Говорять мало, всі стежать за тінями, які пробігають по Уайлдовому чолу. Він кінчає розмову з містером Гамфрісом — обговорюють, як забезпечити матір грішми.
— Ви розумієте,— на час моєї відсутності. Наприклад, на якийсь рік, якщо я сам не зможу цим клопотатися.
Його чоло раптом яснішає, очі блищать, як раніше. Він починає сміятись. Сміх вихоплюється так несподівано, що похилена лиса голова оборонця різко сіпається назад. Уайлд розповідає історію одного винахідника.
Той юнак придумав таке крісло для театральної зали, яке дало б більшу економію місця. Його друг запросив на обід двадцятеро мільйонерів, їм показали модель театру на шістсот місць, навели розрахунки про практичність винаходу, і мільйонери погодилися дати гроші. Одначе вночі молодий чоловік узявся до обчислень. До ранку він рахував, скільки прибутку дало б це крісло в усіх театрах світу протягом року. Наступного дня він підрахував місця в усіх церквах на світі, потім перейшов до шкільних класів, до університетських аудиторій, взявся міркувати, які заклади могли б іще використати його винахід. Після тижня напруженої праці він дійшов до мільярдів грошових прибутків, а також багатьох вигід моральних, політичних і релігійних. Закінчивши обчислення, він дізнався, що мільйонери вже й чути не хочуть про його далекосяжну ідею, яка обіцяє цілий переворот.
На закінчення оповіді Оскар знову вибухає сміхом. Лише хвилину тому жваві жести, злива слів, мінливих образів ніби затуляли його самого, тепер він сидить весь відкритий невпевненим, трохи зляканим поглядам присутніх. Ніхто не чекав почути цю історію, ніхто її не розуміє — всі силкуються побачити якийсь зв'язок між нею і самим Уайлдом. Важко бачити в ньому просто сповнену сміху істоту. Але він усе сміється, сміх клекоче у нього в горлі, як раніше, як завжди, і нарешті присутні за столом дають себе захопити, сміються, забуваючи про все.
По Уайлдовому лобі знову пробігають тіні. Він дістає з кишені годинник, портсигар, олівчик у золотій оправі, записну книжечку в шкіряній палітурці/розкладає все це на столі, додає ще два-три персні, гребінець із слонової кістки. Потім обдаровує всіх по черзі. Гребінець дістається лисому оборонцеві.
— Я певний того, містере Гамфріс, що у ваших руках подарунок не зноситься.
Оскар підводиться, просить вибачити його, але він стомився (завтра треба встати раніше за всіх), і, побажавши всім доброї ночі, йде нагору.
Наступного дня Уайлд знову сидів на лаві підсудних і, як усі ці дні, креслив на аркуші паперу літери грецького алфавіту, кружечки, сітки, свастики, аби лиш не підводити очей, не бачити усмішки обвинувача, вузеньких губів, квадратної щелепи й примружених очей судді. Все, що відбувалося, ніби відгороджувала завіса туману, прізвище Уайлда довелося повторювати двічі, щоб він устав і знову давав ті ж відповіді на ті ж запитання. Справа просувалася туго, ніби рипучий, заіржавілий, неслухняний механізм. У моменти, які легко було передбачити, виникали юридичні суперечки між суддею, обвинувачем і оборонцем, потім знову з'являлися свідки, все ті самі. Квінсбері одягнув їх, годував удосталь і перед судовим засіданням не спускав з них очей. Не вдалося йому лише змінити їхнє минуле, воно щохвилини спливало з документів. Уайлд слухав неуважно, думки його були далеко, і він не помітив, як у цьому млині правосуддя щось усе-таки заїло. Свідчення відпадали, як полова. Шеллі визнали божевільним, Вуд і Паркер брали у маркіза гроші, були шантажистами, їхні свідчення не підтверджувались. "Тому, що говорить Вуд, не можна вірити,— визнав суддя,— бо він належить до найнижчого прошарку покидьків суспільства". А кілька істеричних покоївок поводилося так, що суддя ладен був вивести їх із зали. Пильний спостерігач помітив би, що з усіх матеріалів не лишилося нічого, крім узятих з Уайлдових книжок фраз та слідів диму від спалених листів, які він викупив у Вуда. Одначе присяжним не хотілося утруднювати себе. Справа вже так заплуталася, розбіжність у свідченнях зайшла так далеко, що єдиною опорою для присяжних були запеклість преси, лиха воля судді і підступна завзятість Локвуда. їх геть полонили картини, намальовані в його обвинувальній промові, схожі на уривок із Светонійових "Життів цезарів". В останній день, 25 травня, суддя Вілс намагався будь-що переконати їх у тому, що він зовсім неупереджений. Кларк не раз перебивав його промову, домагаючись спростування хибно освітлених фактів, на що врешті одержав відповідь: "Промова судді не може бути безбарвною, бо тоді вона нікому не принесе користі".
На початку кожного розділу промови з'являлась одна й та ж дата: 1892 рік. Жодне свідчення не заходило далі того місця і дня, коли Оскар Уайлд познайомився з Альфредом Дугласом. Голова присяжних спитав, чи віддано наказ про арешт молодого лорда.
— Не думаю,— сказав містер Вілс. — Мені про це нічого не відомо.
— А чи не було про це мови? Суд цього не домагався?
— Не можу вам відповісти. Щоб було віддано наказ про арешт, замало самих свідчень, потрібні докази карних дій. Листів, які говорять про стосунки такого роду, не досить. Ні, лорда Альфреда не викликали, проте панове присяжні можуть оцінити ці обставини, як вважатимуть за необхідне.
