Того дня, коли ви поїхали геть, вона сказала мені: "Я ніколи більше не побачу мого любого синочка. Серце віщує мені. Так воно і буде, я знаю". Вона намагалася збадьоритися після цього. І частенько, коли вони дорікали їй за нерозсудливість та легковажність, вона не зважала. Але було вже надто пізно. Вона так і не сказала своєму чоловікові того, що розповіла мені – вона боялася сказати це комусь іншому – аж до однієї ночі, трохи більше тижня до того, як це трапилося: тоді вона сказала йому: "Мій любий, здається, я помираю".
– "Тепер мені легше, Пеготті", – сказала вона мені, коли я вкладала її в ліжко тієї ночі. – "Він поволі звикне до цього, бідолашний, – щодня більше звикатиме, а днів лишилося вже небагато; тоді все минеться. Я дуже втомилася. Коли я засну, посидьте біля мене, не залишайте мене. Благослови боже обох моїх дітей. Хай захистить і допоможе бог моєму осиротілому синові". Після цього я вже не покидала її, – казала далі Пеготті. – Вона часто розмовляла з отими двома, що внизу, бо вона любила їх, – вона не могла не любити кожного, хто був біля неї, – але коли вони відходили від її ліжка, вона завжди поверталася до мене, ніби спокій був там, де її Пеготті, і ніколи не могла заснути без мене. Останнього вечора вона поцілувала мене і сказала: "Якщо моє немовля теж помре, Пеготті, то хай вони покладуть його в мої обійми й поховають нас удвох" (так і зробили, бо бідолашне маля пережило її тільки на один день). "Хай мій любий хлопчик піде з нами до місця нашого упокоєння, – промовила вона, – і скажіть йому, що його мати, лежачи тут, благословила його не один раз, а тисячі разів".
Знову Пеготті помовчала, знову ніжно поплескала мене по руці.
– Було вже дуже пізно вночі, – вела далі Пеготті, – коли вона попросила в мене пити; ковтнувши води, вона посміхнулася мені так терпляче, люба моя!.. так гарно... Зайнялося на сході, сонце зійшло, і вона розповіла мені, яким добрим і уважним до неї завжди був містер Копперфілд, яким рідним він був для неї, як говорив він їй, коли вона сумнівалася в собі, що любляче серце – краще й міцніше, ніж мудрість, і що він щасливий бути з нею. "Пеготті, моя люба, – сказала вона тоді, – притуліть мене ближче до себе, – бо вона була дуже слабка, – покладіть свою добру руку мені під голову, – сказала вона, – і поверніть мене до себе, бо ваше обличчя відходить кудись далеко, а я хочу, щоб воно було близько". Я зробила, як вона просила – о, Деві! – час настав, коли здійснилися мої слова за першої розлуки з вами: вона щаслива була покласти свою бідолашну голівоньку на плече своєї дурної буркотливої старої Пеготті. І вона вмерла, ніби дитинка заснула...
Так закінчилася оповідь Пеготті. Від тієї хвилини, як я довідався про смерть моєї матері, зникли мої спогади про те, якою вона була останнім часом. Від того самого моменту я пригадую її тільки молодою матір'ю мого раннього дитинства, яка любила накручувати на палець свої світлі кучері і в присмерку танцювати зі мною у вітальні. Розповідь Пеготті ніяк не могла повернути мене до її останніх днів. Міцно вкоренився у моїй голові образ ранніх років. Може, це смішно, але це правда! Смертю своєю проторувала вона собі шлях до тихої, безтурботної юності і витіснила все інше.
Мати, що лежала в могилі, була матір'ю моїх перших дитячих років; маленька істота в її обіймах – то був я сам, такий, як колись, навіки заспокоєний на її грудях.
X. Мною нехтують, а згодом забезпечують
Першою справою міс Мердстон після дня похорону було зробити Пеготті попередження, що за місяць її звільняють. Хоч Пеготті дуже не подобалася б служба тут, але я певний, що вона трималася б за неї заради мене і не погодилася б піти звідси й до найкращого місця в світі. Вона сказала мені, що ми мусимо розлучитись, і повідомила, чому саме. Обоє ми дуже зажурилися.
Щодо мене чи мого майбутнього, то ніхто не казав про це жодного слова, не робив жодного кроку. Вони були б щасливі, насмілюся сказати, коли могли б і мене звільнити з попередженням за місяць. Якось я наважився спитати міс Мердстон, коли я маю повернутися до школи; вона холодно відповіла, що, мабуть, я зовсім не повернуся туди. Більше мені нічого не казали. Нам із Пеготті дуже хотілося довідатися, що збираються зробити зі мною. Але жоден з нас не міг здобути про це жодних відомостей.
У моєму становищі сталась одна зміна, яка хоч і позбавила мене великих неприємностей у той час, та могла зробити моє життя неприємнішим у майбутньому. Але я неспроможний був тоді як слід оцінити цю зміну. Ось у чому вона полягала. Пута, які сковували мене раніше, тепер були зовсім відпущені. Ніхто не вимагав від мене, щоб я стовбичив у вітальні. Навіть кілька разів, коли я сидів там, міс Мердстон гримасами вказувала, що мені слід іти геть. Ніхто не вимагав від мене уникати товариства Пеготті; аби тільки я не бентежив своєю присутністю містера Мердстона, то ніхто не шукав мене й не запитував про мене. Спочатку я повсякчас боявся, що він може знову взяти моє виховання до свої рук або міс Мердстон присвятить себе цій справі; але незабаром я почав думати, що ці страхи безпідставні, і що я маю боятися хіба що зневаги.
