На дні прірви

Джек Лондон

Сторінка 27 з 31

Містер Діксон відправив обвинуваченого на бесіду з судовим місіонером.

Тімоті Ворнер, тридцять два роки. Його взято під варту для продовження слідства в аналогічній справі. Він стрибнув з пристані в Лаймгаусі, а коли його вирятували, заявив: "Я зробив це навмисне".

Пристойну на вигляд молоду жінку, Елен Грей на ймення, заарештовано за спробу вчинити самогубство. У неділю вранці десь о пів на дев'яту констебль 834-К знайшов оскаржену під дверима одного будинку на Бенворт-стріт, де вона лежала дуже млява. В одній руці у неї була порожня пляшчина. Вона зізнала, що дві чи три години тому прийняла велику дозу опію. Оскільки вона була явно дуже хвора, послали по дільничного лікаря, що, давши їй трохи кави, наказав не дозволяти їй спати. Судові Елен Грей заявила, що причиною її невдалої спроби було те, що в неї нема ні дому, ні друзів.

Я не буду твердити, що всі, хто накладає на себе руки, — при своєму розумі, так само як не буду твердити, що при своєму розумі всі ті, хто не накладає на себе рук. До речі, невпевненість у хлібі щоденному і в даху над головою — одна з основних причин людського божевілля. Вуличні торгівці фруктами, городиною та іншим дріб'язком, той прошарок робочого люду, що більш, ніж хто, живе одним тільки днем, дає найвищий відсоток божевільних. Серед них чоловіків щороку божеволіє 26,9 на десять тисяч, а жінок — 36,9. З другого боку, серед солдатів, що мають принаймні надійний харч і притулок, божеволіє 13 на десять тисяч; а серед фермерів і тваринників тільки 5,1. Отже, у вуличного торгівця вдвоє більша ймовірність відбігти розуму, ніж у солдата, і в п'ять разів більша, ніж у фермера.

Від злиднів та знегод голови в людей легко запаморочуються, і одні потрапляють до божевільні, а інші — до моргу чи на шибеницю. Коли приходить нещастя і годувальник родини, попри всю свою любов до жінки й дітей та запопадливість до праці, вже не може знайти собі роботи, так просто зсунутися з глузду і ввергнути свою душу в безпросвітний морок! І це особливо просто, бо ж тіло бідолахи виснажене недоїданням, та ще й серце йому крається від страждань жінки й малюків.

"Це вродливий чоловік з кучмою чорного волосся, темними промовистими очима, тонким носом і підборіддям та розкішними закрученими вусами". Так репортер змальовував Френка Кавіллу, коли той похмурого вересневого дня став перед судом, "одягнений у заношений сірий костюм без коміра".

Френк Кавілла жив у Лондоні і працював шпалерником. Його характеризували як доброго робітника і врівноважену людину, не схильну до чарки; сусіди одностайно посвідчили, що він дуже любив і жінку, й дітей.

Його дружина, Ганна Кавілла, була огрядна, вродлива, життєрадісна жінка. Вона дбала, щоб діти ходили до школи чисті й охайні (всі сусіди це зазначили). І так при любому чоловіченькові, що мав сталу працю й вівся умірковано, все йшло в цій родині якнайкраще.

Аж тут спіткало їх лихо. Кавілла працював у містера Бека, будівничого, і жив в одному з його будинків на Тран-длі-род. І ось містер Бек випав зі своєї брички й розбився на смерть. Лиха доля прибрала в цьому випадкові образу норовистого коня. Кавілла мусив шукати нової роботи й нового житла.

Сталося це півтора роки тому. Ці півтора роки були для нього великим випробуванням. Він зняв помешкання в невеликому будиночку на Батавія-род, але тут йому не щастило зводити кінці з кінцями. Постійної роботи годі було знайти. Він не здавався, перебиваючись різними тимчасовими підробітками, а жінка й діти марніли в нього на очах з голоду. Він голодував і сам, охляв і занедужав — це вже три місяці тому, і відтоді у них взагалі не було чого їсти. Вони нікому не поскаржились ані словом; одначе бідняки знають і так. Сусідки з Батавія-род посилали їм їжу, але це робилося потай, аби не вразити їхніх гордощів, бо Кавілли були дуже поважані в окрузі.

Отоді воно й скоїлось, Френк Кавілла боровся, голодував і страждав півтора року. А одного вересневого дня він встав дуже зарання, взяв свого кишенькового ножа і… Перетяв горло своїй дружині, Ганні Кавіллі, віком тридцять три роки. Перетяв горло своєму сину Волтерові, восьми років. Перетяв горло своїй доньці Неллі, чотирьох років. Перетяв горло своєму найменшому, Ернестові, шістнадцять місяців віком. Потому він чатував над мертвими цілий день аж до вечора, коли прийшла поліція. Він ще попросив полісменів вкинути пенні в проріз газового автомата, щоб вони могли запалити світло.

Френк Кавілла стояв у суді, одягнений у заношений сірий костюм без коміра. Це був вродливий чоловік з кучмою чорного волосся, темними промовистими очима, тонким носом і підборіддям та розкішними закрученими вусами.

Розділ XXIII

ДІТИ

Там, де дім сарай похилий, білий світ для нас немилий,

Скнієм, а не живемо.

Є в Іст-Енді лише одне втішне для ока видовище — це коли діти танцюють на вулиці під катеринку. Дивишся, мов зачарований, і не надивишся на це молоде покоління, на їхні похитування й притопти, на чарівні гримаси й граціозні рухи. М'язи їхні грають швидко й без натуги, а тільця легко підстрибують, сплітаючи ритми, що їх не вчать у танцкласах.