— Якщо з цих листів можна зробити висновок будь-якої вини,— сказав голова присяжних,— то її рівною мірою поділяє лорд Альфред Дуглас.
— Це справи не стосується. Панове присяжні лише повинні своїм вердиктом підтвердити вину підсудного.
Так і лишився в громадській думці незаплямованим образ лорда Альфреда Дугласа, шляхетного юнака, який під впливом розпусного письменника був близький до падіння, але був урятований турботливим і люблячим батьком.
О пів на четверту присяжні пішли радитись. Через дві години вони надіслали судді запит: чи було підтверджено, що Чарлз Паркер провів ніч у квартирі на Сент-Джеймській площі. Містер Вілс відповів, що ні, не було. Ще за кілька хвилин присяжні вернулись до зали з підтвердженням усіх двадцяти п'яти пунктів, з яких половину сам суддя ладен був відкинути за браком доказів.
Вислухати вирок привели Альфреда Тейлора.
— Оскар Уайлд і Альфред Тейлор,— почав суддя,— злочин, вами вчинений, огидний. Обмежусь цим визначенням, хоча мені важко притлумити відчуття, які пробуджуються в душі кожної людини, що себе поважає, перед лицем фактів, виявлених у ході цих двох жахливих процесів. У тому, що цього разу присяжні винесли вердикт правильний і продиктований совістю, немає ані найменшого сумніву. Моє з'ясування справи могло видатися надто обережним, що можна пояснити міркуваннями пристойності і властивої кожному судді турботою про те, щоб ані тіні упередженості не проникло в акт правосуддя. Одначе склад присяжних є голосом громадянського сумління і найкращим чином виконує свій обов'язок тоді, коли висловлює глибоке обурення такими вчинками. Та марно читати тут проповідь. Люди, здатні на такі речі, звісно, нечутливі до ганьби, і нічого чекати від них якогось каяття. Годі сумніватися, що від вас, Уайлд, ішла зараза найогиднішого псування звичаїв. Завдяки своїй професії і становищу, ви мали сатанинські засоби. Хоча ця справа найнеприємніша з усіх, які я досі вів, я майже щасливий, що моєю рукою буде відітнуто цей отруйний паросток на здоровому стовбурі нашої моральності. В цих умовах усі чекають від мене найсуворішого вироку, який допускає наше правосуддя. І вирок цей, на мою думку, буде надто м'яким. За вироком суду її королівської величності, кожен з вас буде засуджений на два роки в'язниці й тяжких робіт.
Уайлд стояв у цілковитому безруху, на його білих руках, які спиралися на бар'єр, темніли сині жилки. При останніх словах судді він смикнувся, пурпурною загравою шугнула йому в обличчя кров, очі розкрилися так широко, нібито от-от мали вискочити з орбіт. Він простяг праву руку до судді.
— А я? а я? — вигукнув він. — Чи можу я щось сказати, мілорде? Суддя замість відповіді махнув рукою тюремній сторожі, і та вивела
Уайлда бічними дверима.
На вулиці в Олд-Бейлі ще з полудня зібралася велика юрба. Збудження людей використовували агітатори, виголошуючи промови у зв'язку із скорими виборами — на кінець червня був призначений розпуск парламенту. А втім, тепер це мало кого цікавило, вулиці були всіяні листівками, яких ніхто не читав. У рідкісні хвилини тиші чулися цитати з Біблії, проголошувані хрипким голосом вуличного проповідника. Група членів товариства тверезості, пропихаючись крізь юрбу, ходила туди-сюди з прибитою до тички грубо намальованою картиною: Оскар Уайлд в оточенні пляшок з різноманітними напоями, а внизу напис, що закликає до помірного вживання алкоголю.
Нарешті запали сутінки; тут серед темних, похмурих будинків вони густішали особливо швидко, і юрба стала схожа на гнітюче сіре місиво. З коридора кримінального суду долинуло виття — звістка про вирок дійшла до тих, хто стояв біля входу. Ті, хто прийшов сюди з ненависті до тонкої білизни й добре скроєного костюма, об'єднались у спільному піднесенні з тими, хто ненавидів нову думку й незвичну музику слів. Лаяли аристократів. Чоловіки, регочучи, обнімались, потім відскакували вбік і стусали один одного кулаками. На бруківці, вибравши вільне місце, повії, взявшись за руки, утворили велике коло — вони танцювали, стрибали, вихилялись, як божевільні, їм плескали в долоні. Юрба, яку не стримували спокійні, усміхнені полісмени, рушила через Лудгейт на Фліт-стріт і Стренд і там зняла гамір під вікнами редакцій.
Екіпажі, витіснені юрбою на Фліт-лейн, вернулися до будівлі суду. В один з перших сіли Альфред Вуд і Чарлз Паркер. Вуд, стоячи на підніжці, раптом розсміявся:
— Ох, ти, Гіацинте!
І всією долонею ляснув Паркера по спині.
Його повезли до в'язниці Вендсворт.
Хоча було дуже рано, на вулиці зібралося чимало люду. Приношений одяг погано сидів на людях, які раніше не зустрічалися в цьому приміському районі. Світські дами взяли сукні у своїх покоївок, багато джентльменів мали такий вигляд, ніби одягались у торговців старими речами. Всіх, однак, чекало розчарування — щільно закрита карета з в'язнем заїхала не зупиняючись у ворота, які одразу ж зачинили.
Начальник в'язниці вислухав рапорт стражників, перевірив папери й поставив на них номер камери.