Ходять останні вовки… Ходять для того, щоб знищувати коростявих лисиць, оберігаючи від зарази інших, ходять для того, щоб ослаблі від ехінокока зайці не поширювали хворобу в лісах і полях і не наплоджували потомства кволого й немічного; ходять для того, щоб у ті роки, коли страшен-
но розплоджуються миші, які несуть туляремію, всіляко знищувати їх. Ходять останні вовки по землі.
Коли вони тужливо й надсадно виють уночі, твоя душа, людино, чомусь здригається від цього одвертого й щирого сповіщення на всю округу: "Я-а-а є-є! Я є!" І ти ж бо знаєш, людино, що вовчиця не займе маленького цуценятка-сисунця собаки, а прийме його, мов рідне дитя; і не займе немовлятка, а перетягне у лігво й підштовхуватиме його до сосків. Скільки їх, таких випадків, коли вовк із людини-немовляти вигодовував людину-вовка! Шакали так не можуть. Навіть собаки не можуть. А чи займе вовк вівцю у своєму рідному районі, де він живе? Ніколи. Але ти все одно боїшся вовка, людино. Отак ненависть, затуманюючи розум (на відміну від тварин!), інколи може так заповнити істоту, що корисне здасться шкідливим, а шкідливе — корисним.
Та останні вовки поки що ходять по землі.
Один з них утік від ненависного й небезпечного запаху людини, але не від Біма. Ми не знаємо, чим би закінчилася їхня зустріч і скільки б просиділа вовчиця біля дупла. Можливо, вони й знюхалися б (адже вона була самотньою вовчицею, а Бім — самець). Не будемо говорити про те, чого не сталося, тільки нагадаємо, що люди ж бо не раз бачили собаку у вовчій зграї. Але Біма така доля обминула.
Коли втекла вовчиця, у надірваних грудях у Біма, сам по собі, виник страшенний біль. Бім став задихатися, тому й виповз із дупла, та й упав тут же — що вже буде! І знов-таки він не захотів їсти м'яса навіть і після того, як знову відлежався й зміг підвестися. Лишалося одне: йти вперед, скільки стане сили.
І Бім пішов. Довго й важко здирався він крутим, величезним, з кілометр, підйомом. Десь на половині цього схилу він наткнувся на слід вовчиці, перейти його не наважився (адже вона звідси й ішла!), тому повернув у густий непролазний терпик і… побачив вовка. Побачив просто поперед себе, мертвого. Це був той, що вислизнув з облави, смертельно поранений, біля якого усе ще кружляла вовчиця, час од часу оповіщаючи округу своєю страшною для людини тугою. Мертвий вовк. Шерсть з нього сповзла клаптями. Зосталася лише частина розталого й осілого звіра. Тільки кігті стали довгими-довгими, зловісно-чистими й страшними. Бім побачив: навіть у мертвого, зотлілого вовка кігті лишаються. І вони лякають.
Бім квапливо, наскільки було сили, боком-боком вийшов назад на ту саму стежку, обминувши слід, що сполохнув його. Нарешті він піднявся нагору, зупинився на тому місці, де вчора був автомобіль, оглядівся й пішов саме туди, куди треба, — додому. І знову сили залишали його, знову він відлежувався то в скирті, то в сосновій глиці, знову шукав трави на шляху, їв їх.
По шосе біг худий кульгавий собака. Вперед біг, тільки вперед, повільно, важко, але вперед, до тих дверей, що мають доброту, біля яких Бімові хотілося лягти й чекати, чекати хазяїна, чекати довір'я і звичайнісінької, простої людської ласки.
…А що ж Толик? Як він там, після того як прокинувся вранці?
Він, ще не вдягнувшись, у спідній білизні, побіг до Біма і раптом закричав:
Мамо! Де Бі-ім?! Де!!!
Мама заспокоїла:
Бім захотів по-маленькому, тато випустив його, а він не повернувся. Утік. Тато його кликав, кликав, а він утік.
