Спробуй затримати висадження, наскільки можливо. І переконайся в тому, що командири десантних кораблів чітко знають план дій на випадок непередбачених обставин.
— Принц все це бачить в зовсім іншому світлі.
— Так, йому не терпиться очолити парад.
— Що ти порадиш?
— У цей раз не я твій командир, Рульф.
— Не з моєї вини. Я рекомендував імператорові призначити тебе.
— Я знаю. Я не міг прийняти це призначення. Тому рекомендував тебе.
— І ми отримали цього мерзотника, цього педераста Форрат'єра. — Форхалас похмуро похитав головою. — Щось тут не так...
Форкосиган м'яко спровадив його за двері, глибоко зітхнув і залишився стояти, занурений в тяжкі міркування про майбутнє. Він зустрівся очима з Корделією — його погляд був повний сумної іронії. — Здається, в Древньому Римі до тріумфатора приставляли спеціальну людину, яка нашіптувала йому, що той всього лише звичайна людина, і що рано чи пізно його наздожене смерть? Напевно, древніх римлян він теж сильно дратував.
Вона промовчала.
Форкосиган з Ілліаном заходилися витягати сержанта Ботарі з його незручного імпровізованого укриття. Коли вони протягували його через дверний проріз, Форкосиган раптом вилаявся.
— Він не дихає.
Ілліан засичав, і вони швидко вклали Ботарі на підлогу. Форкосиган приклав вухо до його грудей і помацав пульс на шиї.
— Сучий син. — Він зчепив пальці і різко надавив на груди сержанта, потім знову послухав серцебиття. — Нічого. — Розвернувшись на каблуках, він простромив лейтенанта лютим поглядом.
— Ілліан. Незалежно від того де ви взяли цю зміїну сечу, поверніться туди і добудьте протиотруту. Швидко. І тихо. Дуже тихо.
— А як ви?.. А що, якщо?.. А може?.. Чи варто?.. — залепетав Ілліан. Потім безсило здійняв руки і вислизнув за двері.
Форкосиган повернувся до Корделії.
— Що вибираєш — масаж серця чи вентиляцію легень?
— Мабуть, масаж.
Вона опустилася на коліна поруч з Ботарі, а Форкосиган пересунувся до голови, закинув її назад і зробив сержантові перший вдих. Корделія притисла долоні до грудної клітки і надавила що було сили, задаючи ритм. Поштовх, поштовх, поштовх, вдих — знову і знову, без зупинки. Через якийсь час її руки почали тремтіти від перенапруги, на чолі виступив піт. Вона почувала, як вбивчо скрегочуть її власні ребра, як болісно судомить м'язи грудей.
— Поміняємося місцями.
— Добре. Бо я вже задихаюся.
Вони помінялися місцями: Форкосиган взявся масажувати серце, а Корделія затисла Ботарі ніс і притислася ротом до його губ. Його рот був вологим від слини Форкосигана. Ця пародія на поцілунок була огидна, але вибирати не доводилося. І вони продовжували.
Нарешті примчався захеканий Ілліан. Він опустився на коліна поруч з Ботарі і притис ампулу до його жилавої шиї, до самої сонної артерії. Будь-чого не відбулося. Форкосиган відновив масаж. І ось Ботарі раптом затремтів, потім напружився, вигнувши спину дугою. Він зробив судорожний подих і знову затих.
— Ну ж бо, давай! — підганяла Корделія, звертаючись частково до себе самої.
З різким спазматичним схлипом він знову задихав — нерівно, але постійно. Корделія гепнулася на підлогу й вп'ялася на нього з безрадісним торжеством.
— Нещасний виродок.
— Я думав, ти бачиш сенс у таких речах, — зауважив Форкосиган.
— В абстракції. Більшу частину часу просто блукаєш в темряві разом зі всім іншим тваринним світом, натикаючись на щось і дивуючись, чому це так боляче.
Форкосиган теж дивився на Ботарі, не стираючи струмки поту з обличчя. Потім він раптом підхопився й кинувся до коммунікатора.
— Протест. Треба написати його і відіслати до відльоту Форхаласа, інакше він не буде мати будь-якого значення. — Він сковзнув у крісло і заходився швидко стукати по клавішах.
— А чому це так важливо? — зацікавилася Корделія.
— Ш-ш. Потім поясню. — Хвилин десять він гарячково друкував, а потім відправив це електронне послання своєму командиру.
Ботарі тим часом продовжував дихати, хоча обличчя його як і раніше зберігало мертвотно-зеленуватий відтінок.
— Що тепер? — запитала Корделія.
— Будемо чекати. І молитися, щоб дозування виявилося правильним, — він кинув роздратований погляд убік Ілліана, — і він не перейде від цього зілля в маніакальний стан.
— А може, нам краще подумати, як вивести їх обох звідси? — запротестував Ілліан.
— Що ж, спробуй що-небудь придумати. — Форкосиган заклав в комп'ютер нові диски і заходився переглядати тактичні плани. — Але як укриття ця каюта має кілька переваг перед будь-яким іншим місцем на кораблі. Якщо ви і справді такий спец, яким себе вдаєте, то ця кімната не прослуховується ані старшим політофіцером, ані охороною принца?
— Я абсолютно впевнений, що виявив всіх жучків. Готовий поставити на це свою репутацію.
— В даним момент ви поставили на це своє життя, так що краще б вам не помилитися. По-друге, зовні біля дверей стоїть двоє озброєних охоронців, які віднадять небажаних відвідувачів. Навряд чи можна просити про більше. Хоча доводиться визнати, що тут трохи затісно.
Ілліан роздратовано закотив очі.
— Я заплутав службу безпеки, наскільки посмів. Більшого зробити не можна, не ризикуючи викликати підозри, чого ми саме і хочемо уникнути.
