Дарма, що трохи ріже вухо синтаксис або слова вживаються трохи не так, як би це зробив хтось місцевий, зате ж приємно спостерігати за цими людьми, котрі відважно втримують рівновагу на канаті, намагаючись розмовляти з аборигенами!
– Думки та події, що ви їх описуєте, пане Бах... Чи вірите ви в них самі, чи дають вони щось особисто вам? – Камера навпроти щось собі потиху муркотіла, очікуючи, поки я сам собі перекладу запитання.
– В усьому світі не знайдеться жодного письменника, – я старанно вимовляв слова з максимальною для себе швидкістю, – котрий зміг би написати книжку про ідеї, в які не вірить сам. Правдиво ми можемо писати тільки про те, в що справді віримо. Не те, щоб я сам належним чином... як по-іспанському сказати "потверджувати"?., потверджував свої слова про те, що слід жити згідно зі своїми ідеалами, але я вдосконалююся день у день!
Мови – наче подушки, які відокремлюють народи один від одного. Приглушують і поглинають висловлене іноземною мовою. А коли берешся говорити по-чужинському, то рот наче пір'ям набили. Але воно варте того. Як приємно висловити думку, нехай дитячими словами, нехай поволі, і переправити її через глибінь іншої мови до того, хто говорить не так, як ти!
Пізно вночі в моєму готельному номері озвався телефон. Я здогадавсь перейти на іспанську й сказав: "Алло".
Здалеку почувся дуже тихий голос:
– Привіт, Вукі. Це я.
– Приємна несподіванка! Як гарно, що ти зателефонувала!
– Боюся, в нас тут виникли страшенні проблеми й тому мені довелося тебе потурбувати.
– Проблеми? – Я не міг уявити, яка халепа могла б бути такою невідкладною, щоб змусити Леслі телефонувати мені в Мадрид посеред ночі.
– Твій бухгалтер намагається зв'язатися і тобою, – сказала вона. – Ти вже знаєш про ФПС? Тобі ще ніхто не говорив? Твій фінансовий менеджер нічого не повідомляв?
У трубці затріщало й засичало.
– Ні. Нічого. Що за ФПС?
– Федеральна податкова служба. Вони вимагають, щоб до понеділка ти сплатив мільйон доларів. Інакше конфіскують усе твоє майно!
Це була така страшна загроза, що аж ніяк не видавалася реальною.
– Хочуть усе конфіскувати? – здивувався я. – До понеділка? Чому до понеділка?
– Вони надіслали офіційне повідомлення три місяці тому. Твій менеджер тобі не сказав ані слова. Говорить, ти не любиш отримувати погані новини...
Леслі розповідала таким сумним голосом, аж я нарешті зрозумів, що тут зовсім не до жартів. Для чого ж тоді менеджер, фінансовий директор... навіщо я наймав цих фахівців? Зрозуміло, наймав я їх аж ніяк не для такої простої справи, як дати податковій службі можливість накласти руки на моє майно. Так я й без них зумів би.
– Я можу тобі допомогти, Річарде? – запитала Леслі.
– Навіть не знаю. – Ото буде дивина, коли всюди, – на літаках і на будинку, – висітимуть пломби.
– Я зроблю все, що скажеш, – вела вона далі. – Я, напевно, змогла б щось зробити. Гадаю, мені слід зустрітися з адвокатом.
– Непогана думка. Зателефонуй моєму адвокатові в Лос-Анджелесі й запитай, чи має він доброго фахівця з податків. І не переживай. Це, напевно, помилка. Ти можеш собі таке уявити? Мільйон доларів податків? Насправді сталося ось що: я втратив мільйон доларів і тому не повинен платити жодних податків. Тут щось переплутали. Коли повернуся, піду до Федеральної податкової служби, дізнаюсь, у чому справа, й усе владнаю.
– Гаразд... – сказала Леслі з нотками сумнівів у голосі. – Я зателефоную адвокатові. З цього й почну. Будь ласка, повертайся якомога швидше. – Я відчув напругу й переляк у її голосі.
