Дякую дуже, міс Токс. Ви, як завжди, уважні. Будьте ласкаві забрати це, сер.
Капітан Катл зрозумів, що нема іншого виходу, як послухатись. Але великодушність містера Домбі, який відмовився від купи скарбів тут-таки під рукою, настільки вразила його, що, поклавши ложечки й щипці в одну кишеню, готівку — в другу й спустивши срібного годинника в призначене для нього сховище, він схопив праву руку цього джентльмена єдиною своєю лівою і, стискуючи її дужими пальцями, у захваті торкнувся залізним гачком його долоні. Від дотику теплого почуття й холодного заліза містера Домбі обсипало морозом.
Тоді капітан Катл з неабиякою елегантністю і лицарською чемністю кілька разів поцілував свій гачок на адресу дам, попрощався окремо з Полем та Флоренс і пішов за Уолтером з кімнати. Простодушна Флоренс побігла була за ними, щоб переказати кілька слів старому
Солеві, але містер Домбі покликав її назад і звелів залишатись на місці.
— Ти ніколи не будеш Домбі, голубонько! — патетичним тоном дорікнула їй місіс Чік.
— Не сердьтеся на мене, тітонько, — відповіла Флоренс. — Я така вдячна татові!
Вона підбігла б, оповила б руками його шию — якби насмілилась. Та вона не насмілилась і лише вдячним оком дивилась на батька, що обмірковував щось, подеколи невдоволено поглядаючи на неї, але переважно стежачи за Полем, який походжав по кімнаті, сповнившись ще не знаної гідності: адже він дав грошей молодому Геєві.
А молодий Гей — Уолтер — що він?
Він був надзвичайно радий, що визволив старого від маклерів та судових виконавців і поспішає до дядька з гарними новинами. Він був надзвичайно радий і назавтра, коли владнав усі справи перед обідом, а ввечері сидів разом із старим Солем та капітаном Катлом у вітальні й бачив, як ожив майстер корабельних інструментів, повний надій на майбутнє й щасливий, що дерев'яний мічман знову належить йому. Проте, аж ніяк не применшуючи вдячності, яку він почував до містера Домбі, мусимо визнати, що сам Уолтер почувався приниженим і зневаженим. Якраз тоді, коли наші надії гинуть у пуп'янку від зимного вітру, ми охоче уявляємо собі квіти, що мали б із них розпукнути. Так і Уолтер, відчуваючи, що від високостей, де стояли Домбі, його відрізала безодня ще одного тяжкого падіння, а всі його давні химери розвіяв вітер по дорозі, почав підозрювати, що химери ці могли б вилитись у примарні сподівання здобути руку Флоренс у далекому майбутньому.
Капітанові ж усе ввижалось інакше. Він явно був переконаний, що зустріч, яка відбулася при його сприянні, пройшла настільки задовільно, що до формальних заручин Уолтера з Флоренс лишилося ще один-два кроки й що остання фінансова угода значно посунула вперед — коли вже не здійснила — надії на талан Уїттінгтона. Спонукуваний цим переконанням, поліпшеним настроєм свого старого друга і власним веселим гумором, він намагався навіть, частуючи їх утретє за день баладою про "Чарівну Піг", замінити це ім'я на "Флоренс". Натрапивши, проте, на значні труднощі, бо "Піг" мало римуватися з "ніг" (бо ж краса її ніжок чарувала всіх залицяльників), він щасливо змінив його на "Флі-і-іг" і виспівував громовим голосом з майже надприродною майстерністю, дарма, що йому вже пора було повертатись до дому страховинної місіс Мак-Стінджер.
