Він і його спільники не почнуть боротьбу, не сховавши Бурку в безпечному місці — в стайні чи десь за огорожею.
Однак я був напоготові, карабін тримав у руках, а не за плечем, і пильнував за обрієм.
Через півтори години сліди Бурки вивели нас із Рюнів і круто повернули праворуч, на захід, між пагорком і скелею. Місцевість тут була така сама, як і біля Мальвіля: з півночі — скеля, в підніжжі скелі — потічок, який біля Мальвіля вже пересихає, а тут іще повноводий і швидкий.
Я зовсім не, знав, хто живе там, у тій ущелині в скелі, замурованій стіною, в якій пробили вікна. Якісь неговіркі люди, яких підозрювали в поганих звичках і навіть гірше — вони незаконно полювали на землях сусідів. Пан Кутельє називав їх за вигляд їхнього житла "троглодитами". Але для мешканців Мальвіля вони були просто "чужинцями", навіть більше, — "циганами", оскільки голова родини походив з півночі. До того ж усім не давало спокою й те, що цих людей ніколи не бачили в Мальжаку: вони запасалися необхідними речами у Сен-Совері. Але найстрашніше, звичайно, було те, що про них майже нічогісінько не знали, навіть із скількох осіб складається їхнє плем'я. Однак розповідали, що старий, про якого дядько казав мені, що він поставою й обличчям схожий на людину з Кро-Маньйона , двічі "сидів" у в'язниці: перший раз за бійку, а другий — за те, що згвалтував свою доньку. Її єдину я знав з цієї сім'ї, вона звалася Каті й служила в ла-рокського мера. То була, як казали люди, вродлива дівчина із зухвалими очима й легковажною поведінкою.
В часи "Гуртка" ферма троглодитів заінтригувала нас своєю назвою "Ставок". Вона інтригувала нас тому, що там не було ніякого ставка, лише багно між скелею й крутим горбом. Ні електрики, ні дороги. Якась вогка ущелина, куди ніхто ніколи не ходив, навіть листоноша залишав пошту, точніше одного листа на місяць, у "Кюссаку" — чепурненькій фермі на горбі. Від листоноші Будно ми довідалися, що звалися ті люди Варвурдами. На нашу думку, то було нехристиянське прізвище. Будно твердив, що батько — "дикун", але зовсім не бідняк. Має худобу й добрі землі на пагорбі.
Я наздогнав Тома, зупинив його, взяв за руку й, нахилившись до вуха, прошепотів:
— Тепер я йтиму попереду.
Він озирнувся навколо, глянув на годинника й мовив таким самим тоном:
— Але мій час іще не скінчився.
— Облиш. Я знаю цю місцевість, — сказав я й додав: — Ти йтимеш за десять метрів позаду.
Я випередив його і, ще трохи віддалившись, подав рукою знак зупинитися. Сам я також зупинився. Вийняв з футляра бінокль і, піднісши його до очей, пильно оглянув місцевість. Пагорок і скелю розділяв похилий вузенький лужок. Пагорок був такий же голий і почорнілий, як і все, що ми бачили, коли йшли сюди. Але лужок, захищений скелею з півночі й затиснутий між крутими схилами, постраждав, так би мовити, трохи менше під час спустошення. Зовні він нагадував місцевість, на якій рослинність обсмалилася, однак не обвуглилася, й земля, либонь, тому, що до дня події досхочу напилася води, не перетворилась на сірий порох. Подекуди виднілися жовтаві жмутики, напевне, то була трава, й стояли двоє чи троє голих, почорнілих дерев. Я сховав бінокль у футляр і обережно рушив уперед. Але на мене чекала інша несподіванка: земля під ногами була тверда й неподатлива. В день події вода від тепла, очевидно, випарувалася з неї, як випаровується вона з чайника.
