Вона була одного віку з бабусею і як починала розповідати про своє життя, то, здавалося, кожного разу говорила про когось іншого. Больда спершу була черницею, потім одружилася, чоловік її помер, і вона одружилася вдруге. Коли бабуся сварилася з Больдою, то називала її "зведеною черницею" і "подвійною вдовою", а Больда лише хихотіла.
Вона була зіпсута, але добра, а Глюм був дивний, трохи страшний, але також добрий. Коли Больда розповідала про своє життя, то все мішала докупи: як вона була в черницях, як одружилася, як потім овдовіла вперше і вдруге.
— Як я була в монастирі,— могла почати вона, а через двоє речень раптом казала: — Як у мене в Коблен-ці була крамниця електротоварів, ну, знаєш, різні там праски, плитки...— а наступне речення вже знову про монастир, про те, який вона мала гарний посаг.
— Коли я вперше овдовіла...— і швидко перескакувала на інше: — Він був добрий чоловік.
— Хто?
— Ну, другий мій — і, на щастя, не мав крамниці, він працював у поліції морального нагляду.
— У якій поліції?
— Ти цього не зрозумієш. Але, на щастя, я від них пенсію одержую.
Невиразні Больдині натяки про функції поліції морального нагляду викликали в Мартіна підозру, що вона має якесь відношення до безсоромного й неморального. Он від кого одержує Больда пенсію. Вона щось натякала про кущі, які її чоловік, видно, обшукував, і Мартін згадував, як Гребгаке й Вольтере робили в кущах щось безсоромне: червоні обличчя, розстебнуті штани, гіркий запах свіжої трави.
— Свинство все це,— казала Больда, заходячи інколи до Глюма, коли там сидів Мартін. Глюм слухав її оповідання і тільки головою хитав, так довго й терпляче, що Больда розлючувалась і кричала:
— Хіба ти розумієшся на культурі, старий... старий...— вона шукала слова й не знаходила нічого ліпшого, як "старий турок". А Глюм реготався, ніби в повітрі свистіли сотні ножів.
Але чого ж вона приходила до Глюма, коли так сердилась на нього? А приходила вона часто, говорила про сніданок, хоч про нього взагалі нічого було говорити, всі мали завжди той самий сніданок, правда, кожен свій, не такий, як у інших, але щодня однаковий. Мати пила натуральну каву, таку саму міцну, як і дядько Альберт, для Глюма і для Мартіна варили сурогат, а сама Больда пила гаряче молоко з медом. Кожний одержував кухлик кави під ковпачком, а також нарізаний хліб, масло, ковбасу або мармелад на тарілочці. Готувала все те Больда, то був її обов'язок, але кожен, хоч коли б він уставав, мусив сам забирати з кухні свій сніданок.
Больда була зіпсута, але добра, мати також зіпсута— і Мартін мав підозру, що вона ще й неморальна,— недарма бабуся стиха вичитувала їй у сінях: "Де ти завжди волочишся?"
Глюм був не зіпсутий, але чудний і добрий, а дядько Альберт — ні зіпсутий, ні чудний, а все ж добрий. Альберт був такий, як батьки в інших хлопців. Бабусі також не личило ні слово "зіпсута", ні слово "чудна", проте Мартін знав, що бабуся, власне, була добра. Не взагалі добра, а тільки власне добра — незрозуміло, чому вчитель так нападає на слова "в з а г а л і", "власне" і "з в и ч а й н о", адже вони допомагають віддати те, що інакше ніяк не віддаси. Больда, наприклад, була взагалі добра, а мати добра, але, мабуть, власне, неморальна. А втім, це ще треба з'ясувати, хоч Мартін боявся, що з'ясування дасть не вельми втішні наслідки.
