очей від тарілки, а коли підводить голову, то дивиться тільки на свого чоловіка. Ніколи ще жодна така діжка зі смальцем, ніколи ще жодна така балакуча машина за столом багатослівної бюрократії не привертала до себе такої уваги!
Я відчуваю величезну полегкість, коли, вклавши в ліжко Дейва, опиняюсь у своїй кімнаті наодинці з Анітою. Ми не кажемо одне одному жодного слова, і, поки Аніта, зціпивши зуби, роздягається, я друкую на машинці невеличку записку, в якій закликаю її, оскільки я не вимкнув підслуховувального пристрою, розмовляти тільки на невинні теми. Потім простягаю Аніті записку, вона, насупивши брови, читає, і з її вигляду — настрій у неї вочевидь жахливий — бачу, що нам нелегко буде вести зараз банальну розмову.
Однак сяк-так нам це вдається, хоч Аніта говорить дуже неохоче. Вона раз по раз замовкає і я насилу поновлюю з нею розмову. Аніта уникає мого погляду, відвертається від мене й надягає піжаму. І це та Аніта, яка колись завжди спала зі мною голяка. Нарешті я вимикаю підслуховувальний пристрій і наштовхуюсь у ліжку на крижану брилу, яку мені навіть не вдається роздягти. Вона зовсім не реагує на мої пестощі і вся така напружена, така холодна, що через кілька хвилин у мене зникає будь-яка хіть. Ось до чого призводить півторамісячне чекання — до такої прикрої поразки.
Сповнений страшного гніву, я встаю. Голий, як Ісус Христос, ходжу сюди-туди по кімнаті, обманутий і сердитий, а тоді глухим, тремтячим від люті голосом кажу:
— Мені не слід було вимикати підслуховувальний пристрій: містер Берроу почував би себе на сьомому небі. Ти тепер дієш цілком у дусі часу. Чудово засвоїла табу!
— Нічого я не засвоїла, — кволо каже Аніта, підклавши під голову руки й утупившись очима в стелю. — Звісно, тепер, коли ти не зміг мене взяти, ти все звалиш на мене.
— Як брудний фалократ!
— Я цього не сказала, — відповідає вона з незворушним спокоєм, і її очі блукають по кімнаті, не зустрічаючись із моїми.
— Але ти це подумала.
— Нічого я не думала, — каже вона так само невблаганно холодно. — І ще раз кажу, я не винна, що ти більш не бажаєш мене.
Вкрай розлючений, я підходжу до ліжка і кажу приглушеним — щоб не почув Дейв — голосом:
— Як я можу бажати жінку, яка не хоче навіть скинути піжамну куртку?
— Тобі досить було попросити про це, — відповідає Аніта з таким викликом, що я аж німію. — Ну ось! — додає вона, розстібаючи куртку й машинально, мов солдат, скидаючи її. Потім лягає горілиць і випростує руки вздовж тіла, так ніби стає перед кимось струнко. А тоді каже:
— Я скорилась тобі. Ти задоволений?
— Мені начхати на таку твою покору! — відповідаю я, хапаю піжамну куртку й жбурляю її Аніті в обличчя.
— Дякую за такий вишуканий жест!
— Авжеж! Чого ж іще можна сподіватися від сексуального маніяка! Владного! Зухвалого! Брутального!
— Я цього не казала! Перестань приписувати мені те, чого я не казала.
— А хіба ти так не думаєш? Спробуй заперечити. Ось що зробила з тебе за півроку ця щоденна пропаганда. Холодну жінку.
— Я не холодна! — гнівно кидає вона. — Я не винна, що в тебе немає до мене потягу.
— Потягу?! До колоди?!
Аніта дивиться на мене палючими очима.
— Я зовсім не колода. Щодо цього в мене є неспростовні докази, можу тебе заспокоїти.
— Ну звісно, у Вашингтоні з іншими в тебе все виходить добре! З невихолощеними чоловіками похилого віку? Чи з подругами? А може, із суперлялькою?
— Ральфе, ти зовсім схибнувся! — спокійно каже вона й пильно дивиться на мене.
Отже, після виклику — зневага.
— Хочеш сказати, що до таких, як я, сексуальних маніяків ти вже звикла?
— Після такої сцени, як ця, звикнеш до всього!
— У добрий час! Нарешті з твоїх очей спала полуда! Нарешті ти бачиш Ральфа Мартінеллі таким, який він насправді. Десять років він прожив із тобою, а ти й не помічала його роздвоєних копит!
На ці слова Аніта не каже нічого, і я відчуваю, як западає тиша — така глибока, що її не порушить навіть постріл з гармати.
Я знов надягаю піжаму, бо мені стає холодно, і накидаю халат Я намагаюся міркувати, але мій мозок нагадує вогняну кулю, що котиться серед хаосу. В цю хвилину я ненавиджу Аніту, і ненависть на якийсь час засліплює мені очі.