Не думаю, що це відкриття завдало мені тоді багато болю. Я все ще не міг оговтатися після удару, що його завдала мені смерть моєї матері, мені байдужі були всі земні речі. Та все ж таки я пригадую, як часто міркував про те, що станеться зі мною, якщо мене більше ніде не навчатимуть і ніхто не дбатиме про мене. Я уявляв собі, як виросту занехаяним, брудним і марно животітиму на селі. Міркував я про можливості уникнути такої перспективи, подавшись кудись геть, далеко, мов герой одного з моїх улюблених оповідань, шукати щастя. Але то були скороминущі видіння, сни наяву, немовби намальовані чи написані на стіні моєї кімнати. Зникаючи, вони лишали по собі тільки голу стіну.
– Пеготті, – задумливо прошепотів я якось увечері, гріючи руки біля кухонної печі, – містер Мердстон любить мене ще менше, ніж колись. Він ніколи не любив мене дуже, Пеготті, але тепер він волів би зовсім не бачити мене, коли міг би це влаштувати!
– Мабуть, то він сумує, – сказала Пеготті, розчісуючи мені волосся.
– Ні, Пеготті, я теж сумую. Коли б я думав, що він тільки сумує, то я б зовсім і не замислився над цим. Але не в цьому річ. О, ні, не в цьому річ!
– Звідки ви знаєте, що не в цьому річ? – сказала Пеготті, помовчавши.
– О, він сумує зовсім інакше. Він сумує ось зараз, сидячи біля каміна з міс Мердстон. Але коли б я увійшов, Пеготті, то він не тільки сумував би.
– А що ще? – спитала Пеготті.
– Він би гнівався, – відповів я, мимоволі зображуючи його понуру гримасу. – Коли б він тільки сумував, то не дивився б на мене так. Ось я тільки сумую, але від цього я почуваюся навіть добрішим.
Якийсь час Пеготті не казала нічого; я грів руки, мовчки, як і вона.
– Деві, – вимовила вона нарешті.
– Що, Пеготті?
– Я так намагалася, любий мій, всіма способами, що тільки могла вигадати – всіма можливими способами й всіма неможливими, коротко кажучи, – знайти згожу службу тут, у Блендерстоні. Але тут нема нічого такого, серденько!
– А що ж ви збираєтеся зробити, Пеготті, – зажурено спитав я, – чи не збираєтеся ви поїхати кудись шукати щастя?
– Мабуть, доведеться мені поїхати до Ярмута, – відказала Пеготті, – і там жити.
– А я боявся, що ви поїдете кудись далі, – сказав я, трохи розвеселившись, – і що я вже з вами не зустрінусь. А там я іноді бачитиму вас, моя люба стара Пеготті. Ви ж не на іншому краї світу будете!
– Зовсім навпаки, хай бог милує! – дуже схвильовано скрикнула Пеготті. – Доки ви будете тут, лялечко моя, я приїздитиму сюди кожен тиждень свого життя, щоб побачитися з вами. На один день щотижня, все життя.
Ця обіцянка зняла великий тягар з мого серця, але то було ще не все, бо Пеготті вела далі:
– Я їду, Деві, бачите, до мого брата: по-перше, погостювати знову два тижні, щоб був у мене час обдивитись і трохи очуняти. Так от я й думала, що ви, мабуть, тут тепер непотрібні, так чи не змогли б ви поїхати разом зі мною?
Якби хтось інший, крім Пеготті, хотів потішити мене в той час, то не знайшов би кращого способу, ніж отой план. Знову бачити ці чесні обличчя, що аж сяють привітністю до мене; відновити мирність милого недільного ранку, коли дзвони дзвонять, камені падають у воду і темні кораблі пробиваються крізь туман; блукати разом з маленькою Ем'лі, ділитися з нею своїми турботами і знаходити талісмани проти них у мушлях і камінцях на узбережжі – такі думки заспокоювали моє серце. Щоправда, серце в мене знову забилося при думці, що міс Мердстон може не погодитися на це. Та то були зайві турботи. Коли міс Мердстон прийшла зробити вечірній огляд комори, ми все ще розмовляли, і Пеготті зі сміливістю, яка здивувала мене, взяла, як то кажуть, бика за роги.
– Хлопець байдикуватиме там, – мовила міс Мердстон, зазираючи в діжку з пікулями, – з лінощів усі вади беруться! Але, правду кажучи, він байдикуватиме також і тут, і де б він не був, на мою думку.
Я побачив, що в Пеготті була вже напоготові гнівна відповідь, але вона проковтнула її заради мене і не сказала нічого.
– Фу! – вела далі міс Мердстон, усе ще розглядаючи пікулі. – Але важливіше, ніж будь-що інше, найважливіше – щоб мого брата не турбували й не бентежили. Мабуть, краще мені погодитись.
Я подякував їй, не виявляючи ніякої радості, щоб це не спонукало її скасувати свою згоду. Мені здалося, що я обрав правильний шлях, бо з-за діжки з пікулями вона кинула не мене такий кислий погляд, ніби очі її були змочені розсолом. Так чи інакше, дозвіл було отримано. Коли місяць минув, ми з Пеготті приготувалися до від'їзду.
Містер Баркіс прийшов до будинку за скринями Пеготті. Досі він ніколи не йшов далі воріт нашого саду, але в цьому випадку він зайшов до будинку. I, виходячи з найбільшою скринею на плечах, він кинув на мене погляд, який здався б мені багатозначним, коли б я будь-коли міг уявити багатозначність на обличчі містера Баркіса.
Звісно, Пеготті сумувала, покидаючи місце, що було її домом впродовж багатьох років і де зросли її найміцніші почуття в житті – любов до моєї матері і до мене. Рано-вранці відвідала вона кладовище; сівши у візок, вона закрила очі хустинкою.
Поки вона лишалася в такому стані, містер Баркіс не виявляв жодних ознак життя.