Больда з бабусею були знайомі ще змалку і вважали одна одну пришелепуватими. Тільки дуже розчулившись — на різдво чи на інше велике свято — вони обіймалися й казали одна одній:
— Ми ж разом пасли корів, пам'ятаєш, що... пам'ятаєш, як... пам'ятаєш, чому...— І говорили про пекучий вітер у горах, про хатини з хмизу, каміння й соломи, про багаття в полі, біля яких вони варили юшку й каву. А тоді співали пісень, яких ніхто не розумів, і Глюм також співав пісень, яких ніхто не розумів: пісні-ножі. Але в будень, як те розчулення минало, бабуся й Больда, зустрічаючись, відразу зчиняли сварку. Бабуся тикала пальцем у лоб і казала:
— Ти завжди була пришелепувата.
Тоді Больда також тикала пальцем у лоб і відпові-відала:
— Ти завжди була причинна, а крім того...
— Що "крім того"? — кричала бабуся, але на це Больда нічого не відповідала.
Приводом до їхньої сварки найчастіше було особисте Больдине меню: бруква, переварена в солодкувату кашу, перемішана з потовченою картоплею і залита спідняком та розтопленим маргарином, та ще юшка із спідняка, що її Больда, як твердила бабуся, навмисне варила, аж поки вона пригорить.
— От свиня, навмисне припалює, щоб нагадати мені про моє нужденне дитинство. Я викину її з свого будинку. Дім мій, кого хочу, того й поселю, а її вишпурну!
Але так і не викидала. Больда жила там майже відтоді, як і Глюм, а крім того бабуся часом принижено скрадалася на кухню й куштувала Больдину їжу: кашу з брукви, юшку зі спідняка й кислий, чорний хліб, який Больда десь добувала в місті. І тоді по квітучому обличчю бабусі текли сльози й капали в тарілку, з якої вона їла стоячи,, а по Больдиному обличчі, худому, білому, як папір, перебігала дивна добра усмішка, що робила її зовсім молодою.
В4 обід кожен мав дбати сам про себе. У Глюма був свій суп, а в холодильнику й на полицях у кухні лежали його огірки, дині, картопля й великі синюваті кільця кров'яної ковбаси, що, власне, навіть не була ковбасою. Больда також варила про запас якусь безбарвну юшку, що вистоювала в рудих емальованих горщиках. Бабуся в холодильнику мала свій, найбільший, відділ: там лежали ковбаси, біфштекси, купи свіжих, великих яєць, овочі й городина. Інколи вона після обіду, десь о четвертій годині, ставала з сигаретою в зубах до газової плити, починала щось смажити й мугикала пісню, випускаючи носом хмари диму. Або часто дзвонила в ресторан і замовляла готовий обід — гарячі, як огонь, срібні миски, морозиво у високих келихах, увінчаних зверху короною зі збитих вершків, червоне вино; навіть каву їй приносили готову з ресторану. Але часто вона, крім сніданку, нічого не їла або в самому халаті, з "Томагавком" у роті, йшла в садок і, надягнувши старі рукавиці, зжинала кропиву, що росла цілими купами вздовж укритих цвіллю мурів і навкруги альтанки. Вона пильно вишукувала молоді, зелені стеблини, збирала їх у газету, а потім на кухні робила кропив'яний салат і їла його з кислим, чорним Больдиним хлібом.
Мати часом забувала приготувати обід для нього й для Альберта. Сама вона їла мало: на сніданок грінка, яйце, зате багато кави. О третій чи о четвертій годині дня, якщо вона взагалі була дома в такий час, мати раптом згадувала, що пора готувати обід. Миттю в неї закипала юшка з консервів, з'являлися маленькі мисочки з салатом, але бувало й так, що юшку вона брала із Глюмового запасу, похапцем підігрівала її, а натомість клала йому кільце ковбаси чи пачку тютюну. Глюм, усміхаючись, доливав увечері в горщик стільки води, скільки мати надсипала звідти юшки. Та найчастіше мати раптом їхала куди-небудь, не приготувавши йому обіду. Тоді починав кухарювати дядько Альберт: брав у Больди каші з брукви, засмачував її маслом і молоком, швидко смажив яєчню або млинці. Але часом дома не було нікого — ні матері, ні Альберта, ні Больди, ні Глюма: тоді не залишалось нічого іншого, як надсипати Глюмового супу й підігріти його або пошукати в материній кімнаті шоколаду й печива, бо до бабусі Мартін не хотів іти. Вона б заходилася смажити м'ясо, чи повезла б його до міста і влаштувала чергову виставу "Велика княгиня з ригалом".
