І хай нарікає на себе. Кожна людина має право захищати свій дім і сім'ю.
Проте сер Філіп, очевидячки, не мав наміру наражати на небезпеку свою особу. Я зауважив його в затінку платанів: він вимахував руками і давав якісь накази. Раптом двоє його людей вискочили з-за дерев, схопили колоду й відтягли в безпечне місце. Батько тримав стрілу на тятиві, готовий вистрілити, якщо вони наблизяться до будинку.
– То он що їм спало на думку, – мовив я. – Вони ладнаються зайти нам з того боку, ховаючись за кам'яним муром.
– Нехай. Стіну вони однаково не проб'ють.
– Так, але вони зможуть підступити до дверей, не переходячи подвір'я.
– Правду кажеш, Пітере.
Батько насупив брови, нахилився й визирнув у віконце. Стіни були такі дебелі, що ми не бачили землі під самим будинком. Уздовж стіни смуга кроків з десять завширшки була схована від нас. Якщо вони попадуть туди, обминувши відкрите подвір'я, то в них буде доволі місця, щоб розгойдати таран. А їм легко буде підкрастися збоку.
– Ми литимемо їм на голови окріп, – весело мовив батько і гукнув униз матері, щоб вона поставила на вогонь великий казан.
– Так ми довго не протримаємося, тату, – зауважив брат, що тим часом теж виліз нагору. – Треба кликати на допомогу людей.
– Але як?
– Що коли враз розчинити двері? Я вискочу, а ви знову замкнетесь. Гадаю, мені пощастить вихопитися зненацька. Я побіжу до Белів і підніму на ноги всю долину. Тоді вони тікатимуть необзирці.
– Дуже ти ризикуєш, хлопче. Том образився.
– Я вже в такому віці, що можу ризикнути, – буркнув він.
– Я придумав краще, – озвався я. – А що коли мені спробувати пролізти крізь віконце в сироварні? За хатою росте висока папороть. Я доповзу до водоспаду, потім пройду попід новим муром, а там уже недалеко й до Белів.
– Навіть тобі не пролізти крізь те віконце, – відмовив батько.
– Але ж я одного разу вже лазив…
Я почервонів, пригадавши той випадок. Колись я завинив, і мені звеліли сидіти в хаті. Однак я виліз через те віконце і за дві години тим самим шляхом вернувся назад. Увесь той час батько порався на подвір'ї. Він навіть не помітив, як я проповз крізь папороть на схилі гори. От тому я й знав, що пролізти можна. Щоправда, те сталося років зо два чи зо три тому – тоді я був менший.
– Якщо Піт не протиснеться, то, може, я зумію, – докинула Кіт.
За інших обставин я б іще посперечався, хто з нас округліший у тій частині тіла, що може застрянути у віконці, але зараз становище було надто поважне. Ми збігли вниз, у напівтемну кімнату в задній частині будинку, де завжди стояв холод, наче в погребі. Я відсунув кухоль із молоком і став коліньми на кам'яну приступку. Вікно було високе й вузьке, та ще й товста стіна заважала. Проте, вигинаючись і обдираючи плечі, я з допомогою Кіт вилетів із вікна, мов чіп із бочки.
Кіт полізла за мною. Я схопив її попід руки і тягнув, доки вона бухнула в папороть, зваливши й мене з ніг.
– Краще не вертайтеся, – сказав батько, визираючи з віконця.
– Не вертатися?
– Атож, поки доведете справу до кінця. Ти тільки скажи сусідам, а вони не кинуть нас у біді. Якщо вам пощастить вибратися звідси, назад не кваптеся. Коні чекають вас у стайні містера Бела. Поки сер Філіп бариться тут, поспішайте в Кезік і відвідайте містера Армтуейта.
– Гаразд, тату. Бувайте здорові. Ми припали до землі і порачкували крізь папороть, вигинаючись, як вужі.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
НЕВЖЕ ВСІ ЗРАДНИКИ?
