Я гадаю, що напружені й гнітючі асоці* яції живо . постали в його пам'яті. Правдоподібно, що в ньому давно вже таїлося побоювання, що ці асоціяції постануть.." при певних обставинах... в особливім випадку. Він намагався підготуватися до нього, даремно, може оці зусилля підготування і спричинилися до того, що він був менш здатний знести їх.
_ Чи пам'ятає він, що було підчас нападу? — спитав м-р Лоррі з природним ваганням.
Доктор безпорадно оглянув кімнату, похитав головою й відповів тихим голосом:
— Аж нічогісінько.
— Ну, а на майбутнє? — натякнув м-р Лоррі.
— Щодо майбутнього, — сказав доктор уже твердим голосом, — то я маю велику надію. Він швидко отямився, скоро хмара насунула й розійшлася. Гадаю, що найгірше минуло.
— Добре, добре! Це велика втіха. Я дуже радий, — сказав м-р Лоррі. — Проте, є ще два питання, в яких я бажав би мати пояснення. Чи можу я говорити далі?
— Ви не можете зробити вашому приятелеві кращої послуги. — Доктор подав йому руку.
— Перше таке. Він має звичку багато працювати в наукових студіях і якось особливо енергійний; з великим запалом він віддається набуванню професійних знаннів, переводить досліди і подібне. Так от, чи не надто багато він працює?
— Я не думаю. Може це властивість його розуму, що він завсігди має особливу потребу працювати. Почасти це може бути для нього природною потребою, а почасти як наслідок нещастя. Що менше він буде зайнятий здоровими речами, то більше буде небезпеки повернутися до нездорового напрямку. Може він сам стежив за собою і зробив таке відкриття.
— Ви певні, що він не надто напружує свої сили?
— Я так думаю й цілком певний того.
— А чи в наслідок цього не буде нового захорування?
— Не думаю, — твердо і впевнено сказав доктор Манетт, — щоб щонебудь, крім тих самих асоціяцій, могло відновити його. Я сподіваюся, я майже певен, що не буде вже таких обставин, які могли би викликати новий напад.
Він говорив з певністю людини, що знає, які дрібниці можуть розладити делікатний душевний організм, і одначе з певністю людини, що поволі дійшла такої свідомости на власних стражданнях і нещасті. Не приятелеві його було заперечувати таке переконання. Він удавав з себе більш задоволеного й заспокоєного, ніж це було насправді, і приступив до другого й останнього пункту.
— Праця, до якої він звертався під впливом цього стра,— ждання, що він щасливо позбувався його, — сказав м-р Лоррі, відкашлявшися, — була, скажімо, ковальство, ковальська праця. Щоб з ясувати цей випадок і для ілюстрації, скажімо, що він звик підчас цього лиха працювати в малій кузні. Скажімо, що його несподівано знайшли знову в цій кузні. Чи не зле те, що він тримає її коло себе?
Доктор закрив чоло рукою й нервово почав стукати ногою по підлозі.
— Він завсігди тримає її коло себе, — сказав м-р Лоррі, неспокійно поглядаючи на друга. — Чи не краще було б, коли б він дозволив геть забрати її? Вам нелегко порадити мені? Я цілком розумію, що це делікатне питання. І все ж я гадаю...— Він похитав головою й спинився.
— Ви розумієте, — сказав доктор Манетт, звертаючися до— нього по сутужній павзі, — що дуже тяжко пояснити послідовно внутрішню душевну роботу цієї нещасної людини. Колись він гаряче бажав тієї роботи й був дуже радий, коли досяг її; не може бути сумніву, що вона полегшувала його муки, замінюючи складною роботою пальців складну мозкову роботу, вправністю рук, коли він більше напрактикувався, болісні душевні муки; от чому він ніколи не може помиритися з думкою, щоб розлучитися з нею назавжди. Навіть тепер, коли, як я гадаю, він певніший себе ніж колинебудь перед тим і навіть говорить про себе самовпевнено, тільки думка про те, що йому може бути потрібна давня праця, а він не знайде її, наводить на нього такий жах, який може уявити в серці дитини, що заблудилася.
— А чи не може, — ви роздумайте, я прошу навчити мене як людину ділової рутини, що має справу тільки з такими ма— теріяльними предметами як Гінеї, шилінги та банкноти, — чи не може, коли зберігати певну річ, зберігатися і зв'язана з нею думка. Якщо забрати геть річ, мій любий Манетте, то чи не можна цим позбутися й страху? Одно слово, чи це не є поступка страху — зберігати кузню.
Обидва замовкли.
— Бачите, — сказав тремтячим голосом доктор, — це ж такий давній товариш!
— А я б не тримав її, — сказав м-р Лоррі, похитуючи головою. Лоррі ставав рішучішим, бачивши, як доктор починає вагатися. — Я радив би пожертвувати нею. Я жду тільки вашої згоди. Я певен, що це на добре. Ну, дайте мені вашу згоду як люба добра людина. Ради його доньки, мій любий Манетте.
Дивно було бачити, яка боротьба була в ньому!
— Задля неї, добре, нехай буде так. Я дозволяю. Тільки не беріть при ньому. Нехай заберуть, коли його не буде дома. Нехай він не знайде давнього товариша після того, як деякий Час буде відсутнім.
М-р Лоррі радо пристав на це, і розмова закінчилася. Цілий той день вони пробули поза містом і доктор зовсім одужав. Ще три дні він залишався зовсім здоровим, а на четвертий день— виїхав до Люесі та її чоловіка. М-р Лоррі попередив його,. яких заходів було вжито, щоб пояснити, чому він мовчав; відповідно до цього доктор написав листа до Люесі, і вона не мала ніякої підозри.
