Слуга саме відчиняв, коли ми спустились у хол, і всередину швидко зайшов Артур. Він кинувся до мене і нетерпляче прошепотів:
— Джоне, я хвилювався. Я прочитав твого листа між рядків і смертельно перелякався. Моєму батькові ліпше, тож я помчав сюди, щоб пересвідчитися у її стані на власні очі. Цей джентльмен — доктор Ван Гелсінґ? Я дуже вдячний вам, сер, що ви приїхали.
Спочатку професор розсердився через те, що йому завадили у такий момент, але, змірявши поглядом Артура і побачивши, що той — неабиякий здоровань, мужній на вигляд, він трохи охолов. Доктор миттю звернувся до нього, взявши його за руку:
— Сер, ви нагодилися дуже вчасно. Ви — коханий чоловік нашої дорогої дівчинки. Їй зле, дуже і дуже зле. Але ж, дитя моє, не треба так… — сказав професор, бо в цей момент Артур раптово зблід і всівся на стілець, ледь не знепритомнівши. — Ви маєте допомогти їй. Ви можете зробити більше, ніж будь-хто, і ваша мужність буде найкращою допомогою.
— Що я можу зробити? — спитав Артур захрипло. — Ви тільки скажіть — і я зроблю це. В ній — моє життя, я готовий віддати заради неї все до останньої краплі крові.
Професор, з притаманним йому почуттям гумору, яке я одразу ж вловив, бо знав його надто давно, відказав:
— Мій юний сер, я не прошу так багато, не треба до останньої!
— То що ж мені робити? — його очі палали вогнем, а ніздрі надималися від хвилювання. Ван Гелсінґ поплескав його по плечу.
— Ходімо! — сказав він. — Ви чоловік, а саме чоловік нам і потрібний. Ви кращий за мене і мого друга Джона.
Артур здавався спантеличеним і професор м'яко пояснив йому ситуацію.
— Юна міс почувається погано, дуже погано. Їй потрібна кров. Якщо вона не отримає крові, то помре. Ми з моїм другом Джоном порадились і вирішили зробити те, що називається переливання крові, це переливання з однієї повної вени до іншої порожньої вени, яка потребує крові. Джон погодився надати для цього свою кров, бо він молодший і сильніший за мене. — Тут Артур узяв мене за руку і мовчки з силою стиснув її. — Але зараз ви тут, і ви задля цього більше годитеся. Наші нерви не такі міцні й наша кров не така світла, як ваша.
Артур повернувся до нього і сказав:
— Якби ви тільки знали, який би я був радий померти заради неї, ви би зрозуміли… — він запнувся, бо у нього зірвався голос.
— Ти хороший хлопець! — сказав Ван Гелсінґ. — І незабаром будеш на сьомому небі від щастя, що зробив заради коханої все. Тепер ходімо, але зберігайте тишу. Ви можете поцілувати її, перш ніж ми почнемо, але коли ми закінчимо, вам доведеться піти, я дам вам знак. І жодного слова мадам. Ви ж знаєте, як це може вплинути на неї. Не треба струсів. Ходімо.
Ми увійшли до кімнати Люсі. Артур за наказом професора залишився за дверима. Люсі обернула голову і подивилася на нас, але нічого не сказала. Вона не спала, просто надто заслабла. За неї промовляли її очі, і це було все.
Ван Гелсінґ дістав зі своєї сумки потрібні інструменти і поклав їх на маленький столик так, щоб вона не бачила. Потім змішав наркотичні речовини і, підійшовши до ліжка, весело сказав:
— А тепер, юна міс, ви отримаєте ліки. Випийте це до дна, як чемна дівчинка. Бачите, я піднімаю вас так, щоб легко було ковтати. Ось так.
Вона успішно проковтнула ліки.
