Молодь НДІЧАВО із задоволенням руйнувала старі традиції.
На сто п'ятнадцятому стрибку в кімнату впурхнув мій співмешканець Вітько Корнєєв. Як завжди вранці, він був бадьорий, енергійний і навіть добросердий. Він хльоснув мене по голій спині мокрим рушником і взявся літати по кімнаті, роблячи руками й ногами рухи, ніби пливе брасом. При цьому він розповідав свої сни й одразу ж витлумачував їх за Фрейдом, Мерліном і за дівкою Ленорман. Я пішов умитися, ми одягайся і рушили в їдальню.
В їдальні ми зайняли свій улюблений столик під великим, уже вицвілим плакатом: "Сміливіше, товариші! Клацайте щелепами! Ґ. Флобер", повідкривали пляшки з кефіром і почали снідати, слухаючи місцеві новини та плітки.
Минулої ночі на Лисій Горі відбувся традиційний весняний зліт. Учасники поводилися вкрай скандально. Вій із Хомою Брутом, обнявшись, п'яні вештатись вулицями нічного міста, чіплялися до перехожих, лихословили, потім Вій наступив собі на ліву повіку і геть озвірів. Вони з Хомою побилися, повалили газетний кіоск і потрапили в міліцію, де кожному дали за хуліганство по п'ятнадцять діб. Щоб постригти наголо Хому Брута, довелося тримати його вшістьох, а лисий Вій при цьому сидів у кутку і знущально хихотів. Через те, що Хома Брут наговорив під час стрижки, справа передається до народного суду.
Кіт Василь узяв весняну відпустку — женитися. Скоро в Соловці знову з'являться балакучі кошенята зі спадково-склеротичною пам'яттю.
Луї Сідловий із відділу Абсолютного Знання винайшов якусь машину часу і сьогодні доповідатиме про це на семінарі.
В інституті знову з'явився Вибігалло. Всюди ходить і вихваляється, що натхненний титанічною ідеєю. Мова багатьох мавп, чи бачте, нагадує людську, записану, значиться, на магнітофонну плівку і пущену задом наперед із великою швидкістю. Так він, це-во, записав у сухумському заповіднику розмови павіанів і прослухав їх, пустивши задом наперед на малій швидкості. Вийшло, як він заявляє, дещо феноменальне, але що саме — не каже.
В обчислювальному центрі знову згорів "Алдан", але Сашко Привалов не винен, винен Хунта, котрий останнім часом із принципу цікавиться тільки такими задачами, для яких доведено відсутність розв'язку.
Пристаркуватий чаклун Перун Маркович Несумний-Дубіно з відділу Войовничого Атеїзму взяв відпустку для чергового перевтілення.
У відділі Вічної Молодості після довгої і тривалої хвороби померла модель безсмертної людини.
Академія наук виділила інститутові енну суму на благоустрій території. На цю суму Модест Матвійович збирається обгородити інститут візерунчастими чавунними ґратами з алегоричними зображеннями і з квітковими горщиками на стовпах, а на задньому дворі, між трансформаторною будкою і бензосховищем, влаштувати фонтан з дев'ятиметровим струменем. Спортбюро просило в нього грошей на тенісний корт — відмовив, пояснивши, що фонтан необхідний для наукових роздумів, а теніс є ногосмиканням і рукомаханням…
Після сніданку всі розійшлися по лабораторіях. Я теж зазирнув до себе і сумно побродив навколо "Алдана" з витягнутими нутрощами, в яких длубалися непривітні інженери з відділу Технічного Обслуговування. Розмовляти зі мною вони не захотіли і тільки похмуро порекомендували піти куди-небудь і зайнятися своєю справою. Я поплентався до знайомих.
Вітько Корнєєв мене вигнав, бо я заважав йому зосередитися. Роман читав лекцію практикантам. Володя Почкін розмовляв із кореспондентом.
Побачивши мене, він підозріло зрадів і закричав: "А-а, от він! Познайомтеся, це наш завідувач обчислювальним центром, він вам розповість, як…" Але я дуже спритно прикинувся власним дублем і, сильно налякавши кореспондента, втік. У Едика Амперяна мене пригостили свіжими огірками, і уже зовсім було зав'язалася жвава бесіда про переваги гастрономічного погляду на життя, як у них тріснув перегінний куб і про мене відразу забули.
У цілковитому відчаї я вийшов у коридор і зіткнувся з У-Янусом, котрий сказав: "Так", і, зупинившись, поцікавився, чи не розмовляли ми вчора. "Ні, — сказав я, — на жаль, не розмовляли". Він пішов далі, і я почув, як у кінці коридору він ставить усе те саме стандартне запитання Жіанові Жіакомо.
Врешті-решт мене занесло до абсолютників. Я потрапив туди перед самим початком семінару. Співробітники, позіхаючи і обережно погладжуючи вуха, розсаджувалися у малому конференцзалі. На місці головуючого, покійницьки сплівши пальці, сидів заввідділу магістр-академік, усія Білої, Чорної та Сірої магії многознавець Моріс-Йоганн-Лаврентій Пупков-Задній і прихильно позирав на метушливого доповідача, котрий з двома невміло виконаними волохатовухими дублями встановлював на експозиційному стенді якусь машину з сідлом і педалями, сходжу на тренажер для тих, хто страждає на ожиріння. Я присів у кутику подалі від решти, витяг блокнот і авторучку і набув зацікавленого вигляду.
— Нумо-с, — промовив магістр-академік, — у вас готово?
— Так, Морісе Йоганновичу, — озвався Л. Сідловий. — Готово, Морісе Иоганновичу.
— Тоді, може, приступимо? Щось я не бачу Смогулія…
— Він у відрядженні, Йоганне Лаврентійовичу, — сказали з залу.
