— Не говори мені про це американське безглуздя! Принаймні тепер уже не стоїть питання про розтин сім'яного каналу! У вас чоловіків просто каструють, досить тільки сказати "так" чи "ні". (Ця фраза наводить мене на думку, що Джоан Пірс давала йому читати статтю Дебори Грімм і він запам'ятав, що та писала про неоскоплених чоловіків літнього віку.) Тепер питання полягає в тому, згодимося ми взяти на себе роль огирів-плідників чи ні.
Мовчанка.
— Перше ніж відповісти, я прошу тебе подумати, — кажу я. — Щоб потім ти не звинувачував у легковажності тільки мене.
Стайн реагує зовсім несподівано. Він схвально всміхається, ніби оцінюючи зі знанням справи це моє гостре зауваження.
Я встаю, підходжу до вікна й трохи відхиляю подвійні штори. Надворі темно. Не видно нічого, крім яскраво освітленого барака "самотніх жінок", що стоїть навпроти за якихось метрів двадцять. Там спить Берідж. Я навіть знаю, де її вікно.
Насправді я ні про що не думаю. Все вже обмірковано. Я тільки хочу перепочити й узяти розгін. З нас трьох Стайн найкраще поінформований, має найбільший досвід і Наймудріший. Але я не хочу, щоб він гримав на мене. Він робить це не свідомо, але наслідок той самий: розмова з ним обертається на його монолог, який нагадує звинувачувальну промову на суді. Стайнові притаманна манія звинувачення, обурливого викриття, палкої зневаги. На початку розмови нас це ще не стосується, та, оскільки ми в нього під рукою, згодом він накидається й на нас.
Зробивши так паузу в розмові, я знову сідаю в крісло й кажу:
— Переді мною передусім постає питання: чи нам справді дають вибір? Чи ми можемо відмовитися? Мабуть, так, бо Малберрі пише в своєму листі "якщо Ви згодні". Але я одразу ж звернув увагу на те, що він призначає нам побачення з групою лаборантів, так ніби він упевнений у нашій згоді.
— Цілком правильно, — кидає Стайн.
— Дякую, Стайне, за підтримку, — кажу я з нотками сарказму. — Я лише хочу переконатися, що мені надають можливість відмовитись. А що цю відмову розцінять як антипатріотичний вчинок, то я виправдаю її моральними мотивами. Я відповім, що відчуваю огиду до мастурбації, особливо коли її робитиме мені санітар. По суті, я розглядаю це як гомосексуалізм.
— Непогано, — каже Стайн, і його збрижене обличчя старого слона ще більше морщиться. Він похитує головою і докидає з усмішкою в кутиках губів: — Непогано. Але я придумав ще краще. Я скажу, що вирішив залишитися вірним іудейському закону і розглядаю мастурбацію як Онанів гріх, про який ідеться в тридцять восьмому розділі Книги Буття.
Я зиркаю на нього й хитаю головою.
— Не дуже й краще. Тобі скажуть, що твоє сім'я не викинуть на землю й не осквернять, а, навпаки, старанно зберуть для майбутнього запліднення.
— Нічого мені не скажуть, Ральфе. Релігія — це справжній бастіон, і ніхто не наважиться піти на нього в наступ.
Мовчанка. Ми дивимося на Джеса, і той червоніє. А тоді досить сміливо каже:
— А я маю намір дати згоду.
Стайн, на превеликий мій подив, не червоніє і навіть не вимагає пояснення. А втім, я теж не вимагаю, тільки пильно дивлюся на Джеса. Джес теж утуплюється в мене своїми ясними очима.
— Я не збираюся ні засуджувати вас, ні докоряти вам, але, як уже згадав Ральф, дивлюся на відмову як на антипатріотичний вчинок.
— Я не сказав, що дотримуюся такої думки, — жваво заперечую я. — Я відніс її на рахунок властей.