Мене вразило те, як довго довелося чекати, поки наркотики подіяли. Але причиною цього була її слабкість. Час тягнувся нескінченно, аж ось вона мало-помалу задрімала. Нарешті, коли наркотик почав діяти, вона занурилася у глибокий сон. Професор був задоволений і запросив Артура до кімнати, запропонувавши зняти сюртук, а потім додав:
— Ви можете поцілувати її, поки я принесу стіл. Друже Джон, допоможи мені.
Ні я, ні професор не дивилися на них, коли він схилився над нею.
Повернувшись до мене, Ван Гелсінґ сказав:
— Він такий молодий і дужий, а кров у нього така чиста, що немає потреби дефібрувати її.
Потім швидко, але абсолютно методично, Ван Гелсінґ розпочав операцію. Під час трансфузії, здавалося, саме життя повертається до обличчя Люсі, і хоча Артур ставав дедалі блідішим, його обличчя світилося від радості. Спливло зовсім трохи часу, як я почав непокоїтися за Артура, бо втрата крові відбивалася на ньому, попри те, що він був міцним чоловіком. І мені спало на думку: якого ж жахливого удару зазнав організм Люсі, якщо це так сильно послабило Артура, а її відновило лише частково!
Але обличчя професора було серйозним, і він стояв, уважно спостерігаючи і за пацієнткою, і за Артуром. Я чув, як б'ється моє серце. Нарешті він м'яко мовив:
— Не рухайтеся деякий час. Цього достатньо. Ти займаєшся ним, я спостерігаю за нею, — сказав він до мене.
Коли операція завершилася, я побачив, наскільки Артур ослаб. Я перев'язав рану і взяв його під руку, щоб допомогти вийти з кімнати, коли Ван Гелсінґ, не обертаючись, ніби мав очі на потилиці, сказав:
— Я вважаю, що відважний коханець заслужив і на другий поцілунок, який він зараз же і отримає.
Закінчивши операцію, доктор поправив подушку під головою нашої пацієнтки. Коли він робив це, чорна вузька оксамитова стрічка, яку вона, здається, ніколи не знімала з шиї, застібнута старовинною діамантовою застібкою, що їй подарував коханий, трохи посунулася, оголивши червону пляму на шиї.
Артур цього не помітив, але я почув, як Ван Гелсінґ гучно зі свистом втягнув повітря, а це свідчило про те, що він ледь стримує емоції. Він ніяк не прокоментував цього, але обернувся до мене і сказав:
— А тепер допоможіть спуститися вниз нашому відважному юнакові, налийте йому келих вина, і нехай полежить який час. А потім він має їхати додому і відпочивати, багато їсти і багато спати, щоб відновити свої сили після того, що він щойно зробив задля своєї коханої. Йому не можна тут залишатися. Стійте! Сер, вас, певно, турбує результат нашої операції. Повідомляю вам, що операція минула успішно. Цього разу ви врятували життя Люсі. Ви можете вирушати додому і відпочивати зі спокійною душею, бо все, що тільки було можливо, ми зробили. Обіцяю, я розповім їй про це, коли вона одужає. Вона кохатиме вас іще палкіше за те, що ви для неї зробили. До побачення!
Коли Артур поїхав, я повернувся до кімнати. Люсі мирно спала, але її дихання стало глибшим. Я бачив, як піднімається і опускається її стьобана ковдра, коли вона робила вдих і видих. Професор сидів біля ліжка, уважно дивлячись на неї. Оксамитова стрічка знову затуляла червону пляму. Я пошепки спитав професора:
— Що ви думаєте про цю пляму на шиї?
— А ви що думаєте?
— Я ще не вивчив її, — відповів я. Потім звільнив її шию від стрічки. У місці, де проходить зовнішня шийна вена, червоніли два маленькі проколи, невеликі, але досить помітні, і не було жодних ознак запалення, але шкіра навколо тих проколів мала білий відтінок, і здавалося, що її розірвали. Мені одразу ж спало на думку, що ці ранки, абощо, можуть бути пов'язані зі значною втратою крові. Але я відкинув цю думку, щойно вона сформувалася в моїй голові, бо такого не могло бути. Все ліжко було би залито кров'ю, бо дівчина втратила її надто багато, судячи з того, якою блідою була її шкіра до того, як ми зробили трансфузію.
