Повернувшись додому, вона добула з холодильника пляшку "Chablis", відкоркувала її й поставила платівку на програвач. Попиваючи досить холодне біле вино, слухала музику. Знайома вступна частина зазвучала блискуче. Це була, безсумнівно, та сама музика, яку вона чула в таксі. Заплющивши очі, Аомаме зосередилася на ній. Виконання було непоганим. Але нічого не сталося. Просто тільки лунала музика. Її тіло не викручувалося, відчуття не змінювалися.
Дослухавши музику, вона поклала платівку у футляр, сіла на підлогу й, обіпершись об стіну, стала пити вино. Воно майже не мало смаку, коли пила його, думаючи на самоті. Потім зайшла у ванну кімнату й вимила з милом обличчя, ножичками підрівняла брови, ватною паличкою прочистила вуха.
"Щось одне правда: або я несповна розуму, або світ. А хто — не знаю. Посуд і кришка різняться величиною. Може, з вини посуду, а може, — кришки. Один факт незаперечний — їхні розміри не сходяться".
Аомаме відчинила холодильник і перевірила його вміст. Уже кілька днів вона нічого не купувала, а тому в ньому залишилося небагато продуктів. Вона вийняла перестиглий плід папаї, розрізала ножем й, виколупуючи м'якоть, їла. Потім добула три огірки, обмила водою й, додавши майонезу, поволі жувала. Випила склянку соєвого молока. На цьому вечеря скінчилася. Проста, але ідеальна для того, щоб запобігти запору — одній з найненависніших речей для Аомаме в цьому світі. Поряд з такими, як підлі чоловіки, що вдаються до насильства в сім'ї, й вузьколобі релігійні фундаменталісти.
Повечерявши, Аомаме роздяглась і стала під душ. Вийшовши з-під нього, вона витерлася рушником і глянула на себе голу в дзеркалі дверей. Тонкий живіт і напружені м'язи/ Слабо несиметричні груди, волосся на лобку, схоже на недоглянуте футбольне поле. Поглядаючи на себе, вона раптом згадала, що за тиждень їй виповниться тридцять. Знову надходить цей непутящий день народження. "І треба ж мені зустрічати тридцятий день народження в цьому незрозумілому світі!" — подумала Аомаме.
1Q84 рік.
Ось де вона опинилася.
Розділ 10
(про Тенґо)
Справжня революція з потоком справжньої крові
"Пересідаємо", — сказала Фукаері й знову взяла Тенґо за руку. Електричка наближалася до станції містечка Татікави.
Коли, зійшовши з неї, вони сходами, вниз і вверх, перебиралися на іншу платформу, дівчина ні на мить не відпускала його руки. Навколишні люди, напевне, думали, що вони — закохана пара. Були досить різного віку, але загалом Тенґо видавався молодшим, ніж був насправді. Мабуть, і відмінність у зрості між ними викликала в людей посмішку. Мовляв, щасливе побачення весняного недільного ранку.
Однак у тому, як Фукаері стискувала руку Тенґо, не відчувалося нічого схожого на зацікавлення протилежною статтю. Дівчина просто, з незмінною силою, не відпускала його руки зі своїх пальців. З такою професійною точністю лікар визначає пульс хворого. "Можливо, завдяки дотику вона оцінює взаємний обмін інформацією, яка не передається словами", — подумав Тенґо. Та навіть якщо такий обмін відбувався, то був не взаємним, а скоріше майже одностороннім. Можливо, з його долоні Фукаері зачерпувала щось, що таїлося в його душі, а от її думок Тенґо не міг прочитати. Але це його не особливо турбувало. Бо не зберігав інформації та почуттів, які поставили б його у скрутне становище, навіть якби вона про них дізналася.
Однак, хоча дівчина й не усвідомлювала, що таке протилежна стать, вона начебто ставилася до нього з певною приязню. Так припускав Тенґо. Принаймні він не справляв на неї поганого враження. Бо інакше, незалежно від її намірів, вона не тримала б його за руку так довго.
Вони перейшли на платформу лінії Оме й сіли у вагон першої електрички, що очікувала пасажирів. Усередині було повно старих людей, зодягнених по-альпіністському, й разом з дітьми — більше, ніж вони сподівалися. Вони не сіли, а стали поблизу дверей.
— Видно, приїхали на екскурсію, — оглядаючись навколо, сказав Тенґо.
— Можна тримати за руку, — спитала Фукаері. Навіть сівши у вагон, вона все ще її не відпускала.
— Звичайно, можна, — відповів Тенґо.
Начебто заспокоївшись, Фукаері й далі тримала його руку, її пальці й долоня, як і раніше, були гладкими й сухими. Здавалось, вона не переставала шукати й перевіряти щось, заховане в ньому.
— Уже не страшно, — запитала вона без запитальної інтонації.
— Думаю, не страшно, — відповів Тенґо. І це була правда. Паніка, що охопила його недільного ранку, напевне, завдяки дотику руки Фукаері невпинно втрачала силу. Він уже не пітнів, перестало несамовито калатати серце. Не з'являлася галюцинація. Дихання, як завжди, стало розміреним.
— От і гаразд, — одноманітним голосом сказала Фукаері.
"От і гаразд!" — подумав і Тенґо.
Пролунало коротке, скоромовкою, оголошення, що поїзд вирушає, і невдовзі двері з гуркотом, наче допотопна велетенська тварина, що, прокинувшись, потрясла своїм тілом, зачинилися. Ніби нарешті зважившись, електричка поволі залишила платформу.
