Мені не поталанило тоді довести це. Я доручив цю справу Харрісові, та навіть він нічого не виявив, і, незважаючи на це, я певен, що тут можна було доскіпатися, коли б знати, з якого боку підступитися. Цей Блор був слизький тип!
По невеличкій паузі сер Томас Ледж продовжив:
— То кажете, Айзек Морріс мертвий? Коли ж він помер?
— Я якраз збирався перейти до цього, сер. Айзек Морріс помер у ніч на 8 серпня. Прийняв завелику дозу снотворного — барбітурату. При цьому ніщо не свідчило, чи то був нещасний випадок, чи самогубство.
— Хочете знати мою думку, Мейн? — поволі вимовив Ледж.
— Певно, я здогадуюся, сер.
— Моррісова смерть сталася у надто слушний момент!
Інспектор Мейн ствердно кивнув.
— Я не маю сумніву, що ви саме це скажете, сер.
Комісар із силою хряснув кулаком об стіл, сердито висловив:
— Уся ця історія виглядає абсолютно неймовірною — фантастичною. Десятеро людей убито на острові — на цій голій скелі — і ми досі не знаємо, хто це зробив, чому й як!
Мейн кахикнув, делікатно перехоплюючи його:
— Річ у тому, сер, що справа обстоїть не зовсім так. Чому їх убито, це ми якраз більш-менш точно знаємо. Це вчинив якийсь фанатик, котрий схибнувся на ідеї правосуддя. Він не полінувався розшукати відомості про людей, що перебували поза досягом закону. Він добрав десятьох — байдуже, були вони справді винні чи ні…
Комісар нетерпляче перепинив його:
— Кажете, байдуже? А мені от здається… — Він змовк. Інспектор Мейн шанобливо чекав, та Ледж замислено похитав головою й, зітхнувши, сказав:
— Продовжуйте. Мені здалося, що я починаю розуміти… що я намацав ключ до розгадки. Та це відчуття вже минуло. Продовжуйте вашу розповідь.
— Було десять чоловік, котрі підлягали… ну, припустімо, смертній карі, — вів далі Мейн. — І їх дійсно було страчено. А. Н. Оуен здійснив свій план. І якимось чином, абсолютно незрозумілим, щезнув без сліду з острова, не інакше як випарувався.
— Першокласний трюк, — зауважив комісар. — Але ви знаєте, Мейн, це потребує пояснення.
— Сер, — мовив Мейн, — коли цієї людини не було на острові, то вона і щезнути з нього не могла. За всіма даними її справді не було на острові. В такому разі єдино можливе пояснення те, що ця людина фактично входила до числа тих десяти. — Комісар заохочувально кивнув, і Мейн з усією поважністю продовжив — Ми думали про це, сер, старанно розслідували. Віра Клейторн вела щоденник, так само як і Емілі Брент. Деякі записи робив старий Уоргрейв — стислі протокольні записи, незрозумілі для сторонніх, але цілком розбірливі. Нарешті, Блор теж робив нотатки. Записи збігаються. Смерть наставала у такій послідовності: Мартсон, місіс Роджерс, Макартур, Роджере, міс Брент, Уоргрейв. Після його смерті Віра Клейторн записує в щоденнику, що Армстронг уночі вийшов із будинку, а Блор з Ломбардом рушили за ним у погоню. У Блоровому щоденнику є ще один, пізніший запис, усього два слова: "Армстронг зник".
Отже, сер, на підставі цього, я вважаю, можна пояснити цю справу.
Армстронг, як ви пам'ятаєте, втопився. Якщо виходити з припущення, що Армстронг з'їхав з глузду, то що могло йому перешкодити повбивати всіх і покінчити життя самогубством, кинувшись зі скелі в море, чи, може, загинути при спробі плавом дістатися до материка?
Це було б непогане припущення, але воно не годиться. По-перше, є свідчення судово-медичного експерта, який прибув на острів рано-вранці 13 серпня. Щоправда, він мало чим міг нам допомогти. Його висновок зводиться до того, що всі десятеро були мертвими протягом не менше 36 годин, а можливо, й значно довше. Що ж до Армстронга, експерт заявив, що труп мок у воді 8–10 годин, доки не винесло на берег. Це приводить нас до висновку — Армстронг потонув у ніч з десятого на одинадцяте. Я поясню, чому мало бути саме так: річ у тому, що ми знайшли місце, де труп винесло на берег, — це ущелина між двох скель; там виявлено рештки одягу, пасмо волосся тощо. Тіло могло потрапити туди тільки під час припливу одинадцятого числа — тобто не пізніше одинадцятої години ранку, бо після цього шторм утих і межа наступних припливів проходила набагато нижче.
Ви можете, звичайно, припустити, що Армстронг спромігся згубити останніх трьох раніше, ніж потонув. Та тут є одна заковика, що спростовує це припущення: Армстронгів труп знайдено було вище за будь-яку межу припливу, і він лежав долі цілком рівно й акуратно. З цього можна зробити тільки один безперечний висновок: хтось на острові був ще живий після Армстронгової смерті!
Він зробив невеличку паузу й продовжив:
— Які ж після цього нам залишаються міркування? Нумо зважмо, яка ситуація склалася ранком 11-го числа. Армстронг "зник". Отже, залишилося троє: Ломбард, Блор і Віра Клейторн. Ломбарда застрелено. Його тіло знайдено внизу, поблизу берега, поруч з Армстронгом. Віру Клейторн знайдено повішеною в її власній спальні; Блорове тіло — на терасі, причому голову розчавлено важким шматком мармуру, тож резонно припустити — брила впала згори, з вікна.
— Чийого вікна? — швидко запитав комісар.
