Тільки в кутиках очей та на рівному лобі трохи глибші, але й то ще не зморшки: вона не дозволяла собі ні повнішати, ні худнути надміру. Живою мімікою, постійною зміною виразу вона захищала своє обличчя від в'ялості й брезклості. Тільки очі, маленький роток та ніс не потребували такого захисту, були досить тривкі. Йому стало аж трохи жалко цього обличчя, але він не знав, як висловити цей жаль, і тільки промимрив:
— Дякую, дякую.
Вона нарешті облишила чепурити його, відійшла по килиму, забравши з собою весну, обернулась і сіла навпроти нього.
— Ну, то як, небоже?
І він згадав, що вона приїхала зовсім не для того, щоб відповідати на його запитання. Вопа хотіла чогось домогтися від нього. Він почухав скроню.
— Щодо поховання в соборі, як ви мені писали...
Вона підняла руки й вигукнула:
— Ні, ні! Не думай про це!
Але він хотів довести справу до кінця.
— Тепер, мабуть, вирішуватиму не я, хоча я ще не певен. Отець Адам...
Він покликав гучніше:
— Отче Адаме!
— Що, велебний отче? Я не чую вас. Підійти ближче?
"Що ж я хотів спитати в нього? І в неї?"
— Не треба.
В його очах танцював вогонь.
— Ні, ні, Джосліне! Я приїхала. Заради тебе! Побачити, як ти живеш. Повір мені!
— Ви турбувалися про мене? Провінціала?
— Про тебе знають по всій країні. А може, й по всьому світі.
—— 3 деякого погляду ваші останки можуть... пробачте мені... осквернити храм.
Враз він побачив, як вона може спалахнути гнівом.
— А ти сам не осквернив його? Оті твої робітники? Оця занедбаність у соборі, безлюддя? Отой кам'яний молот, що навис над ним і жде, коли вдарити?
Дивлячись у вогонь, він спокійно відповів:
— Жінці важко зрозуміти такі речі. Бачте, мене обрано. Відтоді я все життя присвятив тому, щоб збагнути своє призначення, а тоді здійснити його. Я приніс себе в жертву. І треба вирішувати вельми, вельми обережно.
— Обрано?
— Я певен, вони дозволять вам спорудити гробницю тут. Але чи дозволив би я?.. Навряд.
— Обрано?
— Від бога. Адже обирає зрештою він. А потім я обрав Роджера-Муляра. Ніхто більше не зміг би цього зробити... Не зумів би. А далі — вся решта.
Джослін здивовано звів очі, бо леді Алісон засміялася.
— Слухай, небоже. Це я тебе обрала! Ні, ти слухай, я все тобі розкажу. Це було не в Віндзорі, а в мисливському замку. Ми з ним лягли відпочити після обіду...
— Яке мені діло до цього?
— Я дала йому втіху, і він захотів щось подарувати мені, хоч я вже мала все, чого тільки могла побажати...
— Не хочу слухати.
— Але в мене зродилась одна думка, бо я була щаслива й щедра. Отож я сказала йому: "Я маю сестру, а в неї є син".
Вона вже знов усміхалась, тільки з жалем.
— Правда, я визнаю, що там була не сама щедрість... Вона була така страшенно богомільна, така пісна, і весь час... Ну, дарма, то була напівщедрість, коли хочеш. Бо вона була така, як оце ти, на свій лад: уперта, лиха на язик...
— То що ж сказав тобі він?
— Сядь, сядь, Джосліне! Ти мене дратуєш, коли стоїш отак нашорошений, наче велика чорна птаха під дощем. Може, я тоді трошечки зловтішалася?..
— Що він сказав?
— Він сказав: "Ми йому тицьнемо сливку в рот". Отак і сказав. Недовго думавши. А я відповіла: "Він, здається, послушник у якомусь монастирі". І захихотіла, а він зареготав на всю горлянку, а потім ми обнялись і качались по ліжку — бо, погодься, вийшло таки смішно. Зрештою, ми обоє були молоді. І нам це сподобалося... Джосліне!..
