Спочатку запропонував звернутися до сімейного консультанта. Ми змінили трьох спеціалістів, але це не допомогло. Я пробував прилітати відразу на три-чотири дні, але здавалося, що моя присутність більше дратує Сабріну, ніж тішить.
Усе ж таки Сабріна організувала для нас черговий сімейний відпочинок. Вона вибрала готель "Елунда Біч" на березі моря в Греції. Ми вирушили туди в серпні 1999 року. З тієї миті, як ми прибули туди, вона закохалася в це місце й була, на диво, мила та привітна, навіть ніжна зі мною: ні тобі холодних поглядів, ні суперечок про мою роботу та інвесторів. Це мене здивувало. Другого вечора ми навіть залишили Девіда із запрошеною на вечір нянею й вирушили вдвох у місцеву таверну. За вечерею я розповідав дружині про Росію, а вона невпинно розхвалювала успіхи Девіда. На кілька годин я повірив, що все не так уже й погано, і наші стосунки налагоджуються, немов за помахом чарівної палички. Я ледь не спитав, що ж викликало таку чудову зміну її настрою, але вирішив не випробувати долю. Пам'ятаю навіть, як за десертом вона розсміялася у відповідь на якийсь дурний жарт.
Наступний день теж минув чудово. Ми провели весь день на пляжі. Девід так добре грав у піску, що ми попросили принести обід під тент. На заході сонця ми повернулися в номер покласти Девіда спати. Я подумав, що, може, Сабріна з якоїсь невідомої причини вирішила залишити колишні розбіжності, і тепер усе буде гаразд.
Коли Девід заснув, я пішов у душ змити з себе наліт солі та крему від засмаги. Поки я заколисував сина вечірньою казкою, Сабріна вже встигла освіжитися й читала журнал у спальні. Після душу я наповнив умивальник гарячою водою й почав голитися. Усе мало вигляд як ілюстрація бездоганного сімейного відпочинку.
Я вже закінчував, роблячи останній рух бритвою, коли на порозі ванної з'явилася Сабріна.
— Білле, нам треба поговорити.
Я опустив бритву й глянув на Сабріну в дзеркалі.
— Звісно. Я слухаю.
— Я більше не хочу бути твоєю дружиною, — рівним голосом промовила вона.
Бритва випала в мене з рук, і я почав нишпорити в піні, щоб виловити її. Я вимкнув воду, схопив рушник і повернувся до Сабріни.
— Що?
— Я більше не хочу бути твоєю дружиною. Я більше так не можу.
— Але ж ми так чудово проводимо час... — мляво заперечив я.
— Авжеж. Я була привітною, бо прийняла рішення. Тепер у мене немає причин злитися. — Вона м'яко посміхнулася й повернулася до спальні, залишивши мене наодинці з власними думками.
Я був розчавлений новиною, але, на диво, водночас відчув полегшення. Ми опинилися в безвихідному становищі: я не хотів жити "нормальним життям" і ходити на "нормальну роботу" в Лондоні, як наполягала Сабріна, а вона не хотіла мати нічого спільного з моїм божевільним життям у Москві. Нас важко було назвати сім'єю. Продовжувати стосунки лише заради збереження шлюбу, навіть якщо я не хочу його руйнувати, було неправильно. Я певною мірою був вдячний Сабріні за те, що в неї, на відміну від мене, вистачило рішучості поставити крапку.
Решта відпочинку минула спокійно. Попри зіпсовані сімейні стосунки, нам було добре разом, поряд був наш малюк. Ми раптом перетворилися на друзів, а не на розлучене подружжя, яке терпіти не може одне одного. Коли відпустка добігла кінця, ми поїхали в аеропорт. Перш ніж повернути до виходу на свій рейс, Сабріна сказала:
— Білле, мені справді дуже шкода. Я знаю, що винна.
— Нічого, — відповів я. Дуже мило з її боку, але я знав, що моєї провини в усьому цьому не менше.
— Ми хороші люди, Білле. Ти добрий батько, сподіваюся, що і я хороша матір. Просто, мабуть, не судилося.
— Розумію.
Вона поцілувала мене в щоку, попрощалася і пішла — з Девідом у візку. Я дивився їм услід, мене переповнювало знайоме відчуття втрати. Я всім єством відчув страшну порожнечу. Втрачати кохання виявилося набагато важче ніж гроші.
Я повернувся до Москви. Уже починалася осінь, і я почував себе холодно та самотньо. Втішало лише те, що, попри величезні втрати, ми не здавалися та продовжували працювати.
Дивна річ: в індустрії гедж-фондів, якщо ти втрачаєш тридцять або сорок відсотків, клієнти забирають усі гроші, що залишилися, і фонд змушений відразу ж закритися. Однак, якщо втратити 90 відсотків, як це трапилося 1999 року з фондом Hermitage, більшість інвесторів скажуть собі: "Та яка вже тепер різниця... Може, краще почекати й подивитися, раптом фонду вдасться надолужити втрачене".
Попри невтішні показники фонду, після обвалу в ньому залишалося сто мільйонів інвестицій. Комісійних із цієї суми вистачало на оренду й утримання невеликого офісу, що давало нам змогу продовжувати.
Тільки робити було майже нічого. Якщо порівняти з піком ринку, обсяги торговельних операцій на початку 1999 року впали на 99 відсотків — зі ста мільйонів доларів на день до одного мільйона. Більшість позицій фонду стали такими неліквідними, що навіть за бажання продати їх було неможливо. Зникли й приводи зустрічатися зі старими та новими інвесторами: ті, хто хотів запросити мене на яхту, тепер не знаходили й п'ятнадцяти хвилин на чашку чаю в моєму товаристві.
