За один з її шедеврів, чарівно-зухвальний чепчик, Мерсідіз, відрахувавши свої комісійні, заплатила їй дванадцять доларів.
Сексон радо віддавала цій роботі кожну вільну хвилину, хоч при цьому не забувала й про своє немовлятко.
В крамниці вона купила йому тільки три маленькі трикотажні льолі, а всю решту зробила власними руками — пухові ковдри, плетену кохтинку й шапочку, рукавички, вишиті чепчики, манісінькі пінетки, сукенки-сорочки на коротесеньких шлейках, розшиті шовком білі фланелеві спіднички, панчішки та плетені черевички, силу тоненьких пелюшок. Вона шила й плела це все, а в очах уже маячіли рожеві пальчики й пухкенькі недоладні литки; а трохи пізніше, як на завершення всього, Сексон спокусилася навіть на білий шовковий плащик. Кожен стібок вона робила любовно і, вкладаючи свою любов у кожну цю дрібничку, робила так радше для Біллі, аніж для тієї невідомої грудочки нового життя, яку, попри всі свої намагання, ще не могла собі уявити.
— Еге ж, — зауважив якось Біллі, переглянувши дитячий посаг і повертаючись до льоль. — Оце я розумію! — З усієї цеї твоєї купи вони найближче до діла. Я просто бачу нашого малюка в цих справжніх чоловічих сорочечках.
Радісна хвиля залила серце Сексон і, не стримавши сліз на очах, вона притиснула йому до губів одну з маленьких льоль. Він урочисто поцілував її, не зводячи очей з дружини.
— Це для хлопчика, — промовив він, — а найбільше для тебе.
Але заробітки Сексон несподівано трагічно урвались. Одного разу вона поїхала до Сан-Франціско купити щось на дешевому розпродажу. На Сатер-стріті вона раптом зупинилась як укопана перед вітриною однієї крамнички. Сексон протерла очі — але ж ні: там на почесному місці пишається той самий ранковий чепчик, за якого вона одержала від Мерсідіз дванадцять доларів. А на вітрині ціна на ньому стояла двадцять вісім! Сексон увійшла до крамниці й звернулася до господині, виснаженої гостроокої жінки середнього віку, мабуть, чужоземки.
— Ні-ні, я нічого не купуватиму, — мовила Сексон. — Я сама майструю такі тендітні речі, як оце у вас продаються, і хотіла б тільки довідатися, скільки ви за них платите, — ну, скажімо, за отой чепчик, що у вітрині?
Жінка зиркнула пильно на Сексон, побачила поколоті голкою великий і вказівний пальці лівої руки, а тоді оглянула відвідувачку від голови до п'ят.
— А ви потрапите таке зробити?
Сексон кивнула головою.
— Я заплатила за нього двадцять доларів тій жінці, що його змайструвала.
Сексон аж дух захопило. Хвильку вона роздумувала. Мерсідіз загарбала за чепчик собі цілих вісім доларів, а хто ж поклав на нього матеріал і працю?!
— Може, ви будете ласкаві і покажете мені ще й інші ручні вироби — нічні сорочки й узагалі білизну, і скільки ви за них платите?
— То ви вмієте робити такі речі?
— Вмію.
— І продаватимете їх мені?
— Звичайно, — відповіла Сексон. — Задля цього я й увійшла сюди.
— Для продажу ми ставимо трохи вищі ціни, — провадила жінка далі.— Бачте, треба взяти під увагу освітлення, комірне, податки тощо, та й власний прибуток, а ні, то ми б тут не сиділи.
— Це цілком природно, — згодилася Сексон.
Серед гори мережаної білизни Сексон знайшла ще одну нічну сорочку й одну комбінацію власного виробу. За першу Мерсідіз дала їй вісім доларів, тут вона коштувала вісімнадцять, а господиня заплатила за неї Мерсідіз чотирнадцять; за другу Сексон одержала шість, тут ціна їй стояла п'ятнадцять, а господиня заплатила за неї одинадцять.