— Отже? — запитав Ван Гелсінґ.
— Отже, — відповів я, — я не маю жодного здогаду щодо цього.
Професор підвівся:
— Я мушу вертати до Амстердама сьогодні ввечері, — сказав він. — Там книги і деякі речі, які мені потрібні. А ти маєш сидіти тут цілу ніч і не спускати з неї очей.
— Може, мені взяти сиділку? — спитав я.
— Найкращі сиділки — це ми, ти і я. Чергуй біля неї цілу ніч. Простеж, щоб її добре нагодували і щоб її ніщо не турбувало. Ти маєш не спати всю ніч. Ми з тобою зможемо відіспатися пізніше. Я повернуся якнайшвидше. А коли повернуся, почнемо знову.
— Почнемо що? — спитав я. — Що ви маєте на увазі?
— Почнемо! — кинув він, похапцем полишаючи кімнату. За хвилю він повернувся і, просунувши голову у дверний проріз, сказав, із застереженням піднявши вказівний палець:
— Пам'ятай, ти відповідаєш за неї. Якщо ти залишиш її без нагляду і з нею станеться щось погане, ти більше ніколи не знатимеш спокою!
Щоденник доктора Стюарта. Продовження
8 вересня
Я всю ніч просидів біля Люсі. Опіат утратив силу, коли засутеніло, і Люсі, як і слід було очікувати, прокинулася. Вона мала цілком інакший вигляд, ніж до операції. У неї був веселий гумор, і вона була сповнена життя. Але деякі ознаки того цілковитого занепаду сил, який вона пережила, залишалися й досі. Коли я сказав місіс Вестенра, що доктор Ван Гелсінґ наказав мені чергувати біля Люсі, вона не сприйняла це серйозно, посилаючись на те, що до її дочки повернулися сили і чудовий настрій. Однак я наполіг на своєму і приготував усе необхідне для тривалого чергування. Я повечеряв і повернувся до кімнати Люсі, коли її покоївка приготувала кімнату на ніч.
Я поставив фотель біля її ліжка. Вона не заперечувала, а, перехопивши її погляд, я прочитав у ньому подяку. Після нічниці вона, здавалося, поволі засинала, проте докладала зусиль, щоб відігнати від себе сон. Було очевидно, що вона чомусь не бажає засинати, тому я одразу ж вирішив з'ясувати причину:
— Ви не хочете спати?
— Ні. Я боюся.
— Боїтеся заснути! Але чому? Це благо, що його ми всі пристрасно бажаємо.
— О, ви на моєму місці теж не захотіли б, якби для вас сон був ознакою жаху!
— Ознакою жаху? Що ви маєте на увазі?
— Я не знаю. Справді не знаю. І це найстрашніше. Вся ця слабкість приходить до мене уві сні, я досі боюся про це думати.
— Але сьогодні вночі, моя люба дівчинко, ви можете спати. Я чергуватиму біля вас і обіцяю, що нічого не трапиться.
— О, я вам довіряю! — сказала вона. — Це правда? Ви не вигадуєте!? Ви такий добрий до мене. Тоді я спатиму! — і майже на цьому слові вона зітхнула з полегкістю і, відкинувшись назад, заснула.
Цілу ніч я чергував біля неї. Вона жодного разу не поворухнулася. Сон Люсі був міцним, спокійним, життєдайним і здоровим. Її вуста були трохи напіврозтулені, а груди раз по раз здіймалися й опускалися. Вона посміхалася уві сні, і це було свідченням того, що у її внутрішній світ не вривалися погані сни.
Рано-вранці прийшла її покоївка, і я залишив Люсі на неї і поїхав додому, бо мав чимало причин для хвилювання. Я надіслав короткі повідомлення Ван Гелсінґу й Артурові про ефект від операції.