Газуй звідси.
Спускаючися сходами, Джін-Луїза не бачила, як дядько прикусив губу, пішов на кухню, погладив Розу Ейлмер, повернувся до кабінету, сховав руки в кишені й неквапно походив по кімнаті, доки врешті-решт не підняв слухавку телефону.
Частина VI
15
Божевільний, божевільний, геть божевільний. Що ж, усі Фінчі такі. Проте є відмінність між дядьком Джеком і рештою їх: дядько Джек усвідомлює, що він вар'ят.
Джін-Луїза сиділа за столиком позаду кафе-морозива містера Канінгема і їла морозиво з вощеного паперового ріжка. Містер Канінгем, людина непорушних моральних принципів, видав їй безкоштовно цілу пінту за те, що вона вчора вгадала його ім'я,— саме за це вона обожнювала Мейком: тут люди виконували свої обіцянки.
"До чого він вів? Обіцяй мені — важливе питання — англосакси — непристойне слово — Чайлд Роланд. Сподіваюся, він не втратить почуття пристойності, бо в іншому разі його запроторять до божевільні. Він так занурився у дев'ятнадцяте століття, що не може навіть піти до туалету, він ходить до ватерклозету. Проте вар'ят чи не вар'ят, він з них єдиний, хто не зробив дечого і не сказав дечого...
Навіщо я сюди повернулася? Щоб роз'ятрити свої рани, мабуть. Просто подивитися на жорству у дворі, де колись росли дерева, де стояв гараж, і думати, що все те був лише сон. Джемі паркував там свою машину, в якій їздив на риболовлю, ми викопували черв'яків під парканом, якось я посадила там паросток бамбуку, і ми його потім не могли вивести упродовж двадцяти років. Напевне, містер Канінгем посипав землю сіллю там, де були зарості бамбуку. Тепер від нього й сліду немає". Сидячи під полуденним сонцем, Джін-Луїза подумки відбудувала свій дім, вивела надвір свого тата, брата й Келпурнію, поставила Генрі навпроти, а міс Рейчел — на сусідньому подвір'ї.
Це трапилося, коли до кінця навчального року залишалося два тижні і Джін-Луїза збиралася на перший у своєму житті шкільний бал. За традицією старшокласники запрошували своїх молодших братів і сестер на перший для них бал, який проводився в останню п'ятницю травня, перед Бенкетом старшокласників. Футболка Джемі ставала дедалі яскравішою — тепер він був капітаном команди, і Мейком уперше за тринадцять сезонів переміг Еботсвіль. Генрі був президентом Дискусійного клубу старшокласників,— то була єдина позакласна діяльність, на яку він мав час,— а Джін-Луїза була дебелою чотирнадцятирічною дівчинкою, захопленою вікторіанською поезією і детективними романами. У ті часи, коли було в ходу заводити любовні стосунки на тому боці річки, Джемі до нестями закохався в дівчину з округу Ебот і серйозно подумував, чи не закінчувати йому школу в Еботсвілі, але Атикус не дозволив, однак утішив сина, видавши йому гроші на дводверний автомобіль. Джемі пофарбував свою машину в блискучий чорний колір, створив ефект білобоких покришок (також за допомогою фарби), відполірував свій транспорт до ідеального стану і їздив до Еботсвіля щоп'ятниці вечорами зі спокійною гідністю, не звертаючи уваги на те, що машина гуділа, як велетенський кавовий млинок, а зграї собак ганялися за нею, хай де вона з'являлася.
Джін-Луїза була певна, що Джемі уклав з Генрі якусь угоду, щоб той запросив її на танці, але її те цілком влаштовувало. Спершу вона взагалі не хотіла йти, та Атикус заявив, що буде щонайменше дивно, якщо прийдуть сестри усіх старшокласників, окрім сестри Джемі, й запевнив, що їй там сподобається і що вона може піти до крамниці одягу Гінзберга й обрати там собі сукню до вподоби.