Тату! — заплакав Толик. — Неправда! Неправда! — Він упав на ліжечко, хлопчик у спідній білизні, і крпчав з докором, з благанням, з надією на те, що це не так: — Неправда, неправда, неправда!
Тепер узявся втішати Семен Петрович:
Прийде він, прийде… А не прийде, то самі розшукаємо й заберемо його до себе. Неодмінно заберемо. Знайдемо — собака не голка.
Толик перестав плакати і пильно дивився в одну точку. Потім він глянув на батька й матір, витираючи сльози, й упевнено сказав:
Все одно знайду.
Він так упевнено вимовив ці слова, що батько з матір'ю з побоюванням перезирнулися, кажучи одне одному очима: "У хлопчика власна думка".
З того дня Толик став мовчазним удома і в школі, відлюдним, настороженим до близьких.
Він шукав Біма. Часто можна було бачити в місті, як чепурненький хлопчик, із щасливої культурної сім'ї, зупиняв перехожого, вибравши його тільки по обличчю, і запитував:
— Дядечку, ви не бачили собаку з чорним вухом?
РОЗДІЛ 14 Шлях до рідних дверей. Три хитрі вигадки
Коли Бім підходив до міста, ноги майже не слухалися його. Адже він знову ж був голодний. Та й що можна було з'їсти біля шосе? Нічого. Хіба що викинуте лушпипня з кавуна, але це — не їжа, а лише видимість. Такому собаці треба м'ясо, добрий куліш, борщ із хлібом (все що лишається від столу), одне слово, все, що їсть звичайна людина. А Бім прожив майже два тижні надголодь. При його хворих грудях, розбитих чоботом, таке голодування — повільна загибель. А якщо до цього додати, що в боротьбі з вовчицею він дуже забив розчавлену стрілкою задню лапу й шкандибав на трьох ногах, то можна собі уявити, який вигляд мав Бім, коли він входив у своє рідне місто.
Та світ не без добрих людей. На самісінькій околиці він зупинився біля невеличкої хатинки з одними дверима й одним віконцем. Навкруг хатини лежали купи цегли, каміння, кам'яних плит, дощок, колод, скла та всякої всячини, а поруч, з другого боку, стояла половина нового величезного будинку, але без вікон і дверей і без даху. Вітер гуляв у провалах вікон, шипів по ярусах каміння та цегли, співав у штабелях дощок і завивав у верхотурі будівельного крана — і скрізь у нього різний голос. У такій картині нічого дивного для Біма не було (скрізь будували й будували без краю), а правду кажучи, він не раз звертався за час мандрів до будівельників з проханням: "Дайте, люди добрі, попоїсти". Ті розуміли його мову — підгодовували. Якось жартун з їхньої компанії в обідню перерву вилив у консервну бляшанку ложку горілки й запропонував Бімові:
Ану, хильни-но, песику, за здоров'я тих, хто тут не краде.
Бім образився й одвернувся.
От бач! — вигукнув жартун. — Нема за кого тобі пити, розумнику. Це справді так.
Усі довкола страшенно сміялися і називали жартуна-хлопця Шурком. Зате той самий Шурко відчикрижив ножем шматок ковбаси — справжньої, магазинної, а не із смітника! — й поклав перед Бімом:
За правду тобі, Чорне вухо. Візьми, мудрецю.
І знову сміялися люди в замащепих комбінезонах. А Шурко додав, очевидно, щось найсмішніше:
А то, брат, за цю ніч знову дошки всохли на одну третину.
І ще сміялися, хоч хлопець той і не всміхнувся.
Бім зрозумів Шуркові слова по-своєму: по-перше, горілка собаці — погано, а якщо ти її не п'єш, то тобі дадуть ковбаси; по-друге, усі ці хлопці, що пахнуть цеглою, дошками, цементом, — хороші. Бімові так і здалося, ніби Шурко саме про це й говорив весь час.
