Тому він вважав їх таємницею, якої не можна вимовляти вголос. Вони вчили прощати, ба навіть любити своїх ворогів. Вони казали про сумирних духом, про блаженних, що злинуть на небеса невинними, як діти.
А коли він зводив очі й дивився вгору, на зелений лист гранатового дерева, поміж яким рум'яніли ще не зовсім достиглі плоди, у пам'яті його вставав веселий дядько Петар, материн брат. Того ясного сонячного ранку під оцим деревом він кричав і заточувався, мов п'яний, а з-під притиснутої до грудей руки сочилася кров… Тут, під оцим деревом, він упав обличчям у траву й вигукнув свої останні слова:
— Помстіться за мене! Це були…
Дядько Петар так і не встиг назвати своїх убивць. Він помер ще перед тим, як надвір повибігали жінки.
Отоді Блаже охопив священний гнів. Він знав, хто вбив дядька Петара, хоч той і не назвав імен убивць. Це могли зробити тільки Джурановичі, кревні вороги їхнього роду.
І над тілом свого мертвого дядька Блаже заприсягся, що, коли стане дорослим чоловіком і візьме до рук рушницю, убивця кров'ю заплатить за кров родича.
Та кара спіткала вбивцю раніше — за дядька Петара відплатили. Батько Блаже прохромив винуватця кинджалом, зустрівши серед гір у лісі. Тоді Джурановичі забили найменшого батькового брата Леку, красеня з тендітними руками.
Тепер треба було помщатися вже не за дядька Петара, а за дядька Леку. Страшна ворожнеча не минала, й не було надії, що вона колись таки минеться.
І Блаже став із жахом думати, що, може, йому доведеться — ножем чи кулею — вкоротити віку малому Іво, тому самому, з котрим вони удвох так часто ловили форель, поки ще Блаже не знав, що Іво — з роду Джурановичів, їхніх смертельних ворогів.
Блаже не бачив більше ніякого сенсу в цій безнастанній кривавій грі. Він згадував таємничі слова з Біблії, мріяв про царство миру. Він не хотів більше брати участі в цій кривавій веремії.
Тому в нього трохи серце не вискочило з грудей, коли одного дня батько сказав, що на ту п'ятницю обидва ворожі роди — Джурановичі й Брайовичі — мають зібратися на розмову й покласти край чварам.
— А що сталося, тату? — спитав Блаже, завмираючи з подиву.
— Один із Джурановичів застрелив твого діда Крсо. Я міг помститися того ж таки дня…
— І не зробили цього? — вихопилося у Блаже.
— Ні, не зробив. Не зробив, бо брат мерзенного вбивці, отой потурнак Хаджі, цілував мої черевики й благав дарувати їм цю страшну провину й укласти між нашими родами мир.
— І ви уклали з ними мир?! — радісно вигукнув Блаже.
— Та ні, сину, ні. Як же я мав сам-один вирішити за всіх, за цілий рід? Я лише взяв та полічив, скільки чоловіків зосталося в нашому роду і в роду Джурановичів. І побачив, що коли ворожнечі не спинити, то обидва роди незабаром зникнуть. Ось чому нам треба відмовитися від помсти й замиритись будь-що-будь. У п'ятницю збираємося на лузі — домовлятись. Ти поведеш мого коня.
— Авжеж, тату, — сказав Блаже. І знов почервонів з радощів.
Розмова між двома родами провадилася на лузі під крутою скелею. Був полудень. Сонце стояло високо. Повітря було сухе й гаряче. Як звичайно, на велику раду зійшлися всі: жінки в чорному, діти в ясному, чоловіки, вбрані яскраво, усі в гаптованих безрукавках, декотрі з пістолями за поясом.
Кожна родина йшла до місця зборів так, як велів звичай: господар їхав верхи, старший син вів його коня, а позаду йшла решта родини.
