Як я потім дізнався, рушниця часом стріляла, а часом і ні, залежно який був трут і порох на панівці.
Отак мандрував Кван Юн Джін. Старші люди в селі відчували перед ним рабський страх і, як ми невдовзі пересвідчилися, мали на те повну підставу. Я вийшов уперед за драгомана, бо знав уже близько сотні корейських слів. Квап Юн Джін насупився й махнув рукою, щоб я відійшов. Але чого я мав його слухатись? Я такий самий на зріст, як і він, важив на тридцять фунтів більше від нього, а до того ще мав білу шкіру й білявого чуба. Кван Юн Джін повернувся до мене спиною і заговорив до старшини нашого села, а його охоронці в шовках стали між нами стіною. Тим часом інші вояки принесли з джонок дошки, десь на шість футів завдовжки і на два завширшки. Вподовж вони були до половини розрізані, а ближче до одного кінця кожна мала круглу дірку, трохи ширшу за людську шию.
Кван Юн Джін щось наказав. Кілька вояків підійшли до Тромпа, що сидів на землі й хукав на свою занігтицю. Вій був хлопець тупуватий і неповороткий, і поки він зміркував, що до чого, дошка з діркою розтулилася, мов ножиці, й закляпнула йому шию. Тромп нестямно заревів і забігав на місці, а всі розступилися, щоб він не зачепив їх вільним кінцем дошки.
Ми заметушилися, збагнувши, що Кван Юн Джін має намір усім нам почепити такі дошки. О, ми відбивалися голими кулаками від сотні вояків і другої сотні тубільців-селян, що насідали на нас! Кван Юн Джін стояв осторонь і дивився на це все згорда й зневажливо. Ось тоді мене й прозвано І Йои Ік, себто Могутній. Усі мої товариші стояли вже приборкані й з дошками на шиї, а я й далі відбивався. Кулаки я мав, як молоти, і вмів непогано орудувати ними.
На превелику мою радість виявилось, що корейці зовсім не тямлять, ні як бити кулаком, ні як боронитись від ударів. Вони відлітали від мене, мов скраклі, купою падаючи один на одного. Але я хотів добратися до самого Кван Юн Джіиа, і коли я кинувся на нього, йому були б непереливки, якби не охоронці. Слабаки вони були, і я зробив з них добру кашу, а з їхнього шовку — брудне лахміття, перш ніж на мене напосілися всі корейці. Чималенько їх було. Задні тиснули на мене передніх і заважали мені орудувати кулаками. Але ж як я їх шпурляв! Під ногами в мене вони комашплися мало не трьома шарами. Та врешті залога всіх трьох джонок і більша частина селян таки насіли на мене і мало не задушили. Тоді вже на мене легко було накласти дошку.
— Боже мій, що ж буде далі? — вихопилось у Вандервута, коли нас відвели на джонку.
Ми сиділи на відкритій палубі, як позв’язувані кури, коли він це вигукнув, а за мить джонка під натиском вітру нахилилась і ми всі зі своїми дошками, обдираючи собі шиї, покотилися палубою до облавка з завітряного борту. Кван Юн Джін дивився вниз із високої корми і неначе не бачив нас. Опісля багато років ми Вандервута прозивали тільки так: "Що ж буде, Вандервуте?" Бідолашний! Одної холодної ночі він замерз на вулицях у Кейдзо, бо ніхто не впустив його до хати.
Нас перевезли на суходіл і кинули в смердючу в’язницю, що кишіла всякою нужею. Таке було наше перше знайомство з владою Чосопу. Але потім, як ви побачите, коли я здобув прихильність принцеси Ом і вбився у велику силу, я помстився на Кван Юн Джінові і за себе, й за своїх товаришів.
У в’язниці ми просиділи чимало днів і лише згодом дізнались про причини нашого ув'язнення. Як виявилося, Квап Юн Джін послав вістуна в Кейдзо, столицю країни, і чекав наказу монарха, що з нами робити. А тим часом на нас дивилися мов на звірів у звірниці. Від ранку й до вечора на наші загратовані вікна насідали тубільці, що зроду не бачили жодного білого. Серед цікавих був не тільки простолюд. Подивитись на дивовижних чортів, викинутих з моря, прибували значні пані в паланкінах, що їх несли на плечах кулі. І поки їхні охоронці розганяли канчуками голоту, вони вражено роздивлялися на нас. А їх самих ми майже не бачили. За тамтешнім звичаєм вони завше затуляли обличчя. Тільки танцюристки, жінки з простого народу та старі баби ходили поза своїм домом, не затуляючи лиця.
Я не раз думав, що Квап Юн Джін слабував на шлунок, і коли в нього починались гострі напади болю, він мстився на нас. Чи так, чи ні, але без ніякого приводу, коли його посідала примха, нас виводили на вулицю перед в’язницею й били палицями під захоплені вигуки юрби. Азіати жорстокі й полюбляють дивитися на людську муку.
В кожному разі, ми зраділи, коли ці побої припинились. І поклав їм край Кім. Хто такий Кім? Найшляхетніша людина в усьому Чосопі, оце щонайбільше, що я можу сказати про нього. Він був начальником загону з п’ятдесяти вояків, коли я вперше його зустрів. А потім, коли допомагав мені стати тим, ким я став, він був уже начальником палацової варти. А ще потім — він загинув ради принцеси Ом і ради мене. Кім… одне слово, Кім це був Кім.
Скоро він приїхав, з нас познімали дошки й поселили в тамтешньому заїзді. Ми, звісно, були ще невільники, але почесні, під охороною п’ятдесяти вершників. Другого дня ми рушили великим імператорським шляхом до Кейдзо. Ми, моряки, усі чотирнадцятеро, їхали верхи на маленьких чосонських кониках. Імператор, як пояснив мені Кім, висловив бажання поглянути на дивовижних морських чортів.