Ми перебрели потік над водоспадом. Тепер сховатися було легше, бо схилом гори, мало не до сусідньої ферми, тяглася кам'яна огорожа, що ми її називали новим муром, хоч будував її ще мій дід. Тут можна було звестися на весь зріст і подивитися, що діється біля нашої хати.
Обложники підкрадалися півколом до будинку, щоб батько не встрелив їх із лука. Навіть казан окропу, що його нагріла мати, не допоможе захищати двері довше, ніж десять-п'ятнадцять хвилин. Після цього батько, напевно, відступить нагору, заставивши сходи меблями. Там він сподівається триматись, доки надійде допомога. Проте я мав надію, що допомога наспіє раніше. Аби тільки сер Філіп не запалив будинок.
На щастя, мур був високий, і нам більше не довелося рачкувати. Ми помчали щодуху, і, правду казати, коли я засапаний ускочив на подвір'я Белової ферми, Кіт одстала від мене не більше як на десять ярдів.
Не зводячи духу, ми похапцем розповіли, що сталося, і відразу ж почали сідлати коней, на яких прибули з Лондона. Містер Бел погукав синів і приніс із кухні свого списа.
– Ми йдемо туди, – спокійно сказав він. – Якщо дорогою вам трапляться сусіди, скажіть, щоб вони поспішали за нами.
– Гаразд, – відповів я.
Ніде на світі не знайдеш кращих сусідів за наших камберлендців. Якщо ви заблудитесь серед снігових заметів або звихнете на скелі ногу, вони без зайвих слів стануть вам до помочі. А за останній рік лонсдейлці ще міцніше згуртувалися, бо знали, що в них є спільний ворог. Їх об'єднала ненависть до сера Філіпа, котрий загарбав громадські землі, а події останніх двох день – хоч їм було відомо далеко не все – зробили їх справжніми друзями. Сер Філіп міг, спираючись на закон, дістати ордер на обшук нашої хати, але ми, вільні йомени, вважали, що закон – це ще не все. Селяни знали, що батько – їхній друг, а сер Філіп – ворог. Хай би їм за це загрожувала шибениця в Карлайлі, але вони не збиралися сидіти склавши руки, коли Браунріг потрапив у біду.
Ось чому, коли ми промчали долиною, кличучи на поміч, з усіх хат повибігали чоловіки і, озброївшись чим попало – од вил до самостріла, – мерщій подалися до нашого дому, щоб дати ворогові відсіч.
– Негоже тікати, коли інші стають до бою, – сказав я, коли ми виїхали на шлях.
– Тут і без нас вистачить людей, Піте. Нас чекають важливіші справи.
– Тоді поспішаймо, – засміявся я. – А то ватага сера Філіпа як дремене з долини, то наздожене й нас з тобою.
Я, звичайно, жартував, бо сер Філіп, напевно, тікатиме в протилежний бік, до свого нового дому, що стояв біля дороги на Пенріт.
У Лондоні нам дали поганеньких коней, адже не личить крамарям мандрувати на скакунах, – але, відпочивши три дні в стайні, вони були бадьорі й дужі. А що дорога в Кезік ішла переважно з гори, то й бігли вони досить шпарко.
– Хвалити бога, здається, вже близько кінець, – кинула Кіт. – Пригоди – річ цікава, але я вже скуштувала їх донесхочу.
Я признався, що теж не від того, щоб перекласти тягар відповідальності з власних плечей на плечі містера Армтуейта. Коли наш лист відішлють до сера Роберта, а на всій Півночі відновиться законний лад і наш ворог попаде за грати, тоді ми знову зможемо тішитися радощами життя.
– Наїмося донесхочу, – сказав я.
– І виспимося.
– І накупаємося в Дервентвотері.
Почувши це, Кіт зареготала.
– Невже ти вчора не накупався в Алсвотері?
– Хай він западеться, твій Алсвотер!
– Це найкраще озеро в світі, – пирхнула вона. – Не забувай, що на його березі стоїть мій дім, і колись я буду в ньому жити.