Але йому дуже рідко діставалося те, що він справді любив,— картопля, чищена або в лушпайках, щойно зварена, гаряча, з маслом і з сіллю. Мартін любив її, і ніхто не знав, як вона йому смакувала, не знали навіть Альберт і дядько Віль. Часом Больда здавалась на його намову й варила повну каструлю картоплі — посередині він клав грудку масла, яка поволі танула, а зверху повільно посипав картоплю гарною, сухою, білою, як сніг, сіллю. Інші люди щодня їли картоплю, і Мартін заздрив їм. Брілах завжди варив на вечерю картоплю, інколи Мартін допомагав йому і в нагороду діставав і собі пайку. В інших людей — він добре бачив — усе було інакше: там варили завше в один час і для всіх те саме — городина, картопля, підливи. Всі їли те саме — бабусі, матері, батьки й дядьки. В них не було холодильників, де кожен зберігав свою дивовижну їжу, і не було великих кухонь, де кожен міг зварити, що йому забажається. В них уранці на столі стояв великий кавник, лежав маргарин, хліб і мармелад, всі разом їли, і всім робили бутерброди в школу, в контору, на завод; яйця там споживали рідко, і то майже самі лише батьки та дядьки. Тільки яйце відрізняло їхній сніданок від сніданку решти членів родини.
В інших хлопців матері, навіть неморальні, варили, шили, готували бутерброди, але його мати варила рідко, ніколи не шила й ніколи не готувала бутербродів. Здебільшого лише дядько Альберт згадував, що в школу треба взяти бутерброди.
Інколи ще Больда, бувало, зглянеться й дамаже йому бутерброд; добре, що бабуся спала, як Шафтін ішов до школи, бо вона конче хотіла привчити його до м'яса і батувала йому грубі скибки рожевої шинки" — роздерте свиняче стегно, холодні, яскраво-чербонї м'язи.
На щастя, бабусі інколи цілі місяці не було вдома, і тоді жилося чудово. На вокзйл відсилали великі кошики, валізи й пакунки; приїздило двоє таксі, і бабуся сідала в перше, очолюючи колонуї взимку і влітку вона їхала на цілий місяць на курорт. Від неї надходили листівки — гори, озера, річки й "поцілунки, тисячі поцілунків хлопчикові і всім, навіть зведеній черниці". Больда хихотіла й казала:
— Ніхто їй над колискою не співав, що вона їздитиме на курорти.
Листівки були списані великими карлючками, кожна літера — така завбільшки, як на ящиках з-під сигарет. Приходили від бабусі також пакуночки: чудні, клейкі солодощі, що в задусі поштамтів зліплювалися докупи, а також іграшки, сувеніри і "багато, багато тисяч поцілунків, твоя бабуся".
В такі місяці Мартін думав про далеку бабусю ніжно й розчулено, бо не відчував безпосередньо над собою загрози. Випадали навіть дні, коли Мартін хотів, щоб бабуся була вдома, тому що будинок був такий порожній і тихий без неї; крім того, вона замикала свою кімнату, і він не міг розглядати великої фотокартки з батька — не траплялося "крові в сечі".
Больда ставала тиха й сумна, і Мартінові здавалось, що навіть материні численні гості не сповнювали так будинок, як сповнювала його бабуся.
Та як надходив день приїзду, Мартінові хотілося, щоб бабуся довше не верталась додому.