Джін-Луїза знайшла справжнє диво. Біла сукня, з рукавами-"ліхтариками", зі спідницею, яка роздувалася хвилями, якщо покружитися. Одне було погано: в тій сукні Джін-Луїза більше нагадувала кеглю. Пішла порадилася з Келпурнією, і та пояснила, що ніхто нічого не може змінити зараз в її фігурі, вона така, як є, практично всі дівчата мають такий вигляд у чотирнадцять років.
"Але я щось надто вже непоказна",— сказала Джін-Луїза, відтягуючи викот.
"Ти така, як завжди,— зауважила Келпурнія.— Тобто я маю на увазі, що ти такий вигляд маєш в усіх своїх сукнях. І оця не виняток".
Джін-Луїза непокоїлася три дні. В день балу вона знову пішла до Гінзберга, придбала пару накладних грудей, повернулася додому і приміряла їх.
"Подивись-но, Кел".
"Тепер фігура стала така, як треба,— промовила Келпурнія,— та чи не краще розношувати їх поступово?"
"Тобто?"
"Слід було надягати їх раніше, щоб до них звикнути,— пробурмотіла Келпурнія.— Але що вже зараз про це говорити".
"Ой, Кел, не верзи дурниць".
"Гаразд, давай їх сюди. Я їх зшию".
Раптом Джін-Луїзу пронизала думка, від якої вона застигла на місці.
"Господи милий!" — прошепотіла вона.
"А тепер що таке? — здивувалася Келпурнія.— Ти ж готувалася до цього балу цілісінький тиждень. Що ще забула?"
"Кел, здається, я зовсім не вмію танцювати".
Келпурнія узяла руки в боки.
"Вчасно ж ти про це про згадала,— вона поглянула на кухонний годинник.— Третя сорок п'ять".
Джін-Луїза кинулася до телефону.
"Номер шість п'ять, будь ласка",— попросила вона, і коли її з'єднали з татом, заволала у слухавку.
"Зберігай спокій[41] і звернися до Джека,— відповів Атикус.— Свого часу він був управний танцюрист".
"Він, мабуть, спроможний лише на кволий менует",— проскиглила вона, але зателефонувала дядькові, й той радо погодився.
Доктор Фінч натаскував свою племінницю під музику з магнітофону Джемі:
"Нічого складного... як у шахах... просто зосередься... ні, ні, ні, не відставляй сідниці... не роби мені підніжку... ненавиджу бальні танці... дуже схоже на роботу... не намагайся вести мене... коли партнер наступає тобі на ногу, ти сама винна — не встигла вчасно її прибрати... не дивись униз... не так, не так, а от тепер правильно... основа є, але не пробуй нічого складнішого".
Після години напруженої зосередженості Джін-Луїза завчила найпростіші танцювальні па. Вона енергійно рахувала такти і дивувалася, як її дядько здатен розмовляти і танцювати водночас.
"Не хвилюйся, і все вийде добре",— підбадьорив він її.
Його зусилля дістали винагороду: Келпурнія запропонувала каву і запросила повечеряти, і він прийняв обидві пропозиції. Доктор Фінч просидів на самоті у вітальні, поки додому не повернулися Атикус і Джемі; його племінниця зачинилася у ванній кімнаті й там милася й танцювала. Вийшла вона з ванної розпромінена, повечеряла у купальному халаті й зникла у себе в спальні, несвідома того, як розвеселила всю родину. Одягаючись, вона почула на веранді кроки Генрі й подумала, що він прийшов по неї зарано, але Генрі попрямував через передпокій до кімнати Джемі. Джін-Луїза пофарбувала губи оранжевою помадою, зачесала волосся і пригладила гривку гелем Джемі. Коли вона увійшла до вітальні, батько і доктор Фінч підвелися.
"Та ти просто як мальована",— сказав Атикус і поцілував її в чоло.
"Обережно,— застерегла вона.— Ти мені волосся розпатлаєш".
"Може, зробимо останній пробний тур?" — запропонував доктор Фінч.
Коли Генрі увійшов до вітальні, вони танцювали. Він закліпав очима, побачивши нову фігуру Джін-Луїзи, а потім злегка постукав доктора Фінча по плечу.