З нехіттю в серці, трохи не останній їхав на луг велетень Раде. Похмуро височів він на чорному огирі, якого вів за поводи Блаже. Під'їхавши до Брайовичів, що розташувалися на лузі ліворуч, Раде, тепер старший у їхньому роду, зупинився. Моторно, дарма що мав понад п'ятдесят років, він скочив з коня й сів на великий камінь, з якого мовчки підвівся на його появу хтось молодший. Навіть сидячи, Раде вивищувався над усіма Брайовичами.
Коротко привітавшись із своїми, він кинув погляд на Джурановичів, що сиділи по той бік лугу, й пробубонів:
— А, бодай би ви в пекло запалися!
— Тоді й ми западемося вкупі з ними, Раде, — спокійно сказав старий пастух, що не мав ні дружини, ні дитини, через те не мав і права голосу на раді.
— Атож, і ми вкупі з ними западемося в пекло, як не покладемо краю нашим чварам. На те ми й тут, господи помилуй!
Коли ж почалася розмова, в якій брали участь лише голови родин, Раде обізвався перший, а невдовзі він уже стояв посеред лугу й промовляв від імені всіх Брайовичів.
Саме як батько виходив на середину, Блаже несподівано побачив по другий бік лугу серед Джурановичів свого колишнього товариша Іво й кивнув йому головою. Той аж очі витріщив з дива — чи не зразу впізнав Блаже, чи його так приголомшило, що з ним вітається хтось із ворожого роду. Так хлопці уклали між собою мир, коли дорослі були ще дуже далеко від замирення.
Переговори почалися в не дуже сприятливий час: обидва роди ще оплакували вбитих, бо вбивству Крсо передувало вбивство одного з Джурановичів. Надто свіжі були біль і туга. А тим часом розмова вимагала поміркованості й тверезого розуму. Ледве притамована ненависть до вбивці могла щохвилини затопити все, як вода, що прорвала греблю.
Та Раде, батько Блаже, приборкавши свій власний гнів, поки що не давав волі й гнівові інших. Коли плач за батьками, чоловіками й братами залунав на повний голос, коли обидва роди почали перелічувати кожен своїх убитих, він підняв руки догори і, діждавшись, поки скарги по обидва боки лугу вщухли, гукнув:
— Ми прийшли сюди не на те, щоб перелічувати мертвих і розтроюджувати наш гнів. Ми зібралися, щоб наші роди не занепали, не звелися нанівець. Озирніться кругом себе! Скільки тут дружин без чоловіків? Скільки дітей без батьків? Ні вам, ні нам не забракне ні зброї, ні несхибних рук, щоб зробити й решту жінок удовами, а дітей сиротами. Не зі страху чи кволості хочемо ми досягти замирення, а з доброго намислу й розважності. Якщо кривди минулого візьмуть тепер над нами гору, якщо ми замість слів заговоримо одне з одним зброєю, то прощавай наше майбутнє! І Джурановичів, і Брайовичів! Обидва наші роди вигинуть, зостануться лише безпорадні вдови, що прокленуть і пам'ять своїх чоловіків — батьків своїх дітей!
Увесь час, поки батько промовляв, Блаже сидів, прикипівши очима до його обличчя. Ще ніколи хлопець нікого не слухав з такою увагою. Навіть проповіді архієпископа у дні найбільших свят. Ніколи ще не чув Блаже від батька таких слів: Раде вперше закликав чоловіків обох родів до тверезого розуму й розважності у вчинках. Хлопцеві здавалося, що батько своїм кожним словом розбиває страхітливий ланцюг кривавої помсти, яким усі вони скуті. Його поривало схопитися з місця, обняти батька. Але в цих твердих і гордих чоловіків таке могло викликати хіба що сміх.
А втім, чимало тих, що тут зібралися, були вдячні Раде за його слова. І коли він, широко розвівши руками на обидва боки, гукнув: "Хто за мир, підведіться!", вони відразу зірвалися на рівні, а далі один за одним почали підводитися й інші, аж поки на всьому лузі, до самої скелі, вже не сидів жоден чоловік.
