Щоправда, з перших же днів деякі святі отці, а особливо сам абат, охоче розмовляли з ним про Гру в бісер, але про лекції чи взагалі про якесь систематичне навчання мова ще не заходила. Та скоро Кнехт помітив, що тут не поспішали не тільки з навчанням Гри — в поведінці, в стилі життя, в стосунках святих отців панував не знаний йому досі темп, усім їм, навіть тим, що мали аж ніяк не флегматичну вдачу, була притаманна якась гідна повільність, невичерпне, добродушне терпіння. Такий був самий дух їхнього ордену, тисячолітній подих прадавнього, привілейованого, сотні разів випробуваного у щасті і в горі ладу, громади, членами якої вони були і долю якої поділяли, як кожна бджола поділяє долю свого вулика, спить його сном, страждає його стражданням, тремтить його тремтінням. Порівнюючи з касталійським, бенедиктинський стиль життя на перший погляд здавався не таким духовним, не таким жвавим і цілеспрямованим, не таким активним, та зате спокійнішим, стійкішим проти чужого впливу, давнішим, випробуванішим, наче тут панували дух і глузд, що давно вже стали самою формою тутешнього буття. З великою цікавістю, але й з великим подивом Кнехт пірнув у монастирське життя, що майже в такому самому вигляді, як тепер, існувало ще в ті часи, коли Касталії взагалі не було на світі, що нараховувало вже півтори тисячі років і виявилось таке близьке споглядальному ухилові в його, Кнехтовій, вдачі. Він був гостем, його шанували, і шанували набагато більше, ніж він сподівався й ніж належало, але він добре відчував: усе це тільки форма і звичай, все це не стосується ані його особи, ані касталійського духу, ані Гри в бісер, це просто велична ввічливість давньої могутньої держави до молодшої. Він був лише частково підготовлений до цього і через якийсь час, хоч як приємно йому жилося в Маріафельсі, почав себе почувати так невпевнено, що попросив у Виховної Колегії докладніших вказівок, як йому поводитись. Magister Ludi особисто написав йому коротенького листа. "Не шкодуй часу на вивчення тамтешнього життя, — писав він. — Використовуй кожен день, учися, намагайся сподобатись і стати в пригоді, наскільки це там можливе, але не набивайся, ніколи не показуй, що в тебе менше терпіння й вільного часу, ніж у твоїх господарів. Навіть якщо вони цілий рік трактуватимуть тебе так, ніби ти гостюєш у них перший день, сприймай це спокійно, поводься так, наче тобі байдуже, скільки ти ще чекатимеш, два роки чи цілих десять. Стався до цього як до змагання на витримку. Не забувай про медитацію! Якщо тобі дозвілля дуже набридатиме, працюй по кілька годин на день, проте не більше, як по чотири години. Скажімо, вивчай або переписуй давні музичні твори. Але гляди, щоб не склалося таке враження, що тебе відривають від праці, ти повинен мати час для кожного, хто захоче з тобою побалакати. Кнехт послухався цієї поради й невдовзі знов відчув себе вільніше. Досі він надто багато думав про курс Гри для аматорів, що начебто був метою його поїздки в монастир, а святі отці трактували його швидше як посланця дружньої країни, якому треба догоджати. А коли нарешті абат Гервасій всетаки згадав про його місію і для початку звів його з кількома членами ордену, які вже були знайомі з основами Гри в бісер і яким тепер Кнехт мав читати курс, то, на свій подив і спершу й на своє велике розчарування, він побачив, що культура шляхетної Гри в гостинному монастирі мала надзвичайно поверховий, дилетантський характер і що тут, видно, вдовольнилися дуже скромними знаннями про неї. А переконавшись у цьому, він поволі прийшов і до іншого висновку: мабуть, його прислали сюди не задля Гри, не задля того, щоб він культивував її в монастирі. Навчити кількох святих отців, що прихильно ставились до Гри, елементарних правил, щоб вони могли вдовольнятися скромними спортивними успіхами, було легко, надто легко, з цим завданням міг би впоратися будьякий кандидат у гравці, якому ще було далеко до еліти. Отже, не ці уроки були справжньою метою його поїздки до Маріафельса. Він починав розуміти, що його послали сюди не так учити, як учитися.
А втім, саме тоді, коли Кнехтові здалося, що він збагнув задум Колегії, його авторитет у монастирі несподівано зріс, а через це зросла і його впевненість у собі, бо хоч як йому приємно й цікаво було гостювати тут, інколи перебування в монастирі починало вже здаватися йому своєрідним засланням. І ось одного дня в розмові з абатом він цілком випадково зробив якесь зауваження про "І цзін"; абат насторожився, поставив кілька запитань і не зміг приховати своєї радості, побачивши, що гість так добре знає китайську мову й "Книгу змін". Абат захоплювався "Книгою змін", і хоч він не знав китайської мови, а його обізнаність із книгою оракулів та іншими китайськими таємницями була простодушно поверхова, того рівня, який, видно, теперішніх бенедиктинців влаштовував майже в усіх науках, все ж таки помітно було, що ця розумна і, порівняно із своїм гостем така досвідчена людина справді має якесь відношення до духу давньокитайської державної і життєвої мудрості. Почалася незвичайно жвава розмова, яка вперше порушила ввічливоофіційні стосунки між ними і скінчилися тим, що шановний господар попросив Кнехта двічі на тиждень читати йому лекції про "І цзін".