Найважче було вечорами після роботи, коли всі розходилися по домівках. Я мешкав у добре облаштованій квартирі неподалік Красної площі. У ній стояла дорога кухня фірми "Поґґенполь", а ванна кімната була оснащена джакузі та сауною. Прекрасний будинок, якби в ньому була жіноча рука. Я не тримав там майже ніяких особистих речей. Квартирі бракувало домашнього тепла й затишку, там було порожньо й стерильно, і все це лише посилювало відчуття самотності.
Дні зливалися в один, я відчужено спостерігав за агонією ринку, поки 3 грудня не задзвонив телефон. То був Сенді Койфман, права рука Едмонда. Він пішов з "Республіканського національного банку" після того, як Едмонд продав його "Ейч-Ес-Бі-Сі", але ми залишалися на зв'язку. Зазвичай його голос звучав зосереджено й рішуче, але того дня я ледве впізнав його.
— Білле, я змушений повідомити дуже сумну новину...
Здається, інших новин останнім часом я не отримував.
— Що трапилося?
— Едмонд помер.
Останнє слово він вимовив насилу, і я відчував, як колишній військовий льотчик ледь стримує сльози.
— Що?..
— Він помер, Білле. Загинув під час пожежі вчора у своїй квартирі в Монако.
— Під час пожежі? Що ти говориш?
— Я поки не знаю деталей... — Сенді вдалося взяти себе в руки. — Поліція не розкриває подробиць, а його дружина Лілі шокована. Як ми зрозуміли, якийсь чоловік, один з нічних доглядальників Едмонда, інсценував вторгнення в будинок, влаштував підпал, й Едмонд з другою доглядальницею, сховавшись у броньованій кімнаті, загинули — задихнулися димом, що просочився в приміщення.
У мене не було слів. Сенді теж мовчав.
— Боже мій, Сенді, — нарешті промовив я. — Це страшна новина... Я так шкодую...
— Дякую, Білле. Я ще зателефоную, коли стануть відомі подробиці. Я просто хотів, щоб ти дізнався про це від мене.
Я обережно й безшумно поклав слухавку. Це була остання крапля. Я вже встиг прийняти те, що втратив Едмонда як ділового партнера, але він завжди був для мене не просто партнером. Едмонд Сафра був моїм наставником, прикладом для наслідування. А тепер його не стало.
16. "Вівторки з Моррі"[11]
1999-й був найгіршим роком у моєму житті, і я сподівався, що нове тисячоліття змінить усе на краще. Але Новий рік настав і минув, а жодних покращень на горизонті не виднілося.
На додачу до цього Москву залишили всі мої знайомі. Зазвичай щочетверга ми грали вдома в покер. У найкращі часи — у середині 1997 року — до мене приходило тринадцять друзів, але до січня 2000-го з цієї компанії в Москві залишився я один, як останній пасажир біля багажної стрічки в аеропорту: усі розібрали валізи і роз'їхалися додому, а я стою на самоті, дивлюся, як зі скрипом кружляє й кружляє стрічка, і відчуваю, що багаж мій втрачено назавжди.
У Москві я залишився з єдиної причини: я дав собі слово хай там що повернути інвесторам втрачені під час кризи гроші.
Загалом, ситуація в післякризовій економіці робила це завдання здійсненним. Фонд інвестував в акції багатьох російських нафтогазових компаній. Ці компанії продавали нафту, отримуючи долари, а свої витрати оплачували в рублях. Обсяги їх продажу залишилися на колишньому рівні, тоді як витрати через девальвацію рубля знизилися на 75 відсотків. Інакше кажучи, коли витрати компанії зменшуються, її прибуток зростає. Я підрахував, що в результаті девальвації рубля прибуток компаній, акції яких були в портфелі нашого фонду, зростуть в одних на 100 відсотків, а в інших на всі 700. За інших умов це має викликати натхненне зростання акцій цих компаній на ринку.
Але тільки "інших умов" не було. До кризи олігархи, які володіли контрольними пакетами акцій цих компаній, здебільшого намагалися поводитися більш-менш справедливо до власників невеликих пакетів акцій. Чому? Та просто їм хотілося отримувати так звані "легкі гроші" з Волл-стріт. Тоді західні інвестиційні банкіри казали їм: "Ми допоможемо вам із грошима, але не ображайте своїх акціонерів". Ось вони їх і не чіпали.
Така домовленість добре працювала до дефолту й певною мірою тримала олігархів у шорах. Але після краху іноземних банкірів, які так чи інакше займалися російськими компаніями, було звільнено, а ті, що залишилися, терміново запевнили своє керівництво, що про Росію й гадки не мали. Коли 1999 року російські олігархи почали телефонувати своїм банкірам у пошуках "легких грошей", їм просто ніхто не відповів. Одного дня вони стали вигнанцями й втратили шлях на Волл-стріт.
Девальвація відкрила олігархам доступ до казкового прибутку, а чинники, що стримують, зникли. Тепер нічого не заважало їм красти з розмахом. Справді, навіщо ділитися прибутком із дрібними акціонерами? Хіба вони це заслужили? Ні, звичайно. Адже від них одні проблеми й жодної користі.
Гальма злетіли, й олігархи пустилися берега. Почалася оргія крадіжок, у справу йшли будь-які засоби. За цілковитої атрофії правоохоронної системи винахідливість олігархів не знала меж: виведення активів, розмивання часток власності, трансферне ціноутворення, відверта крадіжка грошових потоків компаній — далеко не повний репертуар.
Цією серйозною проблемою були стурбовані майже всі підприємці Росії.