Подорож тривала довго. Ми проїхали з півночі на південь мало не половину країни. На першій зупинці, прогулюючись, я випадково став свідком, як годували наших карликових коней. Я мимоволі закричав: "Що ж буде, Вандервуте?" І так кричав, поки збіглися всі мої товариші. Бо ж коней годували юшкою з бобів! Далебі, правда, — гарячою юшкою з бобів, і нічогісінько більше їм не давали за цілу дорогу. Такий був звичай у тій країні.
Конята були справжні карлики. Побившись об заклад з Кімом, я таки підняв одного з них собі на плечі, хоч як він борсався й іржав. Кімові люди, що були при цьому, вже знали моє прізвисько і вигукували: "І Йон Ік", себто Могутній. Кім був здоровань — корейці взагалі високий, мускулястий народ, — і трохи козирився своєю силою. Але притиснувши лікоть до ліктя й долошо до долоні, я щоразу примушував його спускати руку. Вояки й цивільні жителі дивились на це і вражено бурмотіли: "І Йон Ік".
Ми їхали, наче мандрівний звіринець. Поголоска про нас ширилася швидко, і люди сходилися з усіх усюд до шляху глянути на нас. Процесії цій кінця-краю не було. У містах ті заїзди, де ми спинялись на ніч, обступали юрби народу, і ми не мали спокою, доки вояки штовханами й списами розганяли цікавих. Але найперше Кім неодмінно задля втіхи скликав місцевих силачів і борців, щоб подивитись, як я їх шпурлятиму одного по одному.
Хліба там не було ніякого. Ми їли білий рис (від нього будеш не вельми дужий) і м’ясо, — як ми потім довідалися, собаче (цих тварин заведено вбивати у Чосоні на їжу), а незабаром до вподоби нам припали й пекучі маринади. Було в нас і питво — не молочні помиї, а справжнє, міцне, з рису. Одної пінти його було доволі, щоб повалити кволого, а дужого зробити одчайдушним і нестримно веселим. В обгородженому мурами місті Чонго, напоївши Кіма й міську старшину цим напоєм, я поклав їх під стіл, або краще сказати — на стіл, бо столом була власне підлога; ми там сиділи навпочіпки, і від незвички мені раз у раз терпли ноги.
Знов усі бурмотіли: "І Йон Ік". Слава про мою силу поперед нас дійшла до Кейдзо й до імператорського двору.
Я був радше почесний гість, ніж невільник, і весь час їхав поруч з Кімом, мало не торкаючись землі своїми довгими ногами, а де грузько, то й волікши їх по болоті. Кім був молодий. Кім був добрий і мав широку вдачу. Він почував би себе як удома в кожній країні. Цілий день аж до пізньої ночі ми балакали з ним, жартували, сміялися. Я дедалі краще опановував мову, бо мав до цього особливий хист. Навіть Кім дивувався, як я швидко схоплюю своєрідні вислови корейської мови. Але я також пізнавав і погляди корейців, їхній гумор, уподобання й вади, примічав, чим їх можна діткнути. Кім учив мене пісень про кохання, про квіти, про вино. Одна з останніх була його власним твором. Я спробую хоч абияк перекласти її кінець. Кім і такий собі Пак замолоду домовилися, що не будуть пити, але часто порушували цю угоду. А ностарівшися, Кім і Пак співають:
Пі, ні! Нехай веселий келих
Запалить серце нам вогнем.
Гей, подорожній, стін, скажи вам,
Де продають хмільне пиво?
За тим високим дубом? Добре.
Ну, прощавай, туди ми йдем.
Хитрий Гендрік Гамел усе розмірковував наперед: він заохочував і під’юджував мене на всякі витівки, бо через них Кім ставився прихильно не тільки до мене, але й до всієї нашої компанії. Я згадую тут про Гендріка Гамела, бо він був моїм порадником і причетним до всього, що сталося в Кейдзо; це він допоміг мені доскочити ласки Юнсана, здобути серце принцеси Ом та імператорову прихильність. Я був досить сміливий і спритний вести задуману гру, але вся сила розуму, потрібна для такої гри, належала Гендрікові Гамелові, і я відверто це визнаю.
Отак ми їхали до Кейдзо від мурів одного міста до мурів другого, долаючи снігові гори, помережані безліччю родючих і оброблених долин. Щовечора, коли смеркало, у горах спалахували сигнальні вогнища, що, ніби перескакуючи з верха на верх, летіли по всій країні. Кім щоразу уважно стежив за тими сигналами. "Ці низки вогнів летять до Кейдзо з усіх узбереж Чосопу, — пояснив він мені,— й несуть звістку імператорові. Коли вони спалахують по одному, то означає, що в країні все спокійно; коли по два — повстання або наскок ворога". Але ми бачили їх завжди тільки по одному. І цілу дорогу Вандервут, що їхав ззаду, з усього дивувався й вигукував: "Боже мій, що ж буде далі?"
Кейдзо виявилося досить великим містом. За винятком вельмож, або янбанів, усі містяни носили саму білу одежу. Кім пояснив нам, що досить глянути на вбрання, і вже видно, до якого стану належить людина. Бо, звичайно, кулі, мавши тільки те, що на ньому вдягнено, був дуже брудний. А людина в бездоганно білій одежі, звісно, мусила мати кілька її змін і наймати пралю, щоб давала лад тій одежі. А щодо янбанів, які носили різноколірне шовкове вбрання блідих відтінків, то до них, звісно, ця мірка не стосувалася.
Ми просиділи кілька днів у заїзді, попрали й полатали свій одяг, що геть порвався за довгу дорогу, і тоді нас покликано до імператора.