— Хай буде мир! — вигукнув Раде, звівши руки догори.
Але не встиг він ще їх опустити, як стара Анджа Джурановичка, мати останнього вбитого, закричала:
— Ні! Не буде миру, поки не відплачено за мого сина!
— За нього вже відплачено, мамо, — сказав її найменший син, що стояв поруч матері, яка так і не підвелася разом з усіма.
— По-твоєму, це й є відплачено, коли його вбивця ще живий? — вереснула стара. — Я знаю вбивцю! Осьде він!
Аж тепер вона звелася на ноги й показала на одного юнака з роду Брайовичів. Потім знов сіла і з глумливим усміхом на зморшкуватому старечому обличчі крикнула до сина:
— Боягуз, хто не годен відплатити за рідного брата! Лайдак, хто боїться смерті дужче, ніж ганьби!
Всі ще стояли остовпілі від цього раптового спалаху ненависті, коли син Анджі блискавично вихопив з-за пояса пістоль і, майже не цілячись, натиснув на спусковий гачок.
Гучною луною відбився звук пострілу від скелі. Та луну заглушив лемент натовпу. Руки чоловіків мимохіть сягнули до пістолів, жінки перехоплювали той зловісний порух, а діти зчинили галас.
Ще хвилина — і щойно досягнутий мир перетворився б на криваву усобицю, якби Раде, скинувши руки догори, не ревнув до своїх:
— Кого поранило?
Це питання миттю заглушило лемент — усі зрозуміли Раде. На хвильку запала тиша — кожен чекав відповіді. Але ніхто не озвався. Зробилося так тихо, що можна було почути, як десь бекнуло ягня.
Тоді Раде обернувся до Джурановичів і сказав:
— Якби вцілило когось із наших, то вже б не було на світі й твого найменшого сина, Анджо. Тобі хочеться, щоб так тривало й далі? Ти не хочеш співати, колискової над своїм онуком? Хочеш померти безпотомно, як трухлявий пеньок, що ніколи вже не пустить зеленого пагона? Твій син не боягуз. Ми всі це знаємо. Ти наказала йому відновити війну, і він вистрілив. То накажи ж йому укласти мир. Вставай!
Стара жінка поволеньки підвелася з землі. Обличчя її було безвиразне. Малі очиці недовірливо обнишпорювали мовчазний натовп. Міцно стиснуті вуста не вимовили й слова. А все ж таки вона підвелася. Найостанніша.
І тоді Раде, знов простягти руки на обидва боки, сказав:
— Хай буде мир! — І повільно перехрестився.
Мир було укладено. Декотрі люди знову посідали. Декотрі розмовляли стоячи. Не один походжав лугом туди й сюди, а дехто попростував навіть до іншого табору.
Стара Анджа перша подалася додому, не мовивши синові жодного слова. За нею незабаром пішли й інші, ті, котрим хотілося дома, за пляшчиною, ще раз обміркувати всі події сьогоднішнього дня. Ті родини, в яких ще були батьки, рушили додому так, як велів звичай: батько верхи на коні, якого веде за поводи старший син, а решта родини — пішки, позаду.
Не хотів ламати звичаю й Раде. Він гукнув до Блаже, щоб той узяв за поводи коня. Але хлопець відповів:
— Я не можу, тату. Доведеться вам посадити мене в сідло.
— Що? — Раде рвучко обернувся й аж тепер глянув на сина: той сидів на траві дуже блідий і якось дивно скоцюрблений.
— Та що скоїлось? Ти хворий? — нетерпляче спитав він.
Цей велетень ненавидів хворіти сам і не любив, коли хворіли інші. Проте хлопець мав таки недужий вигляд. Він був як біль білий, очі в нього блищали.
— То що скоїлося? — знову сказав Раде, тепер уже не так гостро.