В деяких країнах, навіть з такою великою літературою, як у Норвегії, кілька діалектів усе ще продовжують оспорювати першість один в одного.
Якщо не помиляюсь, в Індії до цього навіть іще не дійшло: там літературне життя мирно розподілене між такими несхожими між собою мовами, як хінді, мартахі, ор'я, телугу, урду, та й давній санскрит іще тримається.
В певний момент кожен народ опиняється перед необхідністю прийняти рішення: яку із своїх говірок зробити спільною літературною мовою. Тут справу може вирішити політична вага певної області: так Рим нав'язав свою мову латинській літературі, а творили цю літературу люди, не народжені, не виховані в Римі. Достоту так само може вирішити це питання велика творча індивідуальність: так, Данте став творцем літературної мови Італії. В роки його дитинства ніщо не віщувало того, що флорентійська мова посяде панівне становище. У письмі вона з'явилася пізніше від інших італійських діалектів, проте, коли її обрав для себе Данте, а за ним Петрарка і Боккаччо, питання було вирішене, і місто, далеко не найбільше і не найзнаменитіше в ту епоху, стало колискою літературної мови Італії.
У польської мови немає такого давнього й такого блискучого початку. Більше того, саме її походження з польських діалектів досі ще не досить з'ясоване. В ній переважають елементи великопольського діалекту, і серед них найважливіший — відсутність мазуріння *. Незважаючи на те, що така вимова була повсюдно поширена на територіях, звідки походять найдавніші пам'ятки польської писемності. Можливо, тут зіграв роль вплив великопольських придворних кіл. Дивно тільки, що цей вплив виявився настільки сильним, що його зазнав "мазурний" Краків, який дуже рано став столицею. Можливо, на фонетику польської літературної мови справила вплив і чеська мова, цей вплив був особливо помітним у перші століття існування польської писемності, вона сприяла встановленню теперішньої фонетики літературної мови, нарешті, можна допустити, що мазуріння з'явилося пізніше і на літературну мову не вплинуло. Якщо останнє припущення переможе, тоді не знадобиться особливих зусиль довести, що в основу польської літературної мови ліг малопольський діалект.
* Фонетичне явище, суть якого полягає в тому, що прийняті в літературній мові звуки а. (ч), йі (дж), (ш), і (ж) звучать відповідно як ц, дз, с, з.
Звукове забарвлення не завжди було таке, яке маємо тепер. Ми напружуємо слух, щоб відчути його у хитрощах орфографії, винахідливість якої викликає захват і водночас певне здивування. Звужені й носові голосні вже давно бентежать тих, хто пише. Та поки що нова форма вимови в літературних сферах не наблизила їх остаточно до сучасного звучання. А втім, відмінності тут невеликі. Можна без зусиль зрозуміти будь-який з найдавніших польських текстів.
На жаль, нам, полякам, нічого читати з перших шести століть нашої історії. Те, що ми сьогодні вітали б від щирого серця, загинуло ще до того, як політики навчилися писати,— я маю на увазі народні пісні, успадковані ще з часів язичництва, їхні відголоски ми із вдячністю ловимо в нечисленних зворотах, які ще в'ються над нашими полями на зразок тонких ниток бабиного літа. Справжньої літератури нам довелося чекати довго, з нетерпінням поглядаючи на годинник історії, який відмірював століття. Тут ми опинилися в подібному з римлянами становищі: вони пережили період царів, підкорили етрусків, встановили республіку, підкорили всю Італію, створили могутню державу й лише після цього одержали від латинізованого грека свою першу книжку — переклад "Одіссеї". Наша література також виросла на перекладах. Дуже погано, коли народ не може впоратися з власного темою — гімном, героїчною піснею, історичними анналами. Однак робота над перекладами мала й свою добру сторону: необхідність видобування з рідної мови всіх її можливостей, щоб опинитись на висоті в передачі думок і зворотів таких великих творів, як "Псалми", "Іов" чи "Книги пророків". До нас із далини віків дійшло ім'я лише одного перекладача, капелана Анджея з Яшовіц, який у середині XV століття переклав для королеви Зоф'ї Біблію ("Біблія королеви Зоф'ї"). Могутнє в нього було перо. Просто, ясно й гладко панотець Анджей виписував фрази, передаючи зміст тексту, не зв'язуючи себе латинським синтаксисом, впевнено виплутувався з важких місць "Вульгати", (згодом Якуб Вуєк не завжди з ними міг упоратись). Анджей з Яшовіц, про чиє життя нам нічого не відомо, має бути внесений у список зачинателів нашої літератури.
