Він скоса, але добродушно, подивився на неї повним співчуггя до її журби поглядом і промовив:
— Так, я цілком розумію. Я розумію, що вас гнітить ваше… ваше вдовування. Ви молоді, здорові. Нарешті, це природна річ, цілком природна.
Він знову почав усміхатися, давши волю своїй трохи безсоромній вдачі сільського попа, і злегка поплескав Жан-ну по руці.
— Це вам дозволено, — сказав він, — цілком дозволено навіть заповідями. "Не побажай собі створіння плоті твоєї інакше як у шлюбі". А ви ж заміжня, чи не так? І, звичайно, ви не для того йшли заміж, щоб пекти редьку.
З свого боку Жанна не розуміла спочатку цих натяків, але, зрозумівши, почервоніла і схвилювалась, аж до сліз.
— О пане кюре, що ви кажете? Що ви думаєте? Клянусь вам… клянусь…
Ридання заглушили її слова.
Він здивувався й почав утішати її:
— Та ну ж, я не хотів засмутити вас. Я трохи пожартував, це ж не заборонено між порядними людьми. Але покладіться на мене; ви можете цілком покластись на мене. Я поговорю з паном Жюльєном.
Вона не знала, що сказати. їй хотілось тепер відмовитись від цього посередництва, бо вона боялась, що воно буде нетактовним і тільки пошкодить їй, але вона не могла на це зважитись і втекла, пробелькотавши:
— Дякую, пане кюре.
Минув тиждень. Жанна жила в тривожному неспокої.
Якось увечері, під час обіду, Жюльєн дивно поглянув на неї, і губи його склалися в посмішку, ніби він збирався поглузувати. І поводився він з нею якось невловимо насмішкувато; потім, коли вони пішли прогулятись по великій матусиній алеї, він тихенько сказав їй на вухо:
— Ми, здається, помирились?
Жанна нічого не відповіла. Вона розглядала на землі щось подібне до прямої, майже непомітної, вже борозни, що починала заростати травою. То був слід від баронесиної ноги, що помалу зникав, як зникає згадка. І Жанна відчула, як стискується, сповнюється сумом її серце; вона відчувала себе покинутою в житті, такою далекою від усіх людей.
Жюльєн вів далі:
— Щодо мене, то я кращого й не бажав. Я боявся тільки, що це буде для тебе неприємно.
Сонце сідало, в повітрі стояла тиша. Жанні хотілося плакати, вона відчувала потребу висловитись перед яким-небудь близьким серцем, потребу пригорнутись до нього, розповісти про свої страждання. Ридання підступали до її горла. Вона розкрила обійми, впала на груди Жюльєнові й заплакала.
Він здивовано втупив очі в її коси, не бачачи схованого на грудях обличчя. Він подумав, що вона ще кохає його, і поблажливо поцілував її в волосся.
Потім вони повернулися в будинок, не промовивши більше ні слова. Він прийшов разом з нею в її кімнату і провів там цілу ніч.
Колишні їхні стосунки відновилися. Він підтримував їх, наче виконуючи обов’язок, що, проте, не був для нього неприємний; вона ж корилась їм, як чомусь неминучому, бридкому й огидному, вирішивши припинити їх назавжди, як тільки знову відчує себе вагітною.
Але незабаром Жанна помітила, що пестощі її чоловіка не такі, як колись. Вони стали, можливо, тонші, але були неповні. Він поводився з нею не як спокійний чоловік, а як обережний коханець.
Здивувавшись, вона почала спостерігати і скоро помітила, що всі його пестощі припиняються перш, ніж вона могла б бути запліднена.
Тоді якось вночі, припавши устами до його уст, вона прошепотіла:
— Чому ти не віддаєшся мені цілком, як колись?
— Чорт забери, та тому, щоб ти не завагітніла, — сказав він зі сміхом.
Жанна здригнулась:
— Чому ж ти не хочеш більше дітей?
