Це цікавий приклад перетворення легкого у важке (або за Парменідом: приклад перетворення позитивного в негативне). Хоч як дивно, але таке перетворення нас не дивує. Навпаки, нас обурило б, якби Бетховен перетворив серйозність свого квартету на легкий жарт чотириголосого канону про портмоне Дембшера. При цьому він повівся б цілком у дусі Парменіда: перетворив би тяжке на легке, а отже, негативне на позитивне! На початку (як незакінчений ескіз) була б велика метафізична правда, а в кінці (як завершений твір) був би легенький жарт! Тільки ми вже не вміємо мислити, як Парменід.
Мені здається, що оте агресивне, врочисте, суворе "es muss sein!" у глибині душі вже давно дратувало Томаша, і в ньому жила глибока мрія перетворити, за Парменідом, тяжке на легке. Згадаємо про те, як колись він водночас назавжди відмовився зустрічатися з першою дружиною і сином і з якою полегкістю сприйняв повний розрив стосунків з батьками. Хіба це було щось інше, аніж різкий і не зовсім усвідомлений жест, яким він відкинув усе, що видавалося йому тяжким обов'язком, його "es muss sein!"?
Тоді, звичайно, це було зовнішнє "es muss sein!", визначене суспільними умовностями, у той час, як "es muss sein!" його любові до медицини йшло ізсередини. Тим гірше. Внутрішній імператив ще сильніший і тому ще настирніше кличе до бунту. Бути хірургом — означає розрізати поверхню речей і дивитися, що криється всередині. Мабуть, саме тому в Томаша з'явилося бажання дізнатися, що приховується по той бік "es muss sein!"; іншими словами: що залишиться від життя, коли людина звільниться від того, що досі вважала своїм покликанням.
Та коли він, відрекомендувавшись доброзичливій завідувачці празького підприємства "Миття вікон та вітрин", побачив раптом результати свого рішення в усій їхній реальності й невідворотності, йому стало страшнувато. В такому стані він прожив кілька перших днів своєї нової роботи. Але тільки-но подолав (за якийсь тиждень) приголомшливу незвичність свого нового життя, як раптом зрозумів, що для нього настала пора довгих канікул. Він робив речі, до яких йому було байдужісінько, і це було чудово. Він раптом зрозумів щастя людей (досі він завжди їх жалів), котрі виконують роботу, до якої їх не змушує жодне внутрішнє "es muss sein!" і про яку, покинувши робоче місце, вони можуть одразу забути. Ніколи раніше він не знав цієї блаженної байдужості. Коли, бувало, щось не вдавалося йому на операційному столі, він впадав у відчай і не міг заснути. Часто втрачав навіть інтерес до жінок. "Es muss sein!" його професії було своєрідним упирем, що висмоктував з нього кров.
Тепер він ходив по Празі з жердиною для миття вітрин та вікон і з подивом усвідомлював, що почувається на десять років молодшим. Продавщиці великих магазинів зверталися до нього "пане докторе" (празький там-там діяв бездоганно) і питали в нього порад щодо свого нежитю, хворого попереку чи нерегулярної менструації. Вони почували себе ніяково, коли, поливши скло водою і насадивши щітку на тичку, він починав мити вітрину. І коли б вони могли кинути покупців у магазині, то з великою радістю забрали б у нього з рук тичку й помили скло замість нього.
Томаша запрошували здебільшого великі магазини, але підприємство часто посилало його до приватних осіб. Масове переслідування чеських інтелектуалів тоді ще викликало в людей якусь ейфорію солідарності. Колишні пацієнти Томаша, довідавшись, що він миє вікна, дзвонили до нього на підприємство і замовляли саме його. Потім зустрічали його з пляшкою шампанського або сливовиці і, записавши йому до квитанції тринадцять вимитих вікон, дві години розмовляли з ним і пили за його здоров'я. І Томаш ішов до наступної квартири чи магазину в чудовому гуморі. Родини російських офіцерів розміщались у країні по квартирах, по радіо лунали погрозливі промови чиновників міністерства внутрішніх справ, що посіли місця вигнаних редакторів, а він, підпилий, бродив по Празі, і здавалося йому, що він іде з одного свята на інше. Це були його довгі канікули.
Він повертався назад у часи свого вільного холостяцького життя. Тобто відчував себе раптом без Терези. Зустрічався з нею тільки вночі, коли вона приходила з ресторану, і він ледь пробуджувався з напівсну, і вранці, коли вона ще не могла розплющити очей, поспішав на роботу він. У своєму розпорядженні він мав шістнадцять годин, і це був несподівано набутий простір свободи. А простір свободи для нього з ранньої молодості означав: молоді жінки.
9
Коли приятелі іноді запитували його, скількох жінок він мав у житті, він ухилявся од відповіді, а коли ті наполягали, казав: "Могло їх бути сотень зо дві". Декотрі заздрісники твердили, що він перебільшує. Він захищався: "Хіба це багато? Я маю зв'язки з жінками років двадцять п'ять. Поділіть дві сотні на двадцять п'ять. У вас вийде якихось вісім нових жінок на рік. Це не так і багато".
Проте, відтоді як він почав жити з Терезою, його еротична активність наштовхувалась на організаційні труднощі; він міг відвести для неї (між операційним столом і домом) лише вузьку смужку часу, і хоч використовував він його якнайінтенсивніше (подібно до рільника, котрий старанно обробляє свою діляночку в горах), цього не можна було порівняти з простором у шістнадцять годин, які зненацька подарувала йому доля. (Я кажу шістнадцять годин, бо й ті вісім годин, коли він мив вікна, були наповнені знайомством з новими продавщицями, службовками, домашніми господарками, з якими він мав змогу домовлятися про зустріч.)