– Мені залишилося ще два дні. Ти тільки не турбуйся. Все залагодиться, й ми незабаром зустрінемось!
– І ти теж не переживай, – сказала вона. – Я впевнена, що теж зможу щось зробити...
Дивно, подумав я, натягаючи на себе простирадло в ліжку мадридського готелю. Вона бере все так близько до серця! Наче це має для неї значення, наче їй не все одно.
Згадав я й про своїх найманих помічників. Якщо ото правда, то кожен з них теж зазнав невдачі. Можу закластися, що ця жінка має більше хисту до грошових справ, ніж усі ми разом.
Ось воно як: взамін за довіру, за велику платню, посади, відповідальність, за додаткові виплати я так і не отримав надійності. Й ось, коли зазнали невдачі люди, яких узяв на роботу, я несподівано для самого себе зрозумів, що найбільше лихо загрожує саме не їм, а мені!
Ну, Річарде, que tonto! Estoy un burro, estoy burro estupido!
Як цікаво, подумав я. В Іспанії менше двох тижнів, а вже думаю поіспанському!
ДВАДЦЯТЬ П'ЯТЬ
Аркуш я знайшов у неї на столі в теці з написом "Річард". Зваживши, що це щось для мене, я розгорнув теку й прочитав:
Мирний світанок, яскраво-голубий
виростає в день.
І щастя теж,
блакить... блакитніше... ще й ще.
Білі спалахи радості,
Втіха без меж.
А потім сонце заходить
вкриває запоною ніжно-рожевою,
зливаємось в одне,
у гаряче-червону пристрасть прощання,
земна душа і всесвіту душа
буяють красою.
Як ніч прийшла,
молодик місяць
дивився скоса в темряві.
Я всміхнулася йому
і віддалась думкам:
На півдорозі через світ
у твоїм небі
він так само сяє
сміхом золотим.
Я вірю – ти очі мої голубі
відчув і побачив.
Ось так нас утрьох
єднало наше щастя,
в кожного свій краєвид,
ми разом і окремо,
на відстань не зважаємо.
Поринула я в сон
у світі,
де усміх панував.
Я ще раз прочитав ці рядки, а потім ще раз. Уважніше.
– Егей, маленька Вукі, – гукнув я. – Хто написав цього вірша про молодика, який позирає скоса в темряві? В теці на твоєму столі. Це ти написала?
Відповідь пролунала з вітальні, де Леслі порозкладала довкола себе гори документів про операції з інвестиціями, оточила себе преріями бухгалтерських звітів, річками скасованих чеків. Вона стала першопрохідцем у ворожій країні, оточила себе для захисту паперовими фургонами.
Їй пощастило відкласти конфіскацію, якою погрожувала податкова служба. Тепер Леслі працювала в шаленому темпі, класифікуючи матеріали для того, аби переговори змогли розпочатися за два тижні в четвер.
– Це ти? – почув я. – Так, а це я. О, НЕ ЧИТАЙ ЦЬОГО, БУДЬ ЛАСКА!
– Надто пізно, – промовив я тихенько, аби вона не почула.
Нас часто непокоїть, чи зможемо ми колись досконало пізнати свого найближчого друга, зрозуміти, що він думає й відчуває. А тоді випадково виявляється, що друг потаємно вилив свою душу на папері. Душу чисту, наче гірський струмок.
Я ще раз перечитав написане. Вірш був датований тим днем, коли я вилетів до Іспанії. Але аж тепер, за день після повернення, я дізнаюся, що Леслі відчувала, в чому зважилася зізнатись тільки цій картці паперу. Яка в неї поетична душа! Безстрашно й делікатно виклала на папері найпотаємніше! Мене зворушує написане, коли воно від душі. А ще зворушують фільми, розмови, обійми, що тільки здаються випадковими, але такими насправді не є.
Досі, крім неї, не зустрічав жодної жінки, з котрою відчував би себе дитиною, як колись давно, був би таким наївним, знаючим, сексуальним, близьким, зворушеним. Якби кохання не спотворювали одержимість і лицемірство, якби це поняття мало значення, що вкладаю в нього я, то можна було б сказати: я ось-ось повірю в своє кохання до неї.