"Можна відібрати у вас вашу даму, сер?.. У тебе класний вигляд, Скауте. Я щось для тебе маю".
"Ти також гарний, Генку".
Сині вихідні саржеві штани Генрі були випрасувані ідеально, складки були гострі як лезо; світло-коричневий піджак трохи віддавав хімчисткою; Джін-Луїза упізнала блакитну краватку Джемі.
"Ти добре танцюєш",— похвалив Генрі, і Джін-Луїза перечепилася.
"Не дивись униз, Скауте! — гаркнув доктор Фінч.— Я ж тобі казав — це як нести чашку кави. Варто на неї поглянути, і ти все проллєш".
Атикус клацнув кришечкою свого кишенькового годинника.
"Джемі час вирушати, якщо він хоче заїхати по Айріні. Ця його таратайка ледь-ледь вичавлює тридцять миль".
Коли Джемі вийшов до них, Атикус негайно відіслав його назад поміняти краватку. Потім видав синові ключі від сімейного автомобіля, гроші й лекцію, як не перевищувати швидкість у п'ятдесят миль.
"Слухайте,— запропонував Джемі після усіх належних Джін-Луїзі компліментів.— Ви ж можете поїхати у "форді" — навіщо усім тягтися зі мною до Еботсвіля?"
Доктор Фінч копирсався у кишенях піджака.
"Мені байдуже, як саме ви поїдете, аби тільки швидше. Мене тіпає, коли ви тут товчетеся всі геть розчепурені. Джін-Луїза он уже починає пітніти. Заходь, Кел".
Келпурнія, скромно стоячи в передпокої, неохоче схвалила вибір юної трійці. Вона поправила краватку на Генрі, зняла, невидиму пушинку з піджака Джемі й покликала Джін-Луїзу зайти до неї на кухню.
"Гадаю, їх слід прикріпити до сукні",— сказала вона роздумливо.
Генрі гукнув, що треба вже йти, бо інакше доктора Фінча розіб'є параліч.
"Усе буде добре, Кел".
Повернувшись до вітальні, Джін-Луїза захопила дядька у стані ледь стримуваної пропасниці, натомість батько стояв дуже спокійно, заклавши руки в кишені.
"Раджу вам поквапитися,— зауважив він,— за хвилину з'явиться Александра, і тоді ви вже точно запізнитеся".
Вони вже вийшли на веранду, коли Генрі застиг на місці.
"Я забув!" — крикнув він і побіг до кімнати Джемі.
Повернувся він з коробкою в руках і, низько уклонившись, передав її Джін-Луїзі.
"Це для вас, міс Фінч".
У коробці лежали дві рожеві камелії.
"Ге-енку! — простогнала Джін-Луїза.— Ти їх купив!"
"Замовив аж у Мобілі. Їх привезли сюди шестигодинним автобусом".
"Куди мені їх причепити?"
"Господи Боже мій, причепи туди, де їм належить бути! — вибухнув доктор Фінч.— Іди сюди!"
Він вихопив камелії з рук Джін-Луїзи і приколов їй до плеча, суворо глипаючи на оті накладні груди.
"А тепер зробіть мені ласку і звільніть приміщення".
"Я забула сумочку".
Доктор Фінч витяг носовичка і витер підборіддя.
"Генрі,— промовив він,— піди заведи оту автомерзоту. Я почекаю вас на вулиці".
Джін-Луїза на прощання поцілувала батька, і він сказав:
"Сподіваюся, ти отримаєш найбільше в житті задоволення".
Спортивна зала середньої школи округу Мейком була зі смаком прикрашена повітряними кульками і паперовими вимпелами у червоно-білі смужки. У дальньому кінці стояв довгий стіл, заставлений паперовими келишками, серветками й тарелями з сандвічами навколо двох пуншевих чаш із якоюсь пурпуровою рідиною. Підлога у залі була свіжонатерта, баскетбольні щити з кошиками підняті до самої стелі.