Він був страшенно вражений:
— Що? Що ти кажеш? Чи ти збожеволіла? Другу дитину? Ну, ні. Досить вже й однієї, яка пищить, завдає всім клопоту і вимагає витрат. Ще одну дитину? О ні, дякую!
Вона рвучко обняла його, поцілувала, почала пестити і прошепотіла ледве чутно:
— О, благаю тебе, зроби так, щоб я ще раз стала матір’ю.
Але він розгнівався, начебто вона його чимось образила:
— Ти з глузду з’їхала, напевно. Дай мені спокій зі своїми дурницями.
Жанна замовкла, вирішивши хитрощами змусити його дати їй те щастя, про яке вона мріяла.
Вона спробувала продовжити його пестощі, граючи комедію палкої жаги і пригортаючи його до себе обома руками в удаваних поривах пристрасті. Вона вдавалась до всіляких хитрощів, але він не втрачав свого самовладання і не забувався ні разу.
Тоді, почуваючи, як її все більш охоплює це нестямне жадання, готова йти на все, не спинятись ні перед чим, Жанна знов пішла до абата Піко.
Він кінчив снідати і був дуже червоний, бо після їжі йому завжди вдаряла в голову кров. Тільки-но він її побачив, як, зацікавлений наслідками свого посередництва, скрикнув:
— Ну, як?
На цей раз уже рішуче, без соромливої боязкості, вона відповіла йому:
— Мій чоловік не хоче більше дітей.
Абат обернувся до неї, зовсім уже зацікавлений, захоплений інтересом попа до інтимних таємниць, що їх так приємно вислухувати в сповідальні.
— Як це так? — запитав він.
Тоді, втрачаючи свою рішучість, вона почала збентеже-йо пояснювати:
— Він… він… він відмовляється зробити мене матір’ю.
Абат зрозумів; він розбирався в цих справах і почав
розпитувати з усіма подробицям*, дуже докладно, з жадібністю людини, що змушена постити.
Потім, кілька хвилин подумавши, спокійним голосом, начебто розмовляючи про добрий врожай, він в усіх подробицях виклав перед нею план поведінки:
— Ви маєте тільки один спосіб, моя люба дитино, це — зробити так, щоб він повірив у те, що ви вже вагітні. Тоді він перестане остерігатися, і ви справді завагітнієте.
Жанна вся почервоніла, але, відважившись на все, продовжувала:
— А… якщо він не повірить мені?
Кюре добре знав, як керувати людьми і як їх тримати в своїх руках:
— Тоді почніть розповідати всім про вашу вагітність, і він зрештою повірить.
Потім він додав, наче бажаючи виправдати ці хитрощі:
— Це ж ваше право! Церква дозволяє зносини між чоловіком і жінкою тільки з метою продовження роду.
Вона послухалася хитрої поради кюре і через два тижні заявила Жюльєнові, що, на її думку, вона вагітна. Він аж підскочив:
— Не може цього бути! Це неправда.
Вона пояснила причину своїх підозрінь, Жюльєн заспокоївся.
— Ну, почекай трохи. Сама побачиш.
І щоранку він почав питати її:
— Ну як?
І вона завжди відповідала:
— Ні, ще нема. Помилка майже неможлива, я вагітна.
Він хвилювався, гнівався і разом з тим дивувався. Він
повторював:
— Я нічого не розумію, нічогісінько! Хай мене чорти візьмуть, коли я знаю, як це сталося.
Через місяць Жанна почала всім розповідати про цю новину; лише графині Жільберті, зі складного почуття делікатної соромливості, не сказала нічого.
Жюльєн спершу не наближався дружини, потім, шаленіючи, скорившись своїй долі, він заявив:
— Ось ще один неироханий, — і знов почав навідувати кімнату своєї дружини.
І те, що передбачав абат, здійснилося. Жанна завагітніла.
