В такий спосіб смерть перетворюється на спільний сімейний здобуток, якщо можна так сказати. Той, хто не залишить за собою дітей, матиме лишень свою смерть. Одну-єдину. І навпаки, той, у кого є діти, не буде мати своєї смерті, а тільки їхню, помножену в стократ. Страшною є смерть чоловіків з великим потомством, бо їхня смерть помножується: адже життя і смерть не перебувають у пропорції один щодо одного. Я наведу тобі приклад. Багато століть тому в одному хозарському монастирі жив монах, що звався Мокадаса аль-Сафер. Він молився у той спосіб, що протягом свого довгого життя в монастирі, де, крім нього, жило ще 10 тисяч монахинь, запліднив своїм сім'ям усіх їх. І народилося у нього стільки ж дітей. Знаєш, від чого він помер? Ковтнув бджолу. А знаєш, як помер? Помер на десять тисяч способів одразу, пройшовши через смерть десять тисяч разів. За кожну свою дитину помирав окремо.
Його не треба було навіть хоронити. Усі ті смерті розірвали його на такі дрібні шматки, що нічого від нього не залишилось, окрім цієї притчі.
Це як у тій другій, всім відомій притчі про в'язку лозин, яку ви, люди, неправильно тлумачите. Батько, який на смертному ложі кличе до себе синів і показує їм, як легко зламати одну лозину, насправді показує, як легко помирає той, хто має лиш одного сина. А коли він показує, як важко переломити весь оберемок — тоді показує, яким тяжким і довгим трудом буде смерть для нього. Показує, як тяжко вмерти, залишаючи багатьох дітей за собою, коли їхні смерті розплодяться, бо батько переживає кожну з них наперед. Отже, кількість лозин в оберемку говорить не про твою силу, а про ту загрозу, яка над тобою висить. А про жіночу смерть і жіночий рід ми зараз говорити не будемо: це зовсім окрема історія, вона належить до іншого ґатунку, ніж чоловіча смерть, і закони її теж інші…
Приблизно так виглядає ця таємниця над таємницями звідти, звідки ми, шайтани, зі своїм досвідом смерті, дещо більшим від вашого, людського, можемо її бачити. Оскільки ти — ловець снів, поміркуй над цим, і, якщо будеш уважним, з'явиться і для тебе можливість у цьому пересвідчитись.
— Це ж як? — запитав Масуді.
— Мета твого полювання, яка відома усім читачам снів, що гребуться по тому смітнику, як і ти, — знайти двох людей, які сняться один одному навзаєм. Той, хто спить, завжди бачить у сні яву другого. Адже ж так?
— Саме так.
— Уяви собі тепер, що той другий помирає, бо нема яви, суворішої за смерть. Той, хто бачить у сні яву помираючого, насправді бачить його смерть, бо в ту хвилину явою для нього є його умирання. Отже, сплячий як на долоні може побачити смерть і в той же час залишитись живим. Проте він ніколи вже не зможе прокинутись, бо не буде більше того другого, який створював у своєму сні яву цього, живого, а тепер помирає, не буде вже шовкопряда, який тче нитку його життя. Отже, той, хто бачить вві сні чужу смерть, не може більше прокинутись і розповісти нам, що він узрів у тому сні і як виглядає смерть, пережита на власному досвіді простим смертним, хоч і матиме до цього безпосереднє відношення. Але ти, читач снів, маєш доступ до прочитання його сну, ти можеш побачити у ньому смерть і пізнати її усю, до краю, перевіривши і доповнивши тим мій досвід і досвід мого роду. Кожен може грати музику чи писати словник. Залиш це для інших, бо тільки вибрані — такі, як ти, — можуть заглянути до тої безодні між двома поглядами, в якій живе смерть. Використай свій дар ловця снів для того, щоб упіймати щось велике. Питаючи — дивись, чого просиш, — закінчив свою притчу словами зі святої книги Абир Ібн Акшані.
Надворі кров'ю стікала ніч, світало. Було чути, як під шатром дзюркоче вода у крані. Сам краник мав форму чоловічого члена із бронзи та двох металевих яєчок, порослих залізними волосинами, і був відшліфований на тому кінці, який притулявся до рота. Масуді напився і ще раз змінив ремесло. Він назавжди покинув свій Хозарський словник і перестав збирати відомості про життя свого мандрівного єврея. Свої папери, списані вмоченим у каву пером, він викинув разом із торбою, як зайвий тягар, не потрібний на ловах за смертю. Так продовжилась його гонитва за новою метою і старою здобиччю.
Була перша джума ертесі в місяці сафер, і Масуді думав так, як опадає з дерев листя; думки одна за одною відривалися від своїх корінців і падали, якийсь час Масуді ще бачив, як вони гойдаються над ним, а потім ті назавжди опускались на дно своєї осені. Він заплатив усім найнятим лютністам і співакам, відпустив їх і тепер сидів з заплющеними очима, прихиливши плечі до стовбура пальми, черевики пекли йому ступні, і він чув, що між ним і вітром стоїть лише гіркий і мерзлий піт. Вмочав у той піт варене яйце, і воно ставало солоним. Прийдешня субота була для нього великою, як п'ятниця, і він добре знав, що має робити. Про Коена знав, що той іде в Царгород, тому більше не мусив переслідувати і ловити його по всіх стежках і ущелинах чужих снів, в яких Масуді обсцикали, ґвалтували і шарпали на всі боки, немов худобу. Значно важливіше і тяжче було придумати, як знайти Коена в Царгороді — місті усіх міст. Проте він і не збирався його там шукати: його повинен був знайти для Масуді хтось інший. Необхідно було лиш відшукати того, хто снився Коену. А ним, якщо добре подумати, могла бути тільки одна-єдина людина. Та, про яку Масуді вже давно почав здогадуватись.