У мене рясно потіли долоні, прискорено билося серце, гупало в скронях і навіть, коли я ховав бінокль у футляр, легко тремтіли руки, що нічого втішного не віщувало, коли б мені довелося стріляти. Я спробував дихати повільно й глибоко, у такт своїм крокам, очі мої стежили то за Бурчиними слідами, то за лужком, що стелився переді мною. Вітрець ані дихне, ніде ні звуку. За десять метрів попереду я побачив невисокий кам'яний мур.
Усе відбулося дуже швидко. Я помітив кінський кізяк, що видався мені свіжим. Зупинився й присів, щоб роздивитися його, навіть помацати, чи він ще теплий. Тієї ж миті щось просвистіло в мене над головою. За хвилину біля мене з'явився Тома й також присів, тримаючи в руді якусь стрілу з чорним і дуже гострим вістрям.
Невдовзі щось знову просвистіло над нами. Я ліг і поповз до кам'яного муру. Я повз так швидко, що, здавалось, залишив Тома далеко позаду, але, на превеликий свій подив, коли поклав карабін поряд з собою й озирнувся ліворуч, побачив, що він, розпростершись на землі, робив собі захисток, накладаючи на мур каміння, яке з нього обвалилося. Дивна річ, він здогадався захопити з собою стрілу. Вона лежала поряд з нами, жовте й зелене пір'я її хвостового оперення різко виділялося на тлі сірого пейзажу. Я подивився на неї. Й не повірив своїм очам! Троглодити стріляли в нас із лука!
Я швиденько зазирнув за мур. За п'ятдесят метрів від нас, перетинаючи вузеньку долину, здіймався інший мур. Посеред долини стояло обгоріле горіхове дерево. Позиція чудова, однак вони все-таки помилилися: їм треба було пропустити нас за малий мур і атакувати на відкритій місцевості. Вони вистрелили надто рано, коли я зупинився, побачивши кінський кізяк.
Коли пролунав знову свист, я, сам не відаючи чому, підігнув ноги. То був вчасний рефлекс, бо стріла, яка, здавалося, летіла з неба, вп'ялася глибоко в землю за півметра від моїх ніг. Цією стрілою, мабуть, вистрелили вгору під певним кутом, щоб надати їй траєкторії дуги. Я зразу помітив, куди цілився стрілець, — у захисток Тома. Я кивнув йому повзти за мною й сам відповз на кілька метрів ліворуч попід муром.
Просвистіла ще одна стріла й поцілила в самісіньке каміння, яке ми щойно кинули, але за метр від попереднього. Я почав повільно рахувати: "Один, два, три, чотири, п'ять". Пролунав новий свист: отже, стрільцеві потрібно було п'ять секунд, щоб узяти стрілу, покласти її на тятиву, прицілитися й відпустити хвостове оперення. Стріляли не з двох, а лише з одного лука.
Я зняв з карабіна оптичний приціл. Тепер він мало допомагав, бо дуже збільшував. Я шепнув Тома зайняти позицію з того боку каміння і, як тільки стрельну двічі, висунути голову за мур, вистрелити навмання разів зо два й негайно перебратися на інше місце. Він усе зрозумів. Я провів його очима. Коли він зупинився, я зняв запобіжник і став на коліна, нахиливши голову й тримаючи карабін обома руками. Потім раптово підвівся, прикладаючи зброю до плеча, обернувся, сподіваючись побачити бодай краєчок лука за горіхом, двічі вистрелив і сховався. Тієї ж миті, коли я перебігав на інше місце, пролунали два постріли з рушниці Тома. Вони були набагато гучніші від сухого ляскання моїх куль.
Я чекав відповіді. Її не було. Зненацька, на превеликий свій подив, побачив, що метрів за десять від мене Тома підвівся й спокійно стоїть, поклавши рушницю на передпліччя.
— Лягай! — просичав я йому.
— Вони вивісили білий прапор, — сказав він спокійно й неквапливо повернув до мене голову.
— Лягай! — крикнув я сердито.