Розділ одинадцятий
ПОЛЯ ВИВОДЯТЬ НА НОВУ ДЛЯ НЬОГО СЦЕНУ ДІЇ
Незважаючи на свій кволий організм, що потребував відпочинку після смаженини і підпадав під снодійний вплив телячих фляків, місіс Піпчін була, проте, зроблена з такого міцного матеріалу, що цілковито звела нанівець пророкування місіс Уїкем, не виявляючи жодних ознак ветхості. Що Поль і далі виказував незмінний і пильний інтерес до старої леді, то місіс Уїкем ні на дюйм не відступила з позицій. Окопавшись та укріпившись на твердому грунті дядькової Бетсі Джейн, вона по-приятельському радила міс Бері готуватись до найгіршого й попереджала, що її тітка одного дня зникне нагло, як пороховий завод.
Бідна Бері брала усе за правду й висилювалась на роботі, як завжди, цілком певна, що місіс Піпчін — одна з найдостойніших у світі осіб, і щодня приносила незліченні жертви на вівтар цієї шляхетної старої дами. Однак всі ті офіри друзі й поклонники приписували чомусь місіс Піпчін, так чи інакше пов'язуючи їх з сумним фактом смерті містера Піпчіна на перуанських копальнях від розриву серця.
Був, наприклад, один чесний бакалійник, що торгував уроздріб. Між ним і місіс Піпчін існувала пам'яткова книжка у червоній засмальцьованій оправі, довкола якої постійно точилися закриті наради й дискусії, коли обидві сторони виходили в коридор і зачиняли двері до вітальні. Юний містер Бісерстон (що від дії жаркого індійського сонця на його кров набув мстивої вдачі) робив туманні натяки на неправильність рахунків та нестачі і згадував, як один раз за його пам'яті забракло мокрого цукру для чаю. Бакалійник, що був парубком, та ще й не шукав гарного виду, звернувся якось до місіс Піпчін з почесними пропозиціями щодо руки Бері, але місіс Піпчін згорда й з презирством відхилила їх. І кожен вихваляв за це місіс Піпчін — вдову чоловіка, що згинув у перуанських копальнях: що за горда, тверда, непохитна вдача в цієї леді! І ніхто не казав нічого про безталанну Бері, яка плакала півтора місяця (а добра тітонька весь час картала її за це) і впала у безнадійний розпач, бачачи, що лишається старою панною.
— Бері дуже любить вас, правда? — спитав Поль одного вечора в місіс Піпчін, коли вони разом з котом сиділи біля каміна.
— Так, — відповіла місіс Піпчін.
— Чому? — поцікавився Поль.
— Чому? — спантеличено повторила стара леді. — Як ви можете питатись про таке, сер? А чому ви любите свою сестру, Флоренс?
— Тому, що вона дуже добра до мене. Такої, як Флоренс, більше нема.
— Ну, — відрізала місіс Піпчін, — і такої, як я, мабуть, більше нема.
— Невже нема? — спитав Поль, вихилившись зі свого крісла і пильно вдивляючись у неї.
— Нема, — ствердила стара леді.
— Я радий, — замислено потер руки Поль. — Це дуже добре, що нема.
Місіс Піпчін не наважилася спитати "чому?", бо боялася почути якусь геть убивчу відповідь. Натомість, щоб винагородити свої ображені почуття, вона аж до ночі так напосідала на юного Бісерстона, що той негайно почав лаштуватися у сухопутну подорож до Індії, відклавши за вечерю чверть грінки та кусок запліснявілого голландського сиру як початок запасів, що мали підтримувати його в дорозі.
Місіс Піпчін доглядала та пильнувала маленького Поля і його сестру вже близько року. За цей час вони двічі були вдома і щотижня відвідували містера Домбі в готелі. Поль потрохи набирався сили і міг уже обходитись без свого візка, хоч зовні це був той самий худорлявий та тендітний хлопчик, та сама спокійна, задумлива дитина зі старечим личком, як і тоді, коли його вперше доручили опіці місіс Піпчін.