— З вікна міс Клейторн, сер. Тепер розглянемо всі варіанти нарізно. Почнемо з Філіпа Ломбарда. Припустімо, він скинув мармур Блорові на голову, далі дав снотворне Вірі Клейторн і повісив її. Потому рушив униз, до берега моря, й застрелився. То хто ж забрав у нього пістолет?! Адже цей пістолет знайдено на другому поверсі будинку, в коридорі, біля входу до кімнати Уоргрейва.
— Якісь відбитки пальців на ньому? — спитав комісар.
— Так, сер, відбитки пальців Віри Клейторн.
— То як же це?
— Я знаю, що ви збираєтеся сказати, сер. Це була Віра Клейторн? Це вона застрелила Ломбарда, віднесла пістолет назад до будинку, скинула шматуряку мармуру Блорові на голову, а потім повісилася? Ця версія придатна якраз до цього моменту. У неї в спальні є стілець, на сидінні якого сліди морських вородостей, точнісінько як на її туфлях. Схоже на те, що вона стала на стілець, наклала зашморг на шию й ногою відіпхнула стільця.
А втім, і цей стілець стояв акуратно, як і інші в ряду, бильцем до стіни. Ніякого сумніву — його так поставлено після смерті Віри Клейторн — кимось іншим!
Отже, лишається один Блор. І коли ви мені скажете, що це він, застреливши Ломбарда й примусивши Віру Клейторн повіситися, потім вийшов на терасу і потягнув на себе оту мармурову брилу, я вам не повірю. Я щось не чув, щоб люди заподіювали собі смерть у такий спосіб. До того ж, Блор не був людиною такого гатунку. Ми то вже добре знали Блора — його ніяк не можна було вважати людиною, котрій властиве прагнення до абстрактної справедливості.
— Безперечно, — погодився комісар.
— І тому, сер, — вів далі інспектор Мейн, — на острові обов'язково мусив би бути ще хтось! Але де ж він був увесь цей час і куди подівся? Мешканці Стикльхевена певні — жодна людина не могла залишити острів раніше, ніж туди прибула рятувальна шлюпку. Але в такому разі…
Він змовк, і комісар повторив:
— В такому разі… — Він зітхнув, покивав головою, трохи нахилився наперед і засмучено вимовив — У такому разі хто ж їх убив?
РУКОПИС, НАДІСЛАНИЙ ДО СКОТЛЕНД-ЯРДУ КАПІТАНОМ РИБАЛЬСЬКОГО СУДНА "ЕММА-ДЖЕЙН"
"Природа наділила мене складною вдачею, безліччю суперечностей.
Почати хоча б із того, що з дитинства мені притаманна непозбутна романтична уява. Ще хлопчиськом я пожадливо читав найрізноманітніші пригодницькі романи, морські оповідання, в яких важливі документи закорковувалися в пляшки й звірялися на волю морських хвиль. І дотепер романтика такої пляшки зберегла для мене свою чарівність. Один шанс зі ста, що моя сповідь, яку я зараз напишу, укладу до пляшки й викину в море, стане здобутком людей і кине світло на досі не розкриту (чи, може, я лещу собі?) таємницю десяти смертей.
Та романтична уява була аж не єдиною чудною рисою мого характеру. Я відчував справді садистську насолоду, коли споглядав або спричинював смерть. Згадую свої досліди над осами й різними садовими шкідниками… З раннього віку пізнав я жагучу пристрасть до вбивства. Та одночасно, і начебто всупереч цьому, мені властива була й цілком протилежна риса — настійне почуття справедливості. Мені гидко було від самої думки, що. хто б не був — чи то людська істота, чи тварюка, — може безневинно страждати, ба навіть загинути від моїх рук. Я завше гостро відчував потребу справедливості.
Такий склад характеру неминуче — це може пояснити будь-який психолог — мусив вплинути на вибір мною професії. Я став юристом, і це вдовольнило майже всі мої інстинкти.
Злочин і кара — ця одвічна проблема полонила мою уяву. Яз незвичайним захопленням читав усілякі детективні романи, Оповідання, а іноді й сам, так би мовити для розваги, вигадував найхитромудріші способи вбивства.
Коли внаслідок успішного просування по службі я став головувати в суді, саме отой другий із зазначених мною інстинктів одержав широку можливість розквіту. Спостерігати злочинця, котрий безпорадно корчиться на лаві підсудних і люто страждає, очікуючи покарання, що, мов лиха доля, неминуче насувається на нього, — о, це правило для мене за найвищу насолоду! Причому, зауважте, я зовсім не відчував радості, коли це була невинна людина. У кількох випадках я припиняв слухати справу, коли переконувався в цілковитій невинності підсудного; присяжним я при цьому доводив, що відсутній склад злочину. Але завдяки вмілим і справедливим діям нашої поліції більшість обвинувачених у вбивстві, що поставали передо мною, були таки винні.
Так було й з Едвардом Сетоном. Щоправда, на суді він тримався чудово, його манери справили на присяжних добре враження. Проте зібрані слідством докази, хоча й не мали ефектного вигляду, не залишали — а моє знання злочинців стверджувало це — щонайменшого сумніву в тому, що підсудний винен. Зловживши довір'ям літньої жінки, Сетон убив її.
У мене склалася репутація судді-вішателя, та це несправедливо. У своєму напутньому слові до присяжних я завше прагнув викладати тільки істину — сумлінно й неупереджено. Я лише намагався убезпечити присяжних від психологічного впливу закликів наших емоційних адвокатів. Я зосереджував увагу присяжних на фактичних доводах.
Однак протягом останніх років я став помічати в собі, нове прагнення — не тільки вершити правосуддя, а й бути його безпосереднім знаряддям.
Мені закортіло — ніде правди діти — самому вбити! Я це ототожнював із прагненням митця до самовираження.