я навіть про це не думала.
— А якщо глянути з іншого боку... Якби, скажімо, дійшло до вирішального поєдинку між братом і чоловіком, то що ви робили б?.. Можливість виступити в ролі третейського судді відпала б і довелося б когось одного вибирати... Кого б ви вибрали?
— Це вже занадто...
— Все-таки ви мусите вибрати.
— Але ж брат допомагав чоловікові, як ніхто інший.
— І ця допомога часом не була для чоловіка тягарем?
— Чому я повинна відповідати на таке запитання?
— Бо захистити клієнта — мій обов'язок.
— Але ж брат помер.
Жінка скрикнула тихим, сухим голосом, і я здригнувся. Нарешті! Що її вивело з рівноваги?
— О шостій я мушу з вами попрощатися...— Годинник на моїй руці показує, що вже минула п'ята.— Я обіцяв зустрітися з тим Тасіро-куном... Можливо, з його допомогою мені пощастить натрапити на якісь сліди... Адже він у-фірмі стикався з багатьма людьми...
Проте вона й далі мовчить... Мабуть, збагнула мій намір. Мій намір поглибити тріщину, яка й раніше була між чоловіком, зниклим безвісти, і братом-небіжчиком, повторенням неприємних для неї запитань... Намір, якого я сам ще чітко не усвідомлював... Очевидно, вона інтуїтивно прочитала його на моєму обличчі. Я не заперечую, що мав такий намір. А тому, відчувши, що вона про все здогадується, розгубився.
Не можна сказати, що я зовсім не мав доречних тем для розмови, які відповідали б моїй ролі. От хоч би сьогоднішнє моє ранкове повідомлення — хіба можна ним нехтувати? Особливо багато дала розмова з тим водієм таксі, який накреслив справжню схему зв'язків між ним і "Камелією". Серед дотеперішніх ліній його стосунків, що почали спливати на поверхню, вони найпростіші, але й найпевніші. Однак щось мене зупиняє. Я боюсь, що як тільки все висловлю, відчую в душі порожнечу, ніби життя втратило для мене будь-який сенс. Можна хіба що здалека торкнутися кав'ярні "Камелія"...
— До речі, в повідомленні я забув написати дещо про ту кав'ярню... Пам'ятаєте, навпроти неї — автостоянка... Саме там я вперше зустрівся з вашим братом. Начебто випадково, але мені подумалося, що надто випадково... Та годі про це... Ви часом не знаєте: його привела туди якась справа?
— Хто його зна...
— В усякому разі, ваш брат не виключав можливості, що ваш чоловік саме там торгував автомашинами...
— Ну й що ви дізналися?
Нарешті мої слова її зацікавили. Хотілося б знати чому: тому, що почула відомості про н ь о г о чи тому, що я згадав про брата?.. Ми обоє водночас підносимо до рота склянки і вдаємо байдужих. її склянка наповнена до половини, а в моїй — пива на дні на один палець...
— Ніяких особливих доказів я не роздобув, але мені дивно, чому вчора зранку ваш брат з'явився так несподівано на тій автостоянці?.. Людина, яка начебто півроку тому сама вела розшуки... Мені здалося, ніби він підстерігав мене...— Жінчине обличчя знову спохмурніло, але я, почуваючи, як у серці задзвенів сигнал перестороги, ніяк не можу загальмувати на півдорозі.— Навіть якщо та зустріч була випадковою, то все одно вона мене здивувала. Я відразу подумав: може, ваш чоловік і брат — співучасники якогось злочину? Одне слово, брат, знаючи місце перебування вашого чоловіка, чомусь намагався приховати його від вас і людей...
— З якої причини?
— Якби я знав, то питання було б вирішене. А так доведеться різні можливості обміркувати. І довіряти я не повинен нікому, крім вас.
— Чому ви робите для мене виняток?
— Бо ви — моя клієнтка.
— Але ж і брат погодився, щоб я звернулася до вас.
— Мабуть, тут немає суперечності. Мене наймають для розшуків і тим самим тримають у полі зору всі мої дії — так, наче почепили котові на шию дзвіночок.
— Та навіщо?..
— Розглянемо тепер протилежний випадок. Скажімо, брат знає, куди зник ваш чоловік, але не є його спільником у злочині, а тільки намагається погрозами, фізичними чи психологічними, не дозволити йому повернутися додому... Ну як, цікаво, правда? Досить змінити кут зору, і та сама річ набуває зовсім іншого вигляду...
— Ага, цікаво...
— Я не просто так балакаю.— Мене поволі охоплює неспокій і невимовна злість на неї і на самого себе... Ще тільки один крок, і я скажу правду, але розколина занадто глибока, щоб зробити такий крок.— Брат слідкував за мною — це незаперечний факт... Та залишимо осторонь те, як його пояснити... Можливо, просто він стежив, як я виконую доручену роботу... Ні, я не серджусь на нього... Адже зовсім природно, що людина, яка звикла зраджувати, побоюється, що і її можуть зрадити... Тож хіба дивно, що він переживав: якою та зрада буде?
— Але ж брат і чоловік ладнали один з одним.
— Настільки, що посварилися через того іграшкового пістолета...
Остання сторінка альбому... порожній аркуш із ясно-бурого картону, якого я найдовше розглядав... Я поволі перегортаю його, і знову перед очима з'являється напис "Зміст спогадів"...
— І про мою вагітність брат, звичайно, теж знав...
— Якби я був агентом поліції, я і до вашого викидня поставився б з підозрою.