Тим часом як стосунки Кнехта з абатом ставали ближчі й жвавіші, як міцнішала його дружба з органістом і він дедалі краще пізнавав маленьку духовну державу, в якій тепер жив, почало поволі справджуватися й віщування оракула, до якого Кнехт звертався перед своїм від'їздом з Касталії. Йому, мандрівникові, у якого все добро було з собою, обіцяно не лише притулок, але й "відданість молодого служника". Те. що віщування справджувалося, мандрівник міг вважати доброю ознакою, доказом того, що він таки "носить своє добро з собою", що й далеко від школи, вчителів, товаришів, патронів і помічників, далеко від рідної касталійської атмосфери, яка живила й підтримувала його, він усетаки мав у собі досить сили і духу, щоб у всеозброєнні йти назустріч діяльному й корисному життю. Пророкований "служник" з'явився йому в постаті послушника на ім'я Антон, і хоч цей юнак сам не відіграв ніякої ролі в його житті, але тоді, в перші тижні перебування Кнехта в монастирі, коли в нього був такий дивний, двоїстий настрій, Антон став ніби якимсь натяком, посланцем чогось нового й великого, провісником майбутніх подій. Антон, мовчазний, але, видно, запальний і обдарований юнак, якого вже отот мали постригти в ченці, досить часто потрапляв на очі гравцеві в бісер, поява і мистецтво якого здавалися йому такими таємничими. Решту послушників — їх було небагато, і жили вони в окремому флігелі в протилежному кінці садиби — Кнехт майже не знав; мабуть, їх навмисне не підпускали до нього й не дозволяли слухати курс Гри. Антон же кілька разів на тиждень допомагав у бібліотеці розносити книжки; там його й зустрів Кнехт, якось озвався до нього й почав дедалі більше помічати, що цей юнак із жагучими очима під широкими чорними бровами запалав до нього тією мрійливою, самовідданою, шанобливою учнівською любов'ю, яку йому часто вже доводилося спостерігати і в якій він давно впізнав живий і важливий елемент буття кожного ордену, хоч і щоразу відчував бажання ухилитись від неї. Тут, у монастирі, Кнехт вирішив бути вдвічі стриманішим: йому здавалося, що коли б він захотів якось вплинути на цього юнака, який ще тільки проходив курс релігійного виховання, то це було б зловживання виявленою йому гостинністю. Крім того, він добре знав, як суворо тут дотримуються чернечої обітниці, і боявся, що через це хлоп'яча закоханість Антона могла стати ще небезпечнішою. В кожному разі, йому треба було стерегтися, щоб не підкинути жару у вогонь, і так він і поводився. У бібліотеці, єдиному місці, де він часто зустрічав того Антона, Кнехт познайомився також із чоловіком, якого він спершу через його скромний вигляд був недобачив і якого згодом близько пізнав і полюбив; відтоді він ціле життя так глибоко шанував його, як, хіба, ще старого Магістра музики. То був отець Якоб,[36] мабуть, найвидатніший історик ордену бенедиктинців, на той час уже немолодий, років шістдесяти, сухорлявий чоловік з яструбиною головою на довгій жилавій шиї. Якщо дивитися на нього спереду, то обличчя його здавалося якимось неживим і погаслим, особливо тому, що він дуже рідко вшановував когось своїм поглядом, зате його профіль із сміливою лінією високого чола, з глибокою западиною над рівно окресленим горбатим носом і трохи закоротким, але приємним, шляхетної форми підборіддям свідчив про яскраву, вольову особистість. Тихий, літній чоловік, який, між іншим, коли з ним хтось знайомився ближче, міг бути й на диво темпераментним, мав у невеличкій кімнатці в глибині бібліотеки свій стіл, завжди закладений книжками, рукописами й географічними картами. Видно, в цьому монастирі з його неоціненною книгозбірнею отець Якоб єдиний посправжньому віддавався науковій праці. Між іншим, якраз послушник Антон, сам того не усвідомлюючи, звернув Кнехтову увагу на отця Якоба. Кнехт давно вже помітив, що ту кімнатку вглибині, де стояв робочий стіл ученого, вважають майже приватним кабінетом, до якого іншим нечисленним відвідувачам бібліотеки дозволяють заходити тільки у винятковій потребі, та й то обережно, навшпиньки, хоч святому отцеві начебто не так легко було перебити працю. Звичайно, Кнехт зразу ж і собі взяв за правило не ходити без потреби до тієї кімнатки, і тому працьовитий вчений довго не потрапляв йому на очі. Та ось одного дня старий попросив Антона принести якісь книжки, і Кнехт помітив, що коли послушник виконав його прохання і вже виходив з кабінету, то на мить спинився на порозі і з якимось мрійливим захватом і шанобою глянув на заглибленого в працю вченого; а ще в його погляді світилася майже ніжна увага й готовність стати в пригоді, яку, буває, виявляють ґречні юнаки, дивлячись на немічність і безпорадність старих людей. Спершу Кнехта втішила ця картина, до речі, гарна й сама собою, а крім того, вона доводила, що Антон взагалі схильний обожнювати старших без будьякої закоханості. Та потім у Кнехта з'явилася іронічна думка, від якої йому самому стало майже соромно: як же, мабуть, у цьому закладі скрутно з наукою, коли на єдиного тут ученого, посправжньому відданого своїй праці, молодь дивиться вражено, як на чудо, на казкову істоту! І все ж таки той шанобливий, захоплений, майже ніжний погляд, яким Антон дивився на старого, спонукав Кнехта приглянутись уважніше до вченого отця, і помалу він відкрив і його римський профіль, і ще деякі риси, що зраджували незвичайний розум і незвичайну вдачу отця Якоба.