Згадавши таке, підтверджене знайомими з минулого запахами, тобто за правом пам'яті, Бім, украй знесилений, приліг біля дверей тієї маленької хатки, біля сторожки.
Було ще зовсім рано. Окрім вітру, навкруг нікого не було. Через якийсь час у сторожці хтось кашлянув і забурмотів сам до себе. Бім трохи підвівся й, знов-таки за тим самим правом, подряпався в двері. Вони відчинилися, звичайно, як і завжди. На порозі з'явився чоловік з бородою, одне вухо шапки опущене вниз, друге стирчить догори, плащ туго натягнутий на кожуха: особа, що вселяла Бімові цілковите довір'я.
Еге, та тут же начебто гість? Ох і підтягло ж тебе, справді, бездомнику нещасний. Ну заходь, чи що.
Бім увійшов у сторожку й мовчки ліг, майже впав біля порога. Сторож відкраяв шматок хліба, кинув у відерце, розмочив водичкою і підставив Бімові. Той із вдячністю з'їв, після чого поклав голову на лапи й дивився на дідуся.
І пішла у них розмова про життя.
Нудно сторожеві, хоч би де він стеріг, а тут — жива істота дивиться на нього враженим, людським, змученим, одверто страдницьким поглядом, який аж за душу бере.
Погане твоє життя, Чорне вухо, одразу видно… Воно — що ж, — спитав він найперш, — чи твоя черга на ордер ще не прийшла? Чи — що ж?.. Я, брат, теж ось: черга приходить і проходить, Михей зостається. Скільки їх, будинків оцих, понабудовували, а я все з цією будкою перебираюся з одного місця на друге. Ти ось побіжиш, приміром, і спробуй-но ти написати мені листа: нікуди. Без адреси п'ятий рік: "БМУ-12, Михею". І вся тобі писанина. Не пакет, а саме приниження. Пити-їсти — будь ласка, скільки хоч; взутися-одягнутися — будь ласка, хоч галсника навішуй та капелюха на лоба; а от жити поки що ніде, розумієш. Куди ж ти подінешся! Тимчасові труднощі… А звуть мене — Михей, Михей я, — тицяв він себе пальцем у груди й трохи відпивав із шийки пляшки (робив він це кожного разу, як тільки закінчувався заряд розповіді).
Бім твердо зрозумів Михеїв монолог по-своєму, по-собачому, тобто по вигляду, по інтонації, по доброті й простоті: хороша людина Михей. А втім, не так уже й важливо розуміти слова (воно навіть і не потрібно розуміти собаці), а важливо зрозуміти людину. Бім зрозумів це й ту ж мить задрімав, пропускаючи повз вуха дальшу розмову. Проте з поваги до співрозмовника він то заплющував очі, то розплющував, долаючи сон.
А Михей вів своє тим самим тоном:
Ти ось заснув, та й край. А мені не можна. Наскочить контроль: "Де Михей? Немає. Звільнити Михея. Неодмінно". Ото ж бо й воно. Спробуй лишень не бути на посту або заснути — враз же тобі в носа: "Де Михей? Немає. Звільнити Михея!" Та й край.
Крізь дрімоту Бім тільки й розбирав слова: "Михей… Михей… Михей. Та й край".
А Михей ковтнув ще разів зо два, втер вуса, посолив хлібця, понюхав і почав його їсти, водночас звертаючись до Біма:
А я й так скажу, Чорновушко, собаці навіть краще викласти душу? тут тобі ніяких суперек — він нікому не скаже, а самому полегшає… Ось я, Михей, — охорона. З рушницею. Тепер питання: а якщо краде не один? Що Михей зробить? Нічого він не зробить. Та й усе… Закон, кажуть. Закон — добре: піймав — п'ять років йому, с-сучому синові! Еге-е! Його ж ще треба піймати, ось у чім заковика. Як піймати? Ото ж бо й воно. Ось ти — собака. Насадовлю я в кошика зайців, двадцять штук, і випущу їх одразу всіх, а тебе примушу ловити.