Отак по-дружньому шпиняючи одне одного, ми доїхали до міста. Джентльмен, якого ми розшукували, жив на протилежному кінці Кезіка, біля Кростуейта, і, простуючи вузькими вулицями, я зустрів багатьох знайомих. Деякі віталися зі мною й махали рукою, інші аж роти роззявляли з великого дива, ніби уздріли привида, але я минав, не зупиняючись, і тих, і тих. Згодом, коли ми справимо своє діло і зможемо спокійно гуляти вулицями, не боячись, що нас схоплять, я залюбки зустрінуся з давніми друзями. Але нині голова моя була заклопотана іншим.
– А що коли його немає вдома? – спитала Кіт.
– Тут доволі інших суддів. Додому нам нічого вертатися. Будемо шукати, доки когось знайдемо.
Але нам пощастило. Містер Армтуейт саме ладнався кудись виїздити, його грум водив перед ґанком двох красенів румаків – чалого коня і чорну кобилу. Містер Армтуейт славився як добрий знавець коней.
Коли ми зіскочили з сідел, він з'явився на сходах – сивий метушливий чоловік із побитою памороззю сивини борідкою й меткими очицями. Я його знав, але він і гадки не мав, хто я такий.
– Ти до мене, хлопче? Я дуже поспішаю.
– Справа моя – дуже важлива, сер.
– Он як! Яка ж то справа?
Я подивився на грума і вирішив не ризикувати.
– Це справа таємна, сер. Якщо ви не заперечуєте, може… може, ми зайдемо в дім?
Він допитливо зиркнув на мене, і на лиці його з'явилася згідлива усмішка:
– Гаразд, хлопче, можливо, ти маєш слушність. Тоді заходь до хати, заходь.
Він дав нам знак іти слідом і повів нас через просторий хол сходами на другий поверх, а потім через галерею до свого кабінету.
– Заходьте, хлопці.
Ми опинилися в кімнаті з обшитими дубом стінами, вздовж яких тяглися полиці з рядами книг. У вікні красувався герб господаря з кольорового скла. Я подивився надвір і побачив унизу трояндові кущі, що між ними, наче вартовий, походжав павич. Містер Армтуейт жив хоч куди.
Коли двері за нами зачинилися, він ще дужче заметушився.
– Розповідай, хлопче. Тут нас ніхто не почує.
Він підскочив до вікна й причинив його.
З допомогою Кіт я розповів йому про наші вивідини й відкриття. Він сидів у кріслі, склавши руки так, що вони торкалися пальцями, і час від часу вигукував:
– О боже!
Коли я скінчив, він спитав:
– То що я маю робити?
Таке запитання мене трохи здивувало.
– Ну, – сказав я, – робіть так, як ви вважаєте за краще.
– Авжеж, авжеж! – вигукнув він, догідливо усміхаючись. – Я повідомлю власті. О боже, яке щастя, що ви прийшли саме до мене і застали вдома! Адже ви могли звернутися до іншого судді, і наслідки були б жахливі. Він би сповістив зовсім не того, кого треба, і все пішло б шкереберть.
Мене трохи здивував його тон, але потім я вирішив, що це просто властива старому дивакові манера висловлювати свої думки. Значні люди, як наші судді, часом стають дивакуваті, бо вони посідають таке становище, що ніхто не наважується їх критикувати.
– Атож, – провадив він хихочучи і попрямував навоскованою підлогою до стіни, що на ній висів жовтогарячий шнурок від дзвоника. – Ото була б халепа, аби ви розповіли це комусь іншому. Всі наші плани пішли б нанівець. Ви навіть уявити собі не можете, в яку біду ми б ускочили, якщо…
– Якщо ви торкнетесь до того дзвоника, – пролунав позад мене схвильований голос Кіт, – то дістанете щось таке, від чого ваші плани остаточно підуть нанівець.
Містер Армтуейт повернувся, сторопіло роззявивши рота.