Він побачив, що леді Алісон стоїть перед ним навколішки.
— Джосліне! Ну що тут страшного! Таке-бо життя!
Він хрипко відказав:
— Те, що я зробив...
Помовчавши, повів далі:
— Я завжди вважав, що приношу своє життя в жертву цьому ділу. Може, це й є недовідомий спосіб звершити його. І, зрештою, у нас є Цвях?
— Який цвях, небоже? Тебе так важко зрозуміти!
— Наш єпископ Вальтер у Римі...
— Я знаю Рим. І знаю єпископа Вальтера.
— Ну, от бачте... Що важу я? Тільки зроблене щось важить, бо... бо...
— Бо що?
— Є такі речі, яких ви не можете зрозуміти. Він прибив його до неба. Я, сліпий дурень, просив грошей. Та він учинив розумніше.
"Ну от,— подумав він.— От і все". Та це було ще не все. Бо вона знов заговорила, аж задихаючись:
— Ти просив у нього грошей, а він прислав тобі цвях?
— Я ж сказав.
— Вальтер!
Вона зареготала. Реготала довго, чимраз вищим тоном, поки їй зовсім забило дух, і тоді він почув у тиші, як бринять підпори в його вухах. Він не те що зрозумів її слова чи зусиллям думки дошукався їхнього сенсу; його просто пойняла млість, і все тіло, аж до кінчиків пальців, здригнулось. А потім млість затопила все...
Та він відчув, як вона схопила його за руки.
— Джосліне! Джосліне! Ну чи варто брати щось так •близько до серця!
Він розплющив очі.
— Ти повинен вірити, Джосліне!
— Вірити?
— Так, так. Вірити в своє... покликання... і в цвях...
Вона вже торсала його за плечі.
— Слухай мене. Слухай, кажу! Я б тобі нічого не розповіла, якби...
— Це пусте.
— Ти хотів щось спитати в мене. Згадай, збери думки докупи. Що ти хотів спитати?
Він глянув їй у очі й побачив там справжній ляк.
— Що це означає, коли...
Йому подумалося, що вони, ніби діти, бавляться в загадки, і в нього прорвався короткий високий сміх.
— Уже згадав. Що це означає, коли думка весь час вертається до того самого, і то не дозволеного, приписаного тобі, а до забороненого? Думаєш, скнієш і раз по раз пригадуєш,— трохи з приємністю, а трохи з тихим болем...
— Але що саме?
— А коли вони помирають... бо вони помирають, помирають! І ти згадуєш навіть те, чого з нею ніколи не було...
— З нею?
— Бачиш її виразно до найдрібнішої рисочки... в казковому краю... і не можеш бачити більше нічого... і знаєш: це неминуче випливає з усього, що було раніше...
Леді Алісон прошепотіла майже на вухо йому:
— І це буває з тобою?
— Це ніби якась мара. Скрізь, усюди вона...— Джо-єлін дивився на неї поважно й говорив прямо в обличчя їй:
— Ви, напевне, знаєте. Скажіть мені. Більш нічого я не хочу. Це чари чи ні? Я певен — це чари!
Та вона вже відсахнулась від нього, підвелась і позадкувала по килиму, лишаючи за собою моторошний шепіт:
— Так. Чари. Чари.
А потім кудись поділася. Джослін сидів і поважна кивав до вогню.
— В цьому є певна мета. Ще багато треба подолати. Так, багато.
Він згадав про отця Адама, що стояв у сутінках.
— А ви як гадаєте?
— Її шлях лежить просто до пекла.
Джослін викинув її з голови, і вона щезла з його життя, як щезає дощова крапля, упавши в річку.
— Повсюди суєта...
За хвилинку отець Адам озвався знову:
— Вам треба заснути.
— Я вже ніколи не засну.
— Ходім, отче.
— Я сидітиму тут і чекатиму. Мета є, але ще невідомо напевне яка.
Він ще довго сидів, дивлячись, як над вогнем злітають рої іскор. Час від часу промовляв, але не до отця Адама:
— А все ж він стоїть.