— Як запах липового меду у чаї з ружі не дає почути справжнього запаху того чаю, так і мені щось заважає дивитися і розуміти сни інших про Коена. Там є ще хтось, хтось третій, і він мені заважає…
Масуді вже давно підозрював, що, крім нього, дослідника арабських джерел про хозарське плем'я, існують десь на світі ще принаймні двоє інших. Першим був Коен, який займався гебрейськими джерелами про навернення хозарів а третім, поки що невідомим, мав би бути дослідник християнських джерел з того ж питання. Зараз необхідно було знайти того третього — якогось грека, чи просто християнина, людину вчену, що цікавилася б хозарськими справами. Та людина і буде тою особою, яку шукатиме Коен у Царгороді. Треба знайти того третього. І Масуді відразу знав, як це зробити. Але якраз тоді, коли Масуді все обміркував і вже збирався вирушати, він відчув, що знову потрапив до якогось сну, цього разу сам того не бажаючи. Проте поруч не було ані людей, ані тварин. Лише пісок — безводний простір, розлогий, наче небо, і позад нього місто над містами. А уві сні хурчали могутні великі води, глибокі аж до серця, солодкі й смертоносні, і Масуді запам'ятав їх по тому хурчанню, що заходило у всі звивини його тюрбана, складеного так, що виписувалось на ньому одне слово з п'ятої сури Божої книги. Масуді знав, що пора року одна у сні й інша у житті. І тоді він збагнув, що сон той бачить пальма, до якої він прихилився. Снилась їй вода. Більше нічого у тім сні не сталося. Тільки шум річки, майстерно завитий, ніби якась сліпучо-біла чалма… Він увійшов у Царгород зі спекою на краю місяця шабана і виклав на найбільшому базарі один сувій Хозарського словника на продаж. Єдиним охочим купити його виявився якийсь монах грецького обряду на ім'я Теоктист НікольськийА, який відвів Масуді до свого господаря. Той, не торгуючись, купив сувій і запитав, чи не знайдеться ще. Так Масуді зрозумів, що він дійшов до мети і перед ним є той очікуваний третій, якого бачить уві снах Коен і який стане для Масуді наживкою на Коена. Бо не було жодного сумніву, що Коен ішов до Царгороду заради нього. Багатим покупцем хозарського сувою з Масудієвої торби був наємний дипломат у Царгороді, що працював в англійського посла на Високій Порті і звався Аврам Бранкович. Той християнин родом із Ерделя у Волощині був чоловіком кремезним, наче дуб, носив розкішні одежі, й Масуді найнявся до нього за слугу. Оскільки Аврам-ефенді по ночах працював у своїй книгозбірні, а днями спав, Масуді вже першого ранку пощастило увійти в його сон. У сні Аврама Бранковича Коен їхав верхи, міняючи верблюда на коня, говорив по-іспанськи і наближався до Царгороду. Масуді вперше побачив, як хтось снить Коена вдень. Було очевидно, що Бранкович і Коен снились один одному взаємно і позмінно. Так замикалося коло і надходив час рішень.
— Коли прив'язуєш на ніч верблюдицю, — вирішив Масуді, — завжди краще здоїти її до краю, бо ніколи не знаєш, кому вона служитиме завтра! І почав розпитувати про дітей свого господаря. Він дізнався, що вдома, у Ерделі, Аврам-ефенді має двох синів; молодший з них хворіє на якусь болячку волосся, і, коли з його голови випаде остання волосина, він помре. А другий син Аврама на ім'я Ґрґур Бранкович уже носив шаблю і їздив кінно у сідлі, обвішаному турецькими головами… Це було все, і Масуді того вистачило. Все інше — справа часу і терпіння, — вирішив він, і взявся витрачати свій час. Перш за все він почав забувати музику, своє найперше ремесло. Забував, проте, не одну пісню за другою, а частину за частиною у тих піснях; спочатку з його пам'яті зникали найнижчі тони, потім хвиля забуття припливом насувалась на все вищі звуки, тоді у пісні пропадала плоть, і врешті у Масуді залишався лиш їхній ритм, немов сухий кістяк. Потім він почав забувати і свій хозарський словник, слово за словом, і, коли одного вечора якийсь слуга Бранковича кинув того словника до вогню, він не дуже-то й побивався…
Але саме тоді відбулося щось непередбачене. Як дятел — пташка, що вміє літати навпаки, хвостом уперед, — в останній джумі місяця шавваль Аврам-ефенді покинув Царгород. Він залишив свою дипломатичну службу і разом з усією свитою і слугами вирушив на війну до Дунаю. Там, у містечку Кладово, в 1689 році по Ісі, вони зупинилися на ніч у австрійському таборі принца Баденського, і Бранкович вступив до нього на службу. Масуді не знав, що думати і що робити, бо його єврей ішов у Царгород, а не у Кладово, і розрахунки Масуді більше не складалися. Він сидів на березі Дунаю й повільно закладав чалму. І тоді почув хурчання річки. Вода була десь далеко внизу, але її шум він упізнав, цей шум бездоганно заходив у всі згини його чалми, з яких виписувалось одне слово із п'ятої сури Корану. Це була та сама вода, яка снилася пальмі у пісках перед Царгородом декілька місяців раніше, і тепер Масуді знав, що все знову в порядку і його шлях повинен закінчитися саме тут, на березі Дунаю.