Що він шукав у них? Що його вабило до них? Хіба любовне дійство — не вічне повторення того самого?
Ні. Завжди лишається маленька частка чогось неймовірного. Коли він бачив жінку в одежі, він, звичайно, міг приблизно уявити собі, який вигляд вона матиме гола (тут його досвід медика доповнював досвід коханця), але поміж приблизністю уяви і точністю реальності лишався маленький простір неймовірного, і це не давало йому спокою. Проте, гонитва за неймовірним не кінчається відкриттям голизни, а продовжується далі: як жінка поводитиметься, коли він роздягне її? Що говоритиме, коли він буде пестити її? У якій тональності звучатимуть її зітхання? Яка гримаса з'явиться в неї на обличчі у хвилину екстазу?
Своєрідність "я" приховується саме в тому, що є в людині неймовірне. Уявити собі ми можемо лише те, що в усіх людях однакове, спільне. Індивідуальне "я" — це те, що відрізняється від загального, тобто те, чого не можна загодя відгадати й вирахувати, що необхідно лише виявити, відкрити, завоювати.
Томаш, який останніх десять років своєї лікарської практики займався виключно людським мозком, знає, що немає нічого важчого, ніж осягнути чиєсь "я". Між Гітлером та Ейнштейном, між Брежнєвим та Солженіциним значно більше подібного, аніж відмінного. Якщо це виразити числами, то можна було б сказати, що поміж ними одна мільйонна часточка несхожого, а дев'ятсот дев'яносто дев'ять тисяч дев'ятсот дев'яносто дев'ять мільйонних подібного.
Томаш охоплений пристрастю відкривати й оволодівати цією мільйонною часткою, і йому здається, що в цьому полягає смисл його одержимості жінками. Він одержимий не жінками, він одержимий тим, що є в кожній із них неймовірного, інакше кажучи, одержимий тією мільйонною часткою несхожого, яка відрізняє одну жінку від інших жінок.
(Тут, мабуть, стикалася його пристрасть хірурга з пристрастю бабія. Він не випускав з руки уявного скальпеля, навіть коли бував з коханками. Він мріяв оволодіти чимось, що крилося глибоко в них і заради чого необхідно розрізати їхню поверхню.)
Ми можемо, звичайно, спитати, чому він шукав цю мільйонну часточку несхожого саме в сексі. Хіба не міг він, скажімо, знайти її в ході, в кулінарних забаганках чи в мистецьких захопленнях тієї чи іншої жінки?
Безперечно, мільйонна частка несхожості наявна в усіх сферах людського життя, але скрізь вона загальнодоступна, її не треба відкривати, вона не потребує скальпеля. Якщо одна жінка віддає перевагу сиру, а не тістечку, а друга не терпить цвітної капусти, то хоч вона й демонструє таким чином свою оригінальність, але ми одразу пересвідчуємося, що ця оригінальність незначуща, пуста і що немає ніякого смислу зупиняти на ній свою увагу й шукати в ній якусь цінність.
Тільки в сексуальності мільйонна частка несхожості являє собою щось рідкісне, бо вона недоступна публіці, і її треба завойовувати. Ще півстоліття тому для такого завоювання треба було присвятити дуже багато часу (тижні чи навіть місяці), і час, відданий завоюванню, ставав мірою вартості завойованого. Проте і зараз, хоча час, потрібний для завоювання, незмірно скоротився, сексуальність і надалі лишається металевою шкатулкою, у якій заховане жіноче "я".
Отже, це була не жадоба насолоди (насолода приходила на додаток, немов якась премія), а жадоба оволодіти світом (розкрити своїм скальпелем розпластане тіло світу), саме вона гнала Томаша услід за жінками.
10
Серед чоловіків, які ганялися за багатьма жінками, ми можемо легко розрізнити дві категорії. Одні шукають у всіх жінках свою власну, суб'єктивну мрію про жінку. Інших спонукає бажання оволодіти безмежними розмаїттями об'єктивного жіночого світу.
Одержимість перших — лірична: вони шукають у жінках самих себе, свій ідеал, але раз по раз розчаровуються, бо ж ідеал, як відомо, не можна знайти ніколи. Розчарування, що жене їх від жінки до жінки, надає їхній непостійності якесь романтичне виправдання, і тому багатьох сентиментальних дам навіть розчулює їхня затята полігамність.
Друга одержимість — епічна, і жінки в ній не бачать нічого зворушливого: чоловік не проєктує на жінок ніякого свого суб'єктивного ідеалу; тому його цікавить усе й ніщо не може розчарувати. І саме ця нездатність бути розчарованим і має в собі щось шокуюче. Одержимість епічного бабія в уявленні людей не можна спокутувати (спокутувати розчаруванням).
Оскільки ліричний бабій переслідує постійно той самий тип жінки, ніхто навіть не помічає, що він міняє коханок; друзі раз по раз ставлять його у скрутне становище тим, що не можуть розрізнити його подруг і називають їх тим самим іменем.
Епічні бабії (і саме до них, звичайно належить Томаш) у своїй гонитві за пізнанням дедалі більше віддаляються від банальної жіночої вроди, якою швидко пересичуються, і неминуче закінчують як колекціонери курйозів.