Я розмовляв з цими дітьми не раз і не в одному місці, і вони справили на мене враження таких же кмітливих, як і інші діти, а то навіть і кмітливіших. У них напрочуд жвава уява, а здатність переноситися в світ романтики й фантазії просто надзвичайна. Життя буяє веселощами в їхніх жилах. Вони упиваються музикою, рухом та барвами, і дуже часто під брудом та лахміттям криються навдивовижу гарні личка і постаті.

Та є в славному місті Лондоні якийсь лихий чарівник, що викрадає їх. Ці діти діваються не знати куди. Доросліших ви їх ніколи не бачите, можете шукати скільки завгодно, — все буде марно. Серед дорослих ви здибаєте хіба миршаві курдуплі, потворні обличчя, тупі мізки. Грація, краса, фантазія, гнучкість розуму й м'язів — все пощезало без вороття. Часом, правда, побачиш, як котрась жінка, ще й не стара, та вже покорчена й без натяку навіть на жіночність, розбухла з пиятики, підбере свою забрьохану спідницю і виконає на тротуарі кілька неоковирних вихилясів. Це має значити, що вона одна з тих дітей, які танцювали колись під катеринку. Карикатурні, неоковирні вихиляси — це все, що лишилося від дитячих сподівань. Із якихось тайників затуманеного мозку зринув швидкоплинний спогад, як була вона колись малою. Збирається юрба. Навкруг неї дівчатка танцюють з тією милою грацією, що й у неї колись була, та тепер її танець наче пародія на те колишнє. Потім вона, знеможена, дихавично хапає ротом повітря і, заплітаючись ногами, виходить із кола, а дівчатка танцюють далі.

Діти гетто мають усі дані вирости на доброзвичайних громадян, та гетто, мов розлючена тигриця, накидається на своїх дитинчат і плюндрує всі їхні таланти, тлумить сміх та радість, і ліпить з недобитків безпорадні, незугарні, принижені створіння, гірші за диких звірів.

Як саме це відбувається, я докладно описав у попередніх розділах, а тепер послухаймо, що каже з цього приводу професор Гакслі:

"Кожен, кому відомі умови життя у великих промислових містах, чи то в нашій країні, чи в інших, знає, що більшість населення живе там у стані, який французи називають la misиre[51].

Це той стан, коли бракує їжі, тепла й одягу — речей, необхідних для нормальної життєдіяльності організму; коли чоловіки, жінки й діти змушені товктись у якихось норах, де для пристойного життя відсутні найелементарніші санітарні передумови; коли єдині приступні розваги — це грубощі та п'янство; коли страждання у вигляді голоду, хвороб, фізичної недорозвинутості та моральної деградації зростають за законом складних процентів; коли навіть чесна й запопадлива праця не рятує людину від кінця в жебрацькій могилі".

В таких умовах для дітей нема просвітку. Вони мруть, наче мухи, а як виживають, то лише ті, що мають надмір життєвих сил і здатність пристосовуватись до навколишнього розкладу. Що таке родинне життя — вони не знають. В барлогах і печерах, де вони живуть, вони призвичаюються до непристойного й сороміцького. І як розкладається їх інтелект, так розкладаються й тіла їхні від бруду, перелюднення й недоситу. Коли батько й мати живуть з трьома-чотирма дітьми в одній кімнаті, і діти вночі по черзі чатують, відганяючи пацюків від поснулих; коли ті діти зроду не наїдались і живуть мало не по вуха у нужі, — то легко собі уявити, що за люди виростуть з тих дітей.

Море лиха і відчаю

З перших днів стрічає їх.

Дика лайка, дикий сміх

Їх в дитинстві колисає.

Ось поженились молодята і заходились гараздувати в одній кімнаті. З роками сім'я зростає, а прибутки — ні, та й то ще чоловік десь має велике щастя, коли все при здоров'ї і втримується на роботі. Отже, знаходиться одна дитинка, а там і друга. Треба б більше місця; але ці маленькі ротики й тільця вимагають додаткових витрат, — значить, про вільніше житло годі й гадати. А дітей прибуває, і вже в кімнаті нема де повернутися. Дітвора цілий день вганяє вулицями, а коли сповниться їм років по дванадцять-чотирнадцять, проблема житлової площі стає особливо гостра, і вулиця поглинає їх назавжди. Хлопець, коли пощастить, може, й прилаштується де в мебльованих кімнатах, і взагалі сякі-такі шанси він ще має. Але от перед дівчиною в чотирнадцять-п'ятнадцять років, змушеною покинути батьківський дім, чи то пак кімнату, і здатною заробити в найліпшому разі п'ять-шість мізерних шилінгів у тиждень, — один тільки шлях. І в цього шляху гіркий кінець, як от у тієї жінки, що її труп поліція знайшла під дверима одного дому на Дорсет-стріт в Уайтчепелі. Було їй шістдесят два роки, торгувала вона сірниками. Безпритульна, недужа, сама, як палець, в свою останню годину, померла вона вночі, просто неба, мов дика звірина.

Мені й досі не виходить з пам'яті хлопчина в загорожі для підсудних одного поліційного суду в Іст-Енді. Він ледве головою сягав до бар'єру. Спіймано його на крадіжці двох шилінгів у якоїсь жінки; гроші ці він витратив не на цукерки й тістечка чи там розваги, а на їжу.

— Чого ж ти не попросив у тої жінки? — спитав суддя ніби аж якось ображено. — Вона напевно дала б тобі щось поїсти.

— Якби попросив, то посадили б за жебрацтво, — відказав хлопчина.

Суддя насупився і мовчки проковтнув докір.

25 26 27 28 29 30 31