Жінка відриває очі від піни у склянці. На мить у щілинках повік синьо зблискує тоненька плівка льоду, але відразу тане. Треба мати досить відваги, щоб покинути цю жінку напризволяще. І якщо я збагнув що-небудь у натурі зниклого чоловіка, то, напевне, те, що тієї відваги йому вистачило. Незалежно від того, що вона йому віщувала — життя чи смерть... Жінка ні на мить не спускає з мене погляду... В рисах жінчиного обличчя на тлі жовтої штори, що поступово блякне, поєдналися м'якість і непіддатливість, як у мокрого піску на морському узбережжі... Шкіра набрала кольору ледь-ледь пожовтілого нефарбованого дерева, в якому природно сплавились зрілість і невинність... Швидко сутеніло, і уже веснянки на її обличчі розтають... Жінка мовчить... Поділ траурного одягу з'єднався з темною підлогою, і жінка ніби перетворилася в рослину... Під вікнами пролунав з портативного мегафона голос мандрівного торговця трфу
— Удруге я зустрів вашого брата...— мимоволі стишивши голос, я стежу за вісьмома пальцями (інших двох мені не видно), що повзають наосліп краєм стола,— не там, де сталося нещастя, а на відстані кілометрів трьох звідти, на
1 Т о ф у — переброджена й висушена соєва маса, що використовується для приготування їжі.
паливній базі пана М. і трохи раніше... Тієї самої, про яку я згадував в останній частині вчорашнього повідомлення... І цього разу все відбулося начебто випадково... Я навідався туди тому, що дізнався, ніби того дня, коли зник ваш чоловік, Тасіро-кун мав передати документи панові М., власникові тієї бази... І от маєш: я знову наткнувся на вашого брата... Уявляєте, як я себе почував?.. Тоді я подумав, що справа піде швидше, якщо я перестану ганятися за вашим чоловіком, а зверну увагу на брата... Ви не здогадуєтесь, що привело його туди?
— Ну, якщо йдеться про М.-сана...
— Щось знаєте?
— Я ж вам не раз казала.— Чи то стримуючи почуття, чи то від байдужості вона говорить монотонним голосом.— Брат дуже багато допомагав чоловікові в роботі...
— Виходить, саме брат підготував грунт для торгової угоди між паливною базою і фірмою "Дайнен"?
— Це була дуже важлива справа.
— Авжеж... Однак учорашні братові відвідини, здається, не були такими вже невинними... Зрештою, хіба вам не однаково?.. Він же для вас обох старався... Можливо... Не має значення, що ви не знали, до яких засобів він удавався...
— До яких?
— Шантаж!
— Шантаж?
Жінка перепитала тихо й стиснула губи, ніби насолоджуючись стиглим плодом. Коли справа стосується її, то навіть шантаж перетворюється у сироп із фруктових консервів. Саме слово "шантаж" викликає в уяві якісь соковиті плоди.
— Ви хочете, щоб я не обмежився тільки цим тижнем, а провадив розшуки далі?..
— Ага, якщо можна...
— Про видатки, звичайно, домовилися з братом?
— Ага...— Раптом жінка важко задихала, ніби захлинулася пивом. Але склянка стоїть на столі, відсвічуючи в останніх променях надвечір'я. Жінка захлинулася реальністю.
Хоч би як вона прагла й далі витати в тій жовтій атмосфері, наче заспиртований ембріон, смерть охоронця, що оберігав її від вторгнення реальності,— реальність. Вона ковтає повітря, наче риба у висохлому ставку.— Ще лишилися деякі заощадження і чоловікова вихідна допомога... Крім того, ми разом із братом застрахували життя, хоч і не на велику суму...
— Ви знову за своє! — Несподівано для себе я стаю грубим і нападаю на клієнтку.— Я без кінця повторюю те ж саме, аж оскому набив: відомості, відомості... Якби про це страхування я почув не від вас, а від когось іншого, то напевне запідозрив би, що цей фарс із чоловіковою втечею придумано вами із злочинним наміром убити брата.
У густих сутінках не можна розгледіти нічого на жінчиному обличчі. Про її душевний стан свідчить хіба що напружена мовчанка. Збігає секунда, дві, три, чотири... Мовчання набирає щораз глибшого змісту... Та зненацька сповнений веселого подиву голос відвертає мене від важких думок:
— Ой, та вже смеркло!
Спалахнуло світло, і я побачив жінку коло портьєри, що відділяє кімнату від кухні. Книжкові полиці, жовта штора, телефонний апарат, креслення мотора, репродукція Пікас-со, стереопрогравач, на столі скатертина з імітацією під мереживо... Жінка злегка піднімає руку й зникає за портьєрою. Вона таким чином просила вибачення чи, може, оглядала рукав траурного одягу? Я одним духом випиваю склянку пива й почуваю, як застояний на дні серця сором поволі спливає наверх. Непомітно спорожніли три пляшки... Напевне, я сам вихилив дві... Матиму чудовий привід залишити тут машину... Чудовий привід, щоб у будь-який час ще раз завітати сюди... Я мимоволі всміхаюсь... Невже тому, що жінка вийшла?.. А може, на мене подіяло пиво?.. Можливо, що мене заспокоїло електричне світло, наче символ безпеки?.. Ні, мабуть, причина в тому, що той позичений траурний одяг, просякнутий до останньої волокнини трупним запахом, зник з-перед очей... Коли так, то відчуття полегшення триватиме недовго... Як тільки вона повернеться в тому смертному одягу, ця кімната знову наповниться давучою, схожою на желатин, рідиною...
Задзвонив телефон. Зовнішній світ увірвався крізь чорну діру в цю жовту кімнату, руйнуючи ілюзію, ніби вона — безлюдний острів. На серці неспокій, ніби мене обдурено...