— Ах, так, пригадую. Експоненціальні дослідження? Ага, ага… Ну добре. Сьогодні в нас Луї Іванович зробить невеличке повідомлення стосовно деяких можливих типів машин часу… Я правильно кажу, Луї Івановичу?
— Е… Власне… Власне, я б назвав свою доповідь таким чином, що…
— А, ну от і добре. От ви й назвіть.
— Дякую вам. Е… Назвав би так: "Здійсненність машини часу для пересування в часових просторах, сконструйованих штучно".
— Дуже цікаво, — подав голос магістр-академік. — Однак мені пригадується, що вже був випадок, коли наш співробітник…
— Даруйте, я саме з цього хотів почати.
— Ах, ось як… Тоді прошу, прошу.
Спочатку я слухав досить уважно. Я навіть захопився. Виявляється, дехто з цих хлопців займався доволі цікавими речами. Виявляється, вони досі билися над проблемою пересування у фізичному часі, щоправда, безрезультатно. Але хтось, я не розчув прізвища, хтось із старих, знаменитих, довів, що можна проводити перекидання матеріальних тіл у ідеальні світи, тобто у світи, створені людською уявою. Виявляється, крім нашого звичного світу з метрикою Рімана, принципом невизначеності, фізичним вакуумом і п'яничкою Брутом, існують також інші світи, наділені яскраво вираженою реальністю. Це світи, створені творчою уявою за всю історію людства. Наприклад, існують: світ космологічних уявлень людства; світ, створений живописцями; і навіть напівзабутий світ, несвідомо сконструйований поколіннями композиторів.
Кілька років тому, виявляється, учень того самого, знаменитого, зібрав машину, на якій вирушив мандрувати у світ космологічних уявлень. Упродовж певного часу з ним підтримувався односторонній телепатичний зв'язок, і він устиг передати, що знаходиться на краю плоскої Землі, бачить унизу виткий хобот одного з трьох слонів-атлантів і збирається спуститися вниз, до черепахи. Більше даних від нього не надходило.
Доповідач, Луї Іванович Сідловий, непоганий, судячи з усього, учений, магістр, що, одначе, сильно страждав від пережитків палеоліту у свідомості й тому змушений був регулярно голити вуха, сконструював машину для подорожей в описуваному часі. За його словами, реально існує світ, у якому живуть і діють Анна Кареніна, Дон Кіхот, Шерлок Холмс, Григорій Мелехов і навіть капітан Немо. Цей світ наділений своїми вельми цікавими властивостями та закономірностями, і люди, що його населяють, тим яскравіші, реальніші та індивідуальніші, чим талановитіше, палкіше і правдивіше описали їх автори відповідних творів.
Усе це мене дуже зацікавило, бо Сідловий, захопившись, говорив живо і образно. Але потім він спохопився, що виходить якось ненауково, понавішував на сцені схеми та графіки і почав нудно, надзвичайно спеціалізованою мовою пояснювати про конічні декрементні шестерні, поліходові темпоральні передачі та про якесь проникливе кермо. Я дуже скоро втратив хід думок і почав роздивлятися присутніх.
Магістр-академік велично спав, зрідка, суто рефлекторно, здіймаючи праву брову, немов на знак певного сумніву в доповідачевих словах. У задніх рядах різались у функціональний морський бій у банаховому просторі. Двоє лаборантів-заочників старанно записували все підряд — на обличчях їхніх застиг безнадійний розпач і цілковита покора долі. Хтось крадькома закурив, пускаючи дим між колінами під стіл. У передньому ряді магістри та бакалаври зі звичною уважністю слухали, готуючи запитання і зауваження. Одні саркастично усміхалися, в інших на обличчях читалося збентеження. Науковий керівник Сідлового після кожної фрази доповідача схвально кивав. Я почав дивитися у вікно, але там був незмінний осточортілий лабаз та інколи пробігали хлопчаки з вудками.
Я очуняв, коли доповідач заявив, що ввідну частину він закінчив і тепер хотів би продемонструвати машину в дії.
— Цікаво, цікаво, — сказав, прокинувшись, магістр-академік. — Анумо… Самі вирушите?
— Розумієте, — сказав Сідловий, — я хотів би залишитися тут, щоби давати пояснення по ходу подорожі. Може, хто-небудь із присутніх?..
Присутні занепокоїлися. Напевно, всі згадали загадкову долю мандрівника на край плоскої Землі. Хтось із магістрів запропонував відправити дубля. Сідловий відповів, що це буде нецікаво, бо дублі малочутливі до зовнішніх подразників і тому будуть поганими передавачами інформації. З задніх рядів запитали, якими можуть бути зовнішні подразники. Сідловий відповів, що звичайні: зорові, нюхові, дотикові, акустичні. Тоді з задніх рядів знову запитали, які дотикові подразники превалюватимуть. Сідловий розвів руками і сказав, що це залежить від поведінки мандрівника в тих місцях, куди він потрапить. У задніх рядах промовили: "Ага…" — і більше запитань не ставили. Доповідач безпорадно озирався. У залі дивилися хто куди, та не в очі. Магістр-академік добродушно примовляв: "Ну? Ну що ж? Молодь! Ну? Хто?" Тоді я звівся і мовчки пішов до машини. Ненавиджу, коли доповідач агонізує: ганебне, жалюгідне і болісне видовище.
Із задніх рядів крикнули: "Сашко, ти куди? Отямся!" Очі Сідлового заіскрилися.
— Дозвольте мені, — сказав я.
— Будь ласка, будь ласка, звичайно! — забурмотів Сідловий, хапаючи мене за палець і підтягуючи до машини.
— Одну хвилиночку, — сказав я, делікатно вириваючись.