На мене часто находить такий гнів. Я сідаю на краєчку ліжка, дивлюсь на Аніту й беру її руку. Я чекаю, що вона її забере, але ні, вона цього не робить. Рука її лишається непорушна. Мої пальці зчіплюються з мертвотними пальцями, які не належать нікому. Це знову виклик. Буває відверта жорстокість — це коли комусь в обличчя жбурляють піжамну куртку, а буває прихована жорстокість — це коли чиясь рука дозволяє вам узяти себе, водночас відштовхуючи вас. По суті, ця рука — своєрідний символ. Коли я сьогодні ліг у ліжко біля Аніти, вона, прикинувшись, ніби ладна віддатися, насправді мені в цьому відмовила. Піжамна куртка, пасивність, глухе небажання — ось скільки було прихованих дрібних натяків на відмову.
Гаразд. А от я не відштовхуватиму руки, яка не тягнеться до моєї. Я легенько кладу цю руку на простирадло. Настав час застосувати своє лікування поведінкою. Я підводжусь і знову починаю ходити сюди-туди по кімнаті, але тепер уже спокійно, без люті, не зціплюючи кулаки в кишенях халата. Мені не хочеться перейматись ненавистю до Аніти. І не хочеться ставати жінконенависником. Коли я й виніс собі з цього якийсь урок, то він полягає в тому, що я не повинен помилятися, визначаючи, хто мій ворог. Мій ворог — не Аніта й не її стать. У цій водоверті, у нинішньому сум'ятті є одна міцна скеля, за яку я хапаюся: моя любов до Аніти. Я переконую себе: ні, Аніта не могла змінитися. Я щойно їй сказав: "Я не вірю, що в людей, яких ти любиш, раптом виростають роздвоєні копита".
Я знову прокручую подумки фільм, у якому розгортаються події цього вечора — від Анітиного приїзду до останньої хвилини. І нарешті бачу всю їх послідовність. І мені все стає ясно.
Тоді я сідаю на ліжко біля Аніти, але не беру її руки в свою, а лагідно питаю:
— Аніто, ти збираєшся покинути мене?
Довга мовчанка.
— Так.
— Тому й приїхала в середу?
— Так.
— Ти не хотіла мені про це писати? Вирішила, що краще сама скажеш?
— Так.
Я не одразу озиваюся знову. Мені потрібен час, щоб опанувати свій голос.
— Що ж, я тобі вдячний, ти обрала не найлегший спосіб.
— Я хотіла тобі дещо пояснити...
В мені прокидається недовіра. Я ніяк не можу повірити, що Аніта мене покидає. І я ставлю їй перше, найтривожніше з усіх своїх запитань:
— Ти покидаєш мене назавжди?
— Не знаю.
Мовчанка. Потім я кажу безбарвним голосом:
— Ти сама так вирішила?
— Звісно, ні. — І вже жвавіше веде далі: — Ральфе, послухай. Я розповім тобі, що сталося за ті півтора місяця, які ми з тобою не бачились. Щопонеділка я заходила до Бедфорд і питала, чи вона не проти, якщо наступну суботу й неділю я проведу в Блувіллі. На це Бедфорд відповідала мені солодким голосом: "Звісно, ні, Аніто. — І додавала напівжартома: — А взагалі це немов наркотик: ви вже не можете без нього обійтися".
— Важко повірити!
— Це було саме так. А потім у п'ятницю ввечері мені телефонує секретарка Бедфорд і каже: "Мартінеллі, президент чекає на вас у таборі Дейвід. Вам доведеться в суботу й неділю попрацювати".
— Тьху! Навіщо вона це робить? Із ревнощів?
— О ні, слава богу, цього почуття в неї нема. Бедфорд діє з переконань.
— І ти поділяєш ці переконання?
— Щодо чоловіків, то зовсім ні.
Криво посміхнувшись, я кажу Аніті:
— А ти змінилася.
— Ні, — рішуче заперечує вона, — я не змінилася. Свобода жінки — одна річ, а ненависть до чоловіка — зовсім інша. Ненависть до чоловіка — справжня психопатія. Я ніколи не доходила до такого божевілля.
— Хіба лише кілька хвилин тому.
Це вихопилося в мене мимоволі, і я відразу пошкодував. Аніта дивиться на мене й каже:
— Даруй, Ральфе. Я була холодна. Я сама не знала, як сказати, що покидаю тебе.
Я кладу свою руку на її.
— Забудь ті мої безглузді слова. Розповідай далі. Ти зупинилася на тому, що в суботу й неділю тебе викликали працювати. Ти тричі відмовлялася приїхати до мене, отже, тебе тричі спішно викликали на роботу?
Аніта стискає губи.
— Тільки щоразу це робилось інакше, і Бедфорд дедалі відвертіше виявляла неприязнь до мене. Де й подівся мій вплив на Дебору Грімм. Цілком очевидно, що я більше не дотримувалася "правильної лінії". Я відчувала себе зрадницею.
— А останнього разу?
— Останнього разу було прийнято одну несподівану ухвалу. В п'ятницю Бедфорд викликала мене до себе в кабінет і солодким голосом сказала, що призначила мене послом США у Франції.
— Аніто, це ж неабияке підвищення!
— І так, і ні.