Потім почав стогнати й хитатися з боку на бік. А ще через чималий час схопився й вигукнув:
— Блюзнірство!
Минуло кілька годин; у каміні вже пригасав жар, коли він заговорив знову:
— Є якась спорідненість між людьми, що сиділи разом перед недогорілим вогнем і виміряли по ньому вартість свого життя.
Денне світло сочилось у вікна й блідло коло обталих свічок. У каміні погасла остання жарина, коли прийшов посланець. То був вірний німий, він щось мугикав і жестами кликав за собою. Джослін обережно підвівся зі стільця.
— Ви дозволите мені піти з ним, отче?
Наглядач легенько хитнув головою:
— Підемо разом.
Джослін схилив голову та вже й не підводив її. Вони рушили до західних дверей собору. Вітер уже стихав. У нефі наче не видно було ніяких змін, і Джослін, не дивлячись в обличчя німому, попросив:
— Покажи,, сину мій.
Тоді німий навшпиньки підвів їх до південно-східної підпори, показав на невеличку дірочку, яку він продовбав у камені, й так само навшпиньки відійшов. Джослін зрозумів, що він має зробити. Вийняв із дірки каменярське зубило з розклепаною головкою, підняв з підлоги залізний прут і встромив у дірку. Прут проникав глибше й глибше, скрегочучи поміж щебенем, яким ті велетні, що колись спорудили собор, засипали порожнину в підпорі.
І враз усе зійшлось докупи. Душа його сама кинулась у прірву, що була в ньому самому: вниз, у безодню, віддаю себе, відкинь мене, знищ або поклади в мур, як інших. А тіло теж кинулось униз, і він упав на плити коліньми, грудьми, обличчям.
І тоді його ангел розгорнув крила, якими прикривав цапині ратиці, й шмагонув його через усю спину до білого розжареним бичем. Від того удару хребет налився млосним вогнем, і Джослін скрикнув, бо не міг витерпіти болю, хоч і знав, що мусить. Потім чиїсь незграбні руки спробували підвести його; але він не міг сказати їм про бич, бо корчився на плитах середохрестя, ніби розчавлена змія. Отож тіло кричало, чиїсь руки боролися з ним, а Джослін лежав у самому низу привалений, зате знав, що хоч одну щиру молитву почуто.
Коли біль стих, він побачив, що його обережно несуть геть від жертовного місця. Він лежав на тому, що колись було спиною, і чекав. Ангел із бичем не міг завдати більшої кари: більшої вже не приймало тіло, хоч розум і прагнув її. Тепер спини наче не було зовсім, він її не відчував.
Його поклали на ліжко в спальні нагорі, і він бачив над собою кам'яні ребра стелі. Часом ангел зникав, так що він міг думати.
"Я віддав своєму ділові спину".
"Йому".
"їй".
"Тобі, Господи".
А інколи він понуро шепотів:
— Невже завалився?
Отець Анонім спокійно відповідав:
— Ще ні.
Одного дня, коли в голові більш-менш прояснилося, зринула думка.
— А дуже пошкоджений?
— Ось я вас трохи підведу, отче, ви сядете й самі побачите його у вікні.
Джослін захитав головою на подушці.
— Я більш не хочу його бачити.
Стало трохи темніше, і він здогадався: то отець Адам заступив вікно, підійшовши до нього.
— На перший погляд здається, що він неушкоджений. Та як придивитись, то видно, що він трохи нахилився в бік аркад. І впирається в парапет нагорі вежі. Багато каменю осипалось.
Якусь хвилину Джослін лежав тихо. Тоді промурмотів:
— До першої бурі... До першої бурі.
Отець Анонім підійшов, схилився над ним і лагідно заговорив.
Зовсім зблизька видно було, що сяке-таке обличчя в нього все ж таки є.
— Не треба так хвилюватись, отче. Звичайно, шкода чимала, але ж наміри ваші були добрі, хоча й хибні. Отже, гріх тут порівняно невеликий.