— Дякую, — сказала Сексон, надягаючи рукавички. — Я з охотою принесу вам дещо з моєї роботи за таку ціну.
— А я з охотою куплю… якщо воно буде зроблено добре. — Жінка суворо глянула на Сексон. — Пам'ятайте, що якість має бути не гірша. Я часто дістаю спеціальні замовлення, і якщо ми з вами порозуміємось, роботи вам не бракуватиме.
Мерсідіз і оком не змигнула, коли Сексон прийшла до неї з докором:
— Ви ж казали, що берете тільки за комісію!
— Звичайно, казала; так воно й було.
— Але ж праця і матеріал мої, а ви заробляли вдвічі більше від мене! Вам перепадала лев'яча пайка!
— А що ж тут такого, голубонько? Я — посередниця. Так воно на світі споконвіку ведеться. Посередникові завжди лев'яча пайка перепадає.
— Я гадаю, що це дуже несправедливо, — зітхнула Сексон радше з жалем, аніж спересердя.
— Ну, то нарікайте на світ, а не на мене, — гостро відказала Мерсідіз, і відразу, як то мала звичай, змінила тон. — Нащо нам свариться, голубонько? Ви мені така люба! Га-га, та ви ж молоденька й дужа, чоловік у вас теж молодий і дужий, — це вам не зашкодить. А ось я стара жінка. І старий Баррі на мене не заробить. Та й йому вже три чисниці лишилося до смерті. Адже він хворіє на нирки. І мені ж доведеться його ховати. Я віддам йому шану: він спатиме вічним сном поруч зі мною. Що ж, він йолоп, тюхтій і незграба, але зате злості ні на кого не має. Місце на кладовищі для нас я купила, все вже передбачено, і почасти на це пішли й ваші комісійні. А видатки на похорон! Усе мусить бути як годиться. Мені ще багато треба на це відкласти. А Баррі щодня може дати дуба.
Сексон ударив у ніс дух спиртного: стара, очевидячки, знову хильнула.
— Ходіть, голубонько, я вам щось покажу. — Мерсідіз повела Сексон до спальні й підійняла трохи віко великої скрині. Звідти дихнуло ніжними пахощами, наче від пелюсток троянди. — Це мій похоронний посаг — у ньому я повінчаюся з тлінню.
З цими словами Мерсідіз схилилася над скринею і почала виймати перед ошелешеною Сексон одну по одній найтендітніші, найелегантніші частини пишного туалету нареченої; наприкінці стара добула віяло із слонової кістки.
— Мені подарували його у Венеції, голубонько! А цього черепахового гребінця Брюс Енсті замовив для мене за тиждень до того, як видудлив свою останню пляшку і розтрощив свою навіжену головешку кольтом… А цей шарф… Га-га, цей шарф із ліберті…
— І це все поховають разом із вами… — замислено промовила Сексон. — Яке це дивацтво!
Мерсідіз засміялася.
— А чому б і ні? Я вмру так, як жила. Це мені приємно. Я зійду в землю, як наречена. Не хочу я холодної, тісної домовини. Я хотіла б спочивати на широкому, пишному ложі, покритому м'якими східними покривалами й подушками, подушками без кінця-краю.
— На ці гроші можна було б купити двадцять ділянок і справити двадцять похоронів! — скрикнула Сексон, вражена такою блюзнірською розмовою про смерть. — Це навіть гріх!
— Я вмру так, як жила, — всміхаючись, відповіла стара. — Поруч старого Баррі ляже пишна наречена. — Вона закрила віко скрині й зітхнула, — А втім, я воліла б, щоб Брюс Енсті чи хто інший з моїх давніх коханців лежав поруч мене в глибокій темряві й розпався зі мною разом на порох, — оце і є справжня смерть!
Вона глянула на Сексон: погляд її був розпалений алкоголем і водночас зневажливо-холодний.
— За давніх-давен, коли ховали великих людей, з ними разом закопували живцем і їхніх рабів. А я, серденько, беру з собою тільки свої покраси!
— Виходить, ви не боїтеся смерті?.. Анітрохи?