Він скорився. Я дістався до купи каміння й зазирнув за мур. Звідси було видно, як там розмахували луком, на кінці якого висів білий носовичок, однак не видно було руки, що розмахувала ним. Я підніс до очей бінокль і оглянув гребінь муру. Але не побачив нічогісінько. Тоді я опустив бінокль, склав долоні рупором і крикнув місцевою говіркою:
— Для чого ти вистромив свою білу ганчірку?
Відповіді не було. Тоді я повторив своє запитання літературною мовою.
— Здатися! — відповів літературною мовою молодий голос.
— Заклади лук за голову й іди сюди! — гукнув я.
Запала тиша. Я подивився в бінокль. Лук і білий прапор не ворушилися. Я пильно прислухався. Але не почув жодного звуку.
Почекавши з хвилину, я прокричав, не відриваючи бінокля від очей:
— Ну, чого ти ждеш?
— А ви не стрелите в мене? — запитав голос.
— Звичайно, ні.
Спливла ще якась хвилина, потім я побачив, як з-за муру з'явилася людина, заклавши лук за голову, як я наказував. Я опустив бінокль і взяв карабін.
— Тома!
— Що?
— Коли він буде тут, сховайся за камінням і пильнуй. Не спускай очей з муру.
— Гаразд.
Чоловік ступав швидкими кроками, майже біг. На превеликий мій подив, він був молодий, з розкуйовдженим білявим, з рудуватим відтінком чубом. Неголений. Зупинився по той бік муру. Я наказав:
— Кидай зброю сюди, перелазь через мур, клади руки на потилицю й ставай навколішки. Затям собі, що в мене в обоймі вісім патронів.
Він скорився. Це був високий, кремезний молодик, одягнений у безбарвні джинси, полатану картату сорочку й стареньку коричневу куртку, роздерту на плечі. Обличчя його було бліде, очі опущені.
— Подивись на мене.
Він підвів повіки, й мене здивував його погляд. То було зовсім не те, чого я сподівався. Нічого підступного й жорстокого. Навпаки. Очі золотисто-карі, майже дитячі, — вони дуже пасували до його круглого обличчя, широкого, з пухлими губами рота. Я звелів йому подивитися на мене, й він подивився. Сором'язливо, зі страхом, наче дитина, яка чекає лайки. Я сів за два метри від нього, спрямувавши в його бік дуло карабіна. Й мовив, не підвищуючи голосу:
— Ти сам?
— Так, — відповів він швидко.
— Вислухай мене уважно. Я повторюю: ти сам?
— Так, — цього разу він на мить завагався, перш ніж відповісти.
— Скільки в тебе залишилося стріл? — змінив я раптом тему.
— Там?
— Так.
Він поміркував.
— Дюжина, — відповів невпевнено. Потім додав: — Можливо, менше.
Дивний стрілець з лука, який не здогадався порахувати свої стріли.
— Скажімо, з десяток буде? — запитав я.
— Десяток, мабуть, буде.
Я подивився на нього й раптом сказав швидко й грубо:
— Якщо в тебе залишилося ще десять стріл, то чому ти здаєшся?
Він почервонів, розтулив рота, очі в нього забігали, але не промовив ні слова. Не чекав такого запитання. Воно захопило його зненацька, й він зовсім розгубився, неспроможний знайти якусь відповідь.
— Повернися до мене спиною й поклади руки на голову, — наказав я сурово.
Він незграбно повернувся на колінах.
— Сядь навпочіпки.
Він підкорився.
— А тепер слухай. Я поставлю тобі зараз одне запитання. Єдине. Якщо збрешеш, я продірявлю тобі череп. — І притиснув дуло карабіна до його потилиці, — Зрозумів?
— Так, — відповів він тихо.
Я відчув, як тремтить його потилиця.
— Тепер слухай уважно. Я не ставитиму тобі двічі одне й те саме запитання.