Однієї суботи, вже після заходу сонця, всіх у замку сполохала звістка, що містер Домбі хоче бачити місіс Піпчін. Завсідників вітальні, наче смерчем, миттю винесло на другий поверх, і тільки після тривалого грюкання дверей і тупотіння ніг нагорі, після кількох потиличників, уділених місіс Піпчін юному Бісерстонові для заспокоєння власних збуджених нервів, чорні шовкові шати достойної старої леді нарешті затьмарили кімнату для аудієнцій, де містер Домбі розглядав порожнє кріселко свого сина й спадкоємця.
— Як ваше здоров'я, місіс Піпчін? — привітався містер Домбі.
— Дякую, сер, — відповіла місіс Піпчін. — Непогано… порівняно.
Місіс Піпчін завжди вживала цього звороту. "Порівняно" означало "порівняно з її достоїнствами, самопожертвами й таким іншим".
— Та я й не можу бути зовсім здорова, сер, — сказала місіс Піпчін, сідаючи на стілець і зводячи дух. — Але я вдячна й за те здоров'я, що маю.
Містер Домбі схилив голову з задоволеним виглядом патрона, який що три місяці платить за це чималеньку суму. Помовчавши хвилину, він промовив:
— Я дозволив собі завітати до вас, щоб порадитись з вами про мого сина. Я вже не раз хотів це зробити, але відкладав свій намір, доки здоров'я Поля зовсім покращає. Щодо цього у вас немає ніяких застережень, місіс Піпчін?
— Брайтон дуже благотворно вплинув на нього, сер, — відповіла місіс Піпчін. — Дуже благотворно.
— Я не забиратиму його з Брайтона, — сказав містер Домбі.
Місіс Піпчін потерла руки і втупила в огонь свої сірі очі.
— Можливо тільки, — містер Домбі випростав вказівний палець, — можливо, що побут його тепер зміниться. Коротше, місіс Піпчін, це і є мета мого візиту. Мій син росте, місіс Піпчін. Він таки й справді росте.
В тріумфальному тоні, яким містер Домбі виголосив це, бриніла нотка суму. Вона показувала, як довго тягнеться для нього синове дитинство, і що всі надії покладає він на дальші роки синового життя. Слово "жаль" наче й не в'яжеться з кимсь настільки пихатим та холодним, але в ту хвилину містер Домбі був, як видавалось, гідний саме жалю.
— Шість років! — мовив містер Домбі, поправляючи хустку на шиї — можливо, щоб приховати мимовільну усмішку, яка лише ковзнула по його обличчю, немов не знайшла собі там пристанища бодай на мить. — Боже мій! Ці шість обернуться на шістнадцять, що й оглянутися не встигнеш.
— Десять років, — каркнула місіс Піпчін, зловісно похитавши головою і холодно блиснувши своїм сірим оком. — Десять років — час немалий.
— Це залежить од обставин, — відказав містер Домбі.— В усякому разі, місіс Піпчін, моєму синові вже шість років і, на жаль, він безперечно відстав у навчанні від дітей своїх літ… своїх юних літ, — поправився містер Домбі, спостерігши, як йому здалося, лукавий вогник у крижаному оці місіс Піпчін. — "Юних літ", може, буде тут більше до речі. Тепер, місіс Піпчін, мій син не відставати повинен, а набагато випередити своїх однолітків. Його чекає високе становище. На шляху мого сина немає нічого випадкового, нічого сумнівного. Цей шлях був накреслений і пробитий для нього ще до його народження. Баритися з освітою цього молодого джентльмена ніяк не можна. Вона повинна бути досконалою. До неї треба братись серйозно й рішуче.
— Заперечувати цьому я не можу, сер, — сказала місіс Піпчін.
— Я був певен, що така розважлива особа, як ви, не може й не буде заперечувати.
— Тепер верзуть різні нісенітниці, — коли не гірше, — буцім молодь спочатку не слід притискати, підганяти і всяке таке, сер, — місіс Піпчін нервово потерла свого карлючкуватого носа. — За моїх часів так не думали.