Тоді, охоплена невимовною радістю, вона щовечора почала замикати свої двері в пориві вдячності невідомому божеству, що його вона так любила, даючи обітницю вічної цнотливості.
Вона знов почувала себе майже щасливою, дивуючись, як швидко стихла її туга після смерті матері. Вона вважала себе безутішною, і ось минуло всього два місяці, як уже почала загоюватись її жива рана. Залишилася тільки ніжна печаль, наче покривало журби, накинуте на її житгя. І ніякі значні події, здавалось їй, не могли вже порушити її мирного існування. Діти виростуть, любитимуть її, і вона постаріється, спокійна, задоволена, не звертаючи уваги на свого чоловіка.
Якось наприкінці вересня з’явився з офіційним візитом абат Піко, одягнений в нову сутану, плями на якій були всього лише тижневої давності, і відрекомендував свого заступника, абата Толбіака. То був зовсім ще молодий, сухорлявий, дуже маленький священик, завжди пишномовний, з запалими очима, оточеними синцями, які свідчили нро надто нристрастну душу.
Старого кюре було призначено деканом у Годервіль.
Жанна була щиро засмучена його від’їздом. Образ цієї доброї людини був пов’язаний спогадами молодої жінки. Він вінчав її, він хрестив Поля, він ховав баронесу. Вона не уявляла собі Етувана без гладкого абата Піко, що йде повз селянські двори; до того ж вона любила його за щирість і життєрадісність.
Незважаючи на своє підвищення, він не здавався задоволеним. Він казав:
— Важко це мені, важко, пані. Ось уже вісімнадцять років, як я тут. Звичайно, парафія незавидна й дає мені мало. Чоловіки тут не достатньо релігійні, а жінки… жінки, знаєте, дуже поганої поведінки. Дівчата ж приходять до церкви вінчатися тільки після того, як побувають на прощі в Божої Матері вагітних, і квітки дівоцтва не багато варті в цьому краю. І все-таки я любив його.
Новий кюре нетерпляче смикався і червонів.
— У мене все зміниться, — раптом сказав він. Кволий, худенький в своїй приношеній, але чистій сутані, він скидався на розгніваного хлопчика.
Абат Піко скоса подивився на нього, як він звичайно робив у хвилини веселості, і відповів:
— Бачите, абате, щоб стати цьому на перешкоді, треба було б посадовити на ланцюг ваших парафіян; та й це ні до чого не приведе.
— Побачимо, — відрізав маленький абат.
Старий кюре всміхнувся, вдихаючи понюх табака.
— Роки заспокоять вас, абате, а також досвід: ви лише віднадите від церкви останніх парафіян, та й годі. У нашій окрузі народ релігійний, але будьте обережні. Слово честі, коли я бачу під час проповіді яку-небудь дівчину, що нібито трохи погладшала, я кажу собі: "Це не інакше, як вона приведе мені нового парафіянина", — і намагаюсь віддати її заміж. Ви не перешкодите їм грішити, будьте в тому певні, але ви маєте змогу найти парубка й завадити йому покинути матір. Віддавайте їх заміж, абате, одружуйте їх і не турбуйтесь про інше.
— У нас з вами різні погляди, даремно переконувати мене, — суворо відповів новий кюре.
І абат Піко почав знову жалкувати за своїм селом, за морем, що було видно з вікон його плебанії, за маленькими лійкоподібними долинами, куди він ходив читати свій требник, дивлячись, як десь далеко пропливають кораблі.
Потім обидва абати попрощались. Старий кюре поцілував /Канну, яка мало не розплакалась.
Через тиждень абат Толбіак з’явився знову. Він говорив про зміни, які мав на увазі ввести, ніби якийсь король, що вступив у володіння королівством. Потім попросив віконтесу ніколи не пропускати недільних відправ і причащатися щосвята.
— Ви та я, — казав він, — стоїмо тут на чолі громади: ми повинні керувати всіма і завжди давати приклад для наслідування.