Сидячи поряд, рука в руці, з Фукаері, Тенґо споглядав краєвид за вікном. Спочатку пропливали цілком звичайні житлові квартали. Та з плином часу рівнина Мусасіно змінилася гірським краєвидом. Після станції Хіґасі-Оме залізниця стала одноколійною. І коли там вони пересіли на електричку з чотирма вагонами, навколишні гори зробилися помітнішими. Звідти люди вже не їздили щодня на роботу до столиці. Гори все ще зберігали по-зимовому сіре забарвлення, але вже впадала в очі яскрава зелень хвойних дерев. Як тільки електричка зупинялася на станції, відразу відчувалось, як змінювався запах повітря. Здавалося, що і звуки ненароком ставали іншими. Уздовж колії видніли поля, почастішали селянські оселі. З'являлося більше міні-тракторів, ніж легкових автомобілів. "Очевидно, ми заїхали досить далеко, — подумав Тенґо. — Власне, куди їдемо?"
— Не турбуйтеся, — сказала дівчина, ніби прочитавши, що в нього на душі.
Він мовчки кивнув. "Такий настрій, ніби їду до батьків нареченої просити її руки", — подумав Тенґо.
Вони зійшли з електрички на станції Футаматао . Станції з такою дивною назвою він не пригадував. На старій маленькій дерев'яній станції, крім них, зійшло ще п'ятеро людей. І ніхто не сів. Люди приїхали до Футаматао, щоб пройтися гірським путівцем і подихати чистим повітрям, а не послухати мюзикл "Чоловік з Ла-Манчі", побувати на шаленій дискотеці, відвідати автосалон "Aston Martin" чи у французькому ресторані скуштувати омарів, обсмажених у сухарях. Досить було глянути на людей, що тут зійшли, щоб це стало зрозумілим.
Перед станцією не було ні пристойної крамниці, ні жодної живої душі. І лише стояло одне таксі. Напевне, прибуло спеціально до прибуття електрички. Фукаері легенько постукала в його вікно. Двері відчинились, і вона зайшла всередину. Помахом руки запросила сідати й Тенґо. Двері зачинилися, Фукаері коротко пояснила, куди їхати, й таксист кивнув.
На таксі вони їхали не дуже довго, але дорога була вкрай складною. Спочатку піднімаючись на крутий пагорб і спускаючись крутим схилом, вони їхали вузьким польовим путівцем, на якому двом автомашинам важко розминутися. З безліччю несподіваних поворотів. Та оскільки таксист не сповільнював швидкості, то знервований Тенґо мусив весь час триматися за двері. Потім, піднявшись нагору дуже крутою дорогою, подібною до лижного спуску, таксі нарешті дісталося на вершину невеликої гори. Тепер воно скоріше скидалося на один із транспортних засобів атракціону в парку розваг.
Тенґо передав таксисту тисячу єн й отримав решту разом із квитанцією.
Біля старого будинку в японському стилі стояв малогабаритний "Pajero" фірми "Міцубісі" і великий зелений "Jaguar".
"Pajero" яскраво виблискував, a "Jaguar" старої моделі, густо вкритий сірим пилом, утратив свій первісний колір. Забруднене переднє скло свідчило, що автомобілем давно не користувалися. Повітря було на диво свіжим, навколо панувала така глибока тиша, що довелося пристосовувати до неї свій слух. Небо здавалося бездонним, сонячне проміння лагідно гріло відкриту шкіру. Іноді лунав різкий незнайомий пташиний крик, але самого птаха Тенґо не бачив.
Оселя виявилася великою, своєрідної конструкції. Видно, давно збудованою, але дбайливо доглянутою. Кілька гарно підстрижених дерев у дворі мали такий охайний вигляд, що, здавалося, були зробленими з пластику. Велика сосна кидала на землю широку тінь. Звідси відкривався краєвид, але куди око сягало, не було видно жодного людського житла. Тенґо дійшов висновку, що в такому незручному місці побудувала свою домівку людина, яка, напевне, не любить ні з ким спілкуватися.
З гуркотом відчинивши незамкнені вхідні двері, Фукаері зайшла всередину й подала знак Тенґо йти за нею. Ніхто не вийшов їм назустріч. У просторому тихому передпокої вони роззулись і пройшли начищеним до блиску холодним коридором до вітальні, з вікна якої відкривалася панорама гірської гряди. Видніла, відбиваючи сонячне проміння, і звивиста річка. Чудовий краєвид, але насолоджуватися ним Тенґо не мав настрою. Фукаері посадила його на великий диван, а сама, нічого не сказавши, вийшла. Диван відгонив старовиною. Та якою, Тенґо не здогадувався.
Вітальня мала страшенно непоказний вигляд. На низькому столі, зробленому з грубої дошки, не було нічого. Ні попільнички, ні скатертини. На стінах — жодної картини. Ні годинника, ні календаря. Не було і серванта. Ні журналів, ні книжок. Лише постелений на підлозі старий вицвілий килим невідомого візерунка й такий же старий великий, немов пліт, диван і три м'які стільці. Стояла також велика відкрита грубка, але без жодного сліду, що в ній останнім часом щось горіло. Хоча стояла середина квітня, в кімнаті панував холод. Здавалось, ще не вивітрилася холоднеча, що зібралася за зиму. Видно, вже минуло багато часу, відколи господар твердо вирішив нікого не приймати в цій кімнаті. Повернулася Фукаері й так само мовчки сіла поруч Тенґо.
Тривалий час ніхто з них не говорив. Фукаері занурилася у свій загадковий світ, а Тенґо, неквапливо й глибоко дихаючи, заспокоював нерви. Якби не поодинокий далекий пташиний крик, у кімнаті панувала б цілковита тиша. Прислухавшись, Тенґо відчув у ній кілька змістовних моментів. Не просто відсутність звуку.