Увечері того дня, коли він виїхав із дому, м-р Лоррі пішов до його кімнати з сокирою, пилкою, долотом і молотком; міс Прос несла свічку. Вони замкнули двері, і м-р Лоррі почав таємно и злочинно рубати на куски шевський ослінчик, а міс Прос присвічувала наче спільниця в убивстві,—її грізна фігура була й справді підхожа для такої ролі. Не гаючись, вони почали палити труп (наперед розрубавши на куски відповідно до цілі) в кухні, а струменти, черевики и шкіру закопали в саду. М-р Лоррі і міс Прос, як чесні люди, яким огидне всяке знищення й потайна робота, майже почували, майже сами дивилися на себе як на виконавців страшного злочину.
Розділ XX.
ЗАСТУПНИЦТВО.
Коли пара новоженців повернулася додому, то перший, хто з'явився привітати їх, був Сідней Картон. Він не поправився ні в поведінці, ні у вигляді, ні в манірах, одначе в ньому видно було якусь дику вірність, що її тільки тепер спостеріг Чарлз Дарней.
Він виждав нагоди, щоб одвести його до вікна и там сам— на-сам поговорити з ним.
— М-ре Дарнею,—сказав Картон, — мені хотілося б, щоб ми були приятелями.
• — Ми ж уже, сподіваюся, приятелі.
— Це дуже чемно з вашого боку, проте це тільки форма мови, а я думаю не про форму мови. І справді, коли кажу, що я бажав би, щоб ми були приятелями, то я навряд чи розумів те, що ви думаєте.
Чарлз Дарней цілком природно спитав його добродушно, по-товариському, що ж він власне мав на увазі.
— Клянуся життям, — сказав Картон, усміхаючися, — я гадаю, що мені легше зрозуміти самому ніж пояснити вам. Однак спробую. Напевне ви пригадуєте собі той пам'ятний випадок, коли я випив більш ніж... ніж звичайно.
— Пригадую один такий пам'ятний випадок, коли ви присилували мене визнати, що ви випили.
Я так само пам'ятаю це. Прокляття таких випадків тяжке для мене тим, що я завсігди пам'ятаю їх. Сподіваюся, що це може бути зараховано мені в той час, коли всі мої дні скінчаться. Тільки не турбуйтеся, — я не ладнаюся проповідувати вам.
Я зовсім не турбуюся. Ви говорите серйозно, і мені немає чого турбуватися.
— Ox, — вимовив Картон, байдуже махнувши рукою, наче відмахувався від споминів.—В той п'яний випадок, що про нього ми говоримо (це один з великого числа, як ви знаєте), я був нестерпучий, причепившися до вас із своїми розмовами про те, чи люблю я вас, чи не люблю. Я хотів би, щоб ви забули це.
— Я давно вже забув.
— Знову форма мови. Одначе, м-ре Дарнею, мені не так легко забути, як це, за вашими словами, вам. Я зовсім не забув цього, і ваша ухильна відповідь не поможе мені забути.
— Коли моя відповідь здалася вам за ухильну, — сказав Дарней, — то прошу пробачити. Я мав на меті тільки відкинути надто дріб'язкові причини, що, над усяке сподівання, здається, так турбують вас. Запевняю вас чесним джентлменським словом, що я давно викинув цю справу з голови. Та що тут було й забувати? Хіба не було нічого важливішого, про що я повинен був пам'ятати, а саме про велику послугу, яку ви мені того дня зробили?
— Щодо великої послуги, — сказав Картон, — то я зобов'язаний признатися вам, коли ви про неї говорите таким TQHOM, що це був тільки професійний фортель. І коли я робив цю послугу вам, то мене не турбувало, що буде з вами. Пам'ятайте. Я кажу: коли я робив ту послугу. Я говорю за минуле.
— Ви ухильно говорите про вашу послугу, — відповів Дар— ней, — проте я не чіпляюся до вашої ухильної відповіді.
— Сута правда, м-ре Дарнею, вірте мені. Я віддалився від моєї цілі; я говорю про те, щоб нам бути приятелями. Ви ж знаєте мене, знаєте, що я нездатний до всяких вищих і кращих, людських поривань. А коли маєте сумнів, то спитайте Страи— вера, — він скаже вам те саме.
— Волію скласти свою власну думку без його допомоги.
— Добре. У всякім разі ви знаєте мене як безпутнього пса, що ніколи не зробив і ніколи не зробить нічого доброго.
— Я не знаю, що ви "ніколи не зробите".
— Так я знаю, і ви мусите покладатися на моє слово. Так от, коли ви можете зносити, щоб така нікчемна людина, до того ж ще людина такої лихої слави, деколи заходила до вас, то прошу вашого дозволу мені приходити сюди як особі на особливому становищі. Нехай дивляться на мене як на непотрібну — я додав би: і не дуже гарну, якби не та схожість, що я викрив між вами і мною — частину меблів, яку терплять за давню службу й не звертають на неї ні найменшої уваги. Маю сумнів, що зловживатиму з вашого дозволу. Сто проти одного, що я використаю разів чотири на рік. З мене досить буде, наважусь сказати, знати, що я маю дозвіл.
— Хочете спробувати?
_ Інакше сказати, ви погоджуєтеся, щоб я мав те становище, якого бажав. Дякую вам, Дарнею. Можна називати вас так по-простому, на ймення?
_ Гадаю, що так, Картоне, від цього часу.
Вони стиснули руки, і Сідней одійшов. За хвилину він, на вигляд, був такий самий байдужий як і завсігди.
Коли він пішов, і ввечері вони були тільки з міс Прос, доктором і м-ром Лоррі, то Чарлз Дарней згадав у загальних виразах про цю розмову й говорив про нього як про якусь загадкову безтурботність і безпутність.