З якими зусиллями народжувалася ця література з наївних віршів і немічної прози! У слова, як у домашньої птиці, не було крил для польоту. Думка незграбно топталася на клаптику рідної землі. Рей дав думці простір, проте не підніс її. Він був міцний, здоровий, повнокровний, від нього пахло житом, сам по собі ні на кого не схожий, перший польський письменник, якого впізнаєш з першого речення, завжди простого, тому що від підрядних він нетерпляче відмахнувся і кришив їх своїм важким ручиськом. Він був своєрідним, як мало хто, проте,— на жаль! — його своєрідність була такого роду, що про нього нічого сказати. Але віє від нього письменницькими веселощами, завжди він хвацький, жвавий, невичерпний, ладен сто разів повторити одне й те саме, невтомно обертаючись у круговерті двох тисяч слів, яких йому цілком вистачало і для життя, і для літератури. В польській літературі він влаштувався міцно й назавжди. У нього — хоч на перший погляд цього й не роздивишся — численне потомство. Від Рея ведуть свою родослівну всі оповідачі й співрозмовники, всі шляхтичі пера, легіон сумлінних і несумлінних самоучок, ладних повчати інших, говорячи речі добре відомі, зручно й вигідно влаштованих у світі смачному, як апетитна страва, безтурботних, легковірних, добродушних — словом, усіх тих, хто ніколи не зазнавав мук творчості й хто затримувався лише на поверхні слів, не бачачи під нею небезпечного нурту.
І раптом з'явився той, хто, перш ніж скласти вірша, спочатку зважузав кожний склад, вслухувався в його звучання, не приймав жодного слова, поки не пересвідчувався, що не знайти кращого, затримував неслухняну думку, гамував пориви серця, приглушував уяву, шоб глибше зануритися в світ слів. То був перший у Польщі погляд, спрямований на ще дикий ландшафт нашої мови. Ян Кохановський, створюючи в цій пустелі ренесансний сад своєї поезії, був нашим першим митцем слова, і, на жаль, йому довелося дуже довго чекати продовжувачів свого мистецтва. Покоління благопристойних віршомазів воліли йти за Реєм, чий безтурботний розмах і весела грубуватість на кілька століть визначили обличчя польської літератури. Опалінський, Потоцький, Коховський, Пасек охоче б сіли за один стіл з Реєм, поштиво відсунувшись від Кохановського, Гурніцького, Скарги.
У "Придворному" Гурніцького є кілька сторінок, присвячених проблемі мови, читаєш їх із здивуванням. Якщо виключити кілька малоістотних деталей, про які сучасне мовознавство судить інакше, його висловлювання про мову в цілому вражають правильністю, ясністю і тонкістю суджень. Щоб прочитати польською мовою такі сторінки знову, треба перескочити через два століття нісенітниць, вінцем яких були "Нові Афіни" Бенедикта Хмелівського — такий собі "диво-бур'ян" епохи, що порвав із світовою культурою і загруз у розумовому вбозтві.
Ось у чому полягала наша біда: в тривалих перервах між появами речей значних. Проза постраждала більше ніж поезія. Нікому було успадкувати й продовжити незвичайну плавність Ожеховського, благородну витонченість Гурніцького, широке дихання Скарги. Під кінець XVIII століття перед прозою несподівано виникли нові численні завдання: їй довелося квапливо створювати мову науки і канцелярій, де досі обходилися латиною. Не можна не захопитися авторами перших робіт з фізики, математики, екології, хімії — вони виковували польську наукову термінологію і піднімали стиль розмовної мови до точності й стислості ясно встановлених понять. Викликають' також захват безіменні канцелярські дряпіжки, які сушили голови над формулюванням статусів, декретів, розпоряджень і всіляких канцелярських документів.
Та найважчий тягар ліг на XIX століття: йому належало доробити все, що проспали попередні покоління. І сталося таке, що в літературах інших народів не траплялося: XIX століття відгородило нас від нашої літератури попередніх століть, куди після складання іспитів на атестат зрілості ніхто не заглядає. Інакше не могло й бути, тому що тільки XIX століття дало нам перших безсумнівних геніїв, створило драму, роман, есе, а лірику підняло на висоту, незнану попередниками, удосконалювало навіть такі її архаїчні різновиди, як сонет, XIX століття розширило сферу почуттів, окрилило думку, яка так довго лишалася приземленою, нарешті, освіжило мову, збагативши словник, надавши синтаксису гнучкість і легкість. Ті, хто сьогодні пише польською мовою, майже нічого не запозичують у авторів до епохи романтизму. Звертаються до них лише у виняткових випадках, наприклад, для історичних романів — запастись архаїзмами, щоб передати колорит епохи.
ТАЄМНИЦІ РЕМЕСЛА
Існували далекі епохи, коли "йшли в поети", як тепер "йдуть у священики", подібність підсилюється ще й тим, що в далекі часи служба поета була безпосередньо пов'язана з релігією. Так було в школах еодів, куди вступали здібні юнаки, щоб навчатися мови поезії і віршування, знайомитися з освяченими традицією зворотами, порівняннями, епітетами, так було і в середньовічній Ірландії, де кандидати в барди вчилися поетичного мистецтва шість-сім років, або в школах старофранцузьких жонглерів, де під різками досвідчених майстрів вірша молоді люди, яких вабило до себе вільне життя вагантів (мандрівних співаків), вчилися лічити склади, переривати їх цезурою, добирати асонанси, навпомацки дошукуватись правил граматики, ще ніким не записаних, пізнавати героїв епопеї, яка створювалася віками. Але, за винятком цих нечастих випадків, школи письменницького мистецтва у власному розумінні слова ніколи не існувало, і, наскільки сама ідея про створення подібного навчального закладу викликає неприязнь, я міг пересвідчитись на власному досвіді, коли кілька років тому запропонував проект такої школи, мислячи її як секцію при Академії образотворчих мистецтв, або ж як спеціальну кафедру при університеті.