— Протримаємося ще двадцять шість годин?
— Можливо. — Ілліан заклопотано насупився. — Ви ж щось задумали, сер.
Це було не питання — скоріше, констатація.
— Я? — Його пальці літали по клавіатурі, і різнобарвні відблиски від екрана ковзали по його безпристрасному обличчю. — Я всього лише вичікую, може виникне яка-небудь вдала можливість. Коли принц вилетить до Ескобару, більша частина його охорони відправиться разом з ним. Терпіння, Ілліан. — Він знову ввімкнув коммунікатор. — Форкосиган викликає тактичну рубку.
— Командор Венн на зв'язку, сер.
— О, чудово. Венн, з моменту відльоту принца й адмірала Форхаласа пересилайте мені всі погодинні зведення з фронту. І поза залежністю від часу дня і ночі негайно доповідайте мені про все незвичайне — про все, що піде не за планом.
— Слухаю, сер. Принц і адмірал Форхалас вже вилітають, сер.
— Добре. Продовжуйте. Кінець зв'язку.
Він відкинувся на спинку крісла і забарабанив пальцями по столу. — Тепер будемо чекати. Приблизно через дванадцять годин принц досягне орбіти Ескобару. Незабаром після цього почнеться десантування. Приблизно година йде на те, щоб сигнал з Ескобара дійшов до нас, і ще стільки ж на передачу сигналу у відповідь. Така величезна затримка... За дві години битва вже може закінчитися. Ми могли б скоротити часовий розрив на три чверті, якби принц дозволив нам відійти з позицій.
Зневажливий тон не ховав його напруги. Всупереч власним закликам до спокою він був як на голках. Каюта, в якій він знаходився, нібито не існувала для нього. Розумом він був зараз разом з армадою, яка кружляє і стискується навколо Ескобару: швидкі блискучі кур'єри, похмурі крейсери; неповороткі десантні транспорти, трюми яких битком забиті людьми... Сам того не помічаючи, він вертів у пальцях світлове перо — оберт, і ще, і ще, знову і знову.
— Може пора вам поїсти, сер? — запропонував Ілліан.
— Що? Ах, так, напевно. А ти, Корделія? Ти, певно, зголодніла. Давайте, Ілліан.
Ілліан попрямував за провіантом. Форкосиган ще трохи попрацював, потім з зітханням вимкнув комп'ютер.
— Напевно, мені не завадило б і поспати. Останній раз я спав на борту "Генерала Форхартунга", поблизу Ескобару — здається, це було півтора дні тому. Приблизно в той час, коли тебе брали в полон.
— Нас захопили трохи раніше. Ми майже день провели на буксирі.
— Так. До речі, поздоровляю з вельми успішним маневром. Я так розумію, це був несправжній бойовий крейсер?
— Взагалі то я не вповноважена про це казати.
— Тут дехто хвалився вдалим пострілом.
Корделія сховала посмішку.
— Нехай, я не проти.
Вона вже приготувалася до подальших розпитів, але, на подив, він змінив тему.
— Бідолаха Ботарі. Шкода, що імператор не може дати йому медаль. Боюсь, єдине, що я можу зробити для нього, то це забезпечити госпіталізацію і належний медичний догляд.
— Якщо імператору настільки не подобався Форрат'єр, чому ж він поставив його на чолі операції?
— Тому що Форрат'єр — людина Грішнова, всім це добре відомо; до того ж він фаворит принца. Як кажуть, скласти всі тухлі яйця в один кошик. — Він змусив себе замовкнути, стиснувши руку в кулак — немов перекриваючи потік відвертості, який проривається назовні.
— У мене було таке враження, що я зіштовхнулася з абсолютним злом. Не думаю, що після нього хоч що-небудь здатне мене по-справжньому злякати.
— Гес Форрат'єр? Просто дрібний лиходійчик... Старомодний кустар, що займається разовими злочинами. По-справжньому непробачні справи здійснюються спокійними, врівноваженими людьми, які засідають в оббитих зеленим шовком кімнатах — от вони-то роздають смерть оптом, цілими партіями, причому без якоїсь пристрасті, або гніву, або бажань — взагалі без почуттів, здатних хоч почасти спокутувати їхню провину... крім одного — заморожуючого страху перед якимсь гаданим майбутнім. Тільки от злочини, яким вони сподіваються запобігти в майбутньому, існують лише в їх уяві. А ті, котрі вони роблять в наш час — реальні. — Він говорив все тихіше і тихіше, тому останні слова він вимовив вже майже пошепки.
— Комодор Форкосиган... Ейрел... що тебе гризе? Ти настільки напружений, що я не здивуюся, якщо ти зараз по стелі забігаєш. — "Пригнічений, зацькований", — думкою уточнила вона.
Він розсміявся.
— Ну, саме так я себе і почуваю. Напевно, це все через чекання. Я не вмію чекати. Для солдата це серйозний недолік. Я заздрю твоїй здатності терпляче чекати. Ти здаєшся безтурботною, немов місячне світло на водяному дзеркалі.
— Це красиво?
— Дуже.
— Звучить доволі мило. На нашій планеті нема і того, і іншого. — Але все-одно вона була безглуздо втішена цим його компліментом.
Ілліан повернувся з тацею, і після цього їй вже більше не вдалося чогось витягнути з Форкосигана. Поївши, він нарешті дозволив собі трохи подрімати — чи, принаймні, полежати з закритими очима. Але щогодини він підхоплювався, щоб переглянути останнє тактичне зведення.
Ілліан зазирав йому через плече, і Форкосиган вказував йому на ключові моменти стратегічної ситуації.
— По-моєму, все йде досить непогано, — прокоментував одного разу Ілліан.