Мерсідіз рішуче похитала головою.
— Смерть шляхетна, добра, ласкава. Смерті я не боюся. Я боюся тільки людей, боюся того, що вони зроблять зі мною після смерті! І тому я готуюся до неї завчасу. Вони не дістануть мене, коли я помру.
Сексон зніяковіла.
— Але ж навіщо ви здалися їм після смерті? — сказала вона.
— Ого, ще й як здамся… — відказала Мерсідіз. — Ви знаєте, що роблять із бідними старими людьми, які не мають грошей на похорон? їх не ховають. Ось послухайте-но. Ми — я і він — стояли якось перед великими дверима. То був дивний чоловік — він був професор, а мав би бути пірат, він читав лекції в аудиторії, а мав би брати приступом мури ворожих міст або грабувати банки. Він був стрункий, як Дон Жуан, руки мав міцні, мов криця. І мов криця був міцний його дух. Він був шаленець, ледь-ледь шаленець, як і всі мої кавалери… "Ходімо, Мерсідіз, — сказав він, — ходім подивімся на наших ближніх — і вгамуймося, і станьмо тихі й щасливі… тому, що ми не схожі на них, — що тим часом ще не схожі. А тоді повечеряємо з особливою, з диявольською насолодою і піднесемо за них чари золотого вина, і воно ще яскравіше зазолотиться після всього, що ми бачили. Ходімо, Мерсідіз!"
Він розчинив двері й повів мене за руку… О, то було невеселе товариство. Двадцять чотири тіла. Вони лежали на мармурових лавах, сиділи, сперті на підпори, а навкруги тиснулися молоді хлопці з блискучими очима й блискучими ножиками в руках і зацікавлено зиркали на мене.
— То все були мерці? — вирвалося з пересохлого горла Сексон.
— То все були мерці — злидарі, моя голубонько. "Ходімо, Мерсідіз, — сказав він. — Це ще не все: є тут таке, що звеселить нас ще дужче". І він повів мене вниз, де були чани, — чани з розсолом, голубонько. Я не боялася. Я тільки дуже яскраво уявила собі, що чекає на мене, коли я вмру. І скільки там лежало мерців, — наче свинина в розсолі!..
У цю мить згори прийшов наказ: "Прислати жінку; стару жінку". І чоловік, що порався там, нахилився над чаном, щоб її виловити. Спершу він виловив чоловіка; тоді знову почав мацати гарбом, і знов упіймався чоловік. Служник поспішав і почав бурчати. Нарешті він витяг з розсолу жінку, — з лиця вона була стара, він задовольнився.
— Це неправда! — скрикнула Сексон.
— Я бачила це все, голубонько, на власні очі. Тому й кажу: не бійтеся божого гніву після смерті, бійтеся тільки отих чанів з розсолом! Отож коли я стояла й дивилася, а той, що привів мене туди, поглядав у мій бік, усміхався і запитував, і заворожував мене своїми шаленими чорними, мудрістю стомленими очима — я вирішила, що така могила не для мого тіла… О, я люблю своє тіло; а як його любили інші! Га-га, чани з розсолом не для моїх губів, що знали стільки цілунків, і не для мого тіла, що дарувало стільки кохання!
Мерсідіз знову підняла віко скрині й помилувалася на своє погребне вбрання.
— Оце ж я й справила собі все для непробудного сну. Ось у цьому я й лежатиму в домовині. Якийсь давній філософ сказав: "Ми знаємо, що мусимо померти; але не ймемо тому віри". Та старі люди доймають тому віри. Доймаю і я.
Голубонько, пам'ятайте про чани з розсолом і не гнівайтеся на мене за великі комісійні. Щоб урятуватися від чанів, я не спинилася б ні перед чим!.. У вдови видерла б останній гріш, у сироти останню шкоринку хліба, в мерця мідяк украла б з повіків.
— Ви вірите в бога? — через силу спитала Сексон, скута холодним жахом.
Мерсідіз спустила очі й знизала плечима.
— Хто зна, чи є він.