Я знову перечитав написане.
– Це чудовий вірш, Леслі. – Моя похвала прозвучала так незграбно й поблажливо. Чи зрозуміє вона, що я справді так думаю?
У її голосі почулися металічні нотки.
– Хай йому чорт, Річарде! Я ж просила тебе не читати цього! Це особисті нотатки! Коли мені захочеться, щоб ти щось прочитав, я сама тобі це скажу! А тепер, будь ласка, вийди з кабінету й допоможи мені.
У моїй голові вірш не втримався купи і розлетівсь на друзки, як череп'яний диск, улучений на стрільбищі.
Хто ви така, пані, щоб покрикувати на мене! НІХТО не сміє кричати на мене, якщо хоче ще колись мене побачити! Не хочеш мене такого, то й не матимеш! Прощавай... прощавай... ПРОЩАВАЙ?
Спочатку спалах гніву, затим злість на самого себе. Я, котрий уважаю найдорожчим для себе право на усамітнення у внутрішньому світі, прочитав її вірша, якого вона написала для себе! Я втрутивсь у її приватне життя. А як почувався б я сам, якби Леслі зробила щось подібне зі мною? Важко навіть уявити. Вона матиме цілковиту рацію, якщо вижене мене к лихій годині, але мені цього аж ніяк не хочеться. Не хочеться, щоб усе скінчилося, бо Леслі стала найближчою для мене людиною...
Я зціпив зуби й увійшов до вітальні. Сказав:
– Мені дуже шкода, прошу пробачення. Я повів себе з біса негарно, але більше цього не робитиму. Обіцяю. – Лють вистигла, мов розтоплений свинець, хлюпнутий на кригу. А вірш, який розпавсь на порох, уже не тримався купи.
– Невже тобі зовсім байдуже? – Леслі була сердита, майже в розпачі. – Адвокати не зможуть допомогти тобі, поки не отримають матеріалів, а оцей... безлад... це ти називаєш обліком?!
Вона перебирала папери, сортувала їх на окремі купки.
– Чи маєш власні примірники декларацій про сплату податків? Ти знаєш, де вони?
Я не мав ані найменшої уяви. Якби заходився визначати рейтинг тих явищ, котрі зневажав, то відразу після Війни, Релігійних організацій і Шлюбу я б напевно поставив Фінансову документацію. Заглянути в декларацію про податки – це все одно, що зустрітися поглядом з живою Медузою Горгоною: кам'янієш на місці.
– Вони повинні бути десь тут, – невпевнено відповів я. – Пошукаю...
Леслі зазирнула в картку, що лежала в неї на колінах, узяла зі столу олівець.
– Який прибуток мав ти минулого року?
– Не знаю.
– Приблизно. Плюс-мінус десять тисяч доларів.
– Не знаю.
– Річарде! Ну ж бо! Плюс-мінус п'ятдесят тисяч, або нехай уже всі сто!
– Слово честі, Леслі, я справді не знаю!
Вона відклала олівець і поглянула на мене так, наче перед нею був невідомий науці біологічний об'єкт, викопаний з арктичного намулу.
– Хоча б з точністю до мільйона... – Леслі поволі й чітко вимовила кожне слово: – Якщо торік ти отримав менше як мільйон доларів, то скажи – "менше як мільйон доларів". Якщо ж заробив більше, то так і скажи – "більш як мільйон доларів". – Вона говорила терпляче, мовби мала справу з тупоголовим підлітком.
– Може, й більше, – сказав я, – але, швидше, все-таки менше. Хоча цілком імовірно, що й два мільйони.
Їй увірвався терпець:
– Річарде! Будь ласка! Я не граюся з тобою! Ти не розумієш, що я намагаюсь допомогти тобі?
– НЕВЖЕ ТИ НЕ РОЗУМІЄШ, ЩО Я СПРАВДІ НЕ ЗНАЮ? НЕ МАЮ АНІ НАЙМЕНШОЇ УЯВИ, СКІЛЬКИ ЗАРОБИВ ГРОШЕЙ! У МЕНЕ Є...