— Я так і зрозумів, — каже Джес, — що ти її не поділяєш. А я поділяю.
Я мовчу, Стайн теж. Мені не хочеться говорити Джесові, що загалом він має рацію, але зокрема — ні. Бо адміністрація, яка керує нами, не гідна довіри, особливо щодо нас! Коли зважити на тиранію й свавілля, які нині панують у країні, то чому б не припустити, що, використавши нас як плідників, завтра адміністрація не вирішить зробити з нас скопців? Але я не кажу про це ні слова. Не знаю, чи Джоан Пірс давала Джесові читати статтю Дебори Грімм. Мабуть, ні. Вона, як і я, не повинна довіряти його наївності. Може, навіть його конформізму.
— Пора вже зробити шпигунству компенсацію, — каже Стайн.
З тією самою неприязню до Джеса, з якою кілька хвилин тому він із нього глумився, Стайн уриває розмову. Вислів "зробити шпигунству компенсацію" (його придумав Стайн) означає, що після таємного обміну думками я маю знову ввімкнути підслуховувальний пристрій, щоб він із півгодини позаписував нашу невинну розмову за чаркою віскі. Це щоб той, хто бачив, як до мене заходили Джес і Стайн, не здивувався, що на магнітофонній стрічці немає ніякого запису. Щоправда, в цьому випадку під час прослуховування стрічки можуть помітити, що запис зроблено із зміщенням часу. Але доводиться ризикувати.
Коли Джес і Стайн пішли від мене, я надягаю піжаму й ходжу сюди-туди по кімнаті. Перегодя зупиняюся біля вікна і, як уже робив цього вечора, підіймаю ріжок штори. Навпроти, зачинившись у такій самій, як моя, кімнаті, спить або не спить Берідж. Нас розділяють якихось двадцять метрів і страхітливе табу: якби ми з нею лягли в одне ліжко, то це було б, принаймні для мене, самогубство.
Одначе третього червня, знехтувавши — я цього певен — мою відмову, приїде група лаборантів по моє сім'я. Через рік, через десять років це сім'я запліднить десь в Огайо чи в Алабамі відібраних комп'ютером жінок, якості яких будуть доповнені моїми. І від цього зачаття на відстані, на подвійній відстані — в просторі й часі — народяться немовлята. Тих немовлят виростять у державних дитячих притулках, вони не знатимуть ні батьків, ні навіть матерів, звільнених від материнських обов'язків. Яке прекрасне поріддя ми матимемо! Прекрасне і чистокровне! Ось вам останній винахід нашої культури: статевий інстинкт остаточно поборено!
Я чую, як у своїй кімнаті ворушиться Дейв, Я зупиняюсь, затамовую подих і прислухаюсь. Ні, все гаразд. Сердешний Дейв! Йому дванадцять років. Він не знає, як відрізнятиметься його життя від нашого.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Аніта приїздить у середу ввечері, саме тоді, коли ми з Дейвом збираємося до кафетерію. Вона бліда, стомлена й змучена. Цілує мене на ходу, здалеку киває головою Дейвові, каже, що помирає з голоду, але спершу хотіла б скупатися й перевдягтись. І замикається зі своєю валізкою у ванній кімнаті.
Вона не побула з нами й трьох хвилин. Зовсім небагато, коли зважити на півторамісячну розлуку. Я телефоную містерові Берроу й запитую, чи можна взяти з собою Аніту до кафетерію. "Ну звісно, докторе, — каже він своїм солодкавим і водночас черствим голосом. — Ми з Кейт радо приймемо її за нашим столом... (Пауза.) Певна річ, і вас теж. — Ці слова він проказує швидко й байдужно. — Гадаю, Дейвові також буде приємно посидіти за столом разом зі своїми маленькими друзями". ("Що?!" — вихоплюється в Дейва, який узяв у мене трубку.)
Потім я кладу трубку й чекаю. Дейв теж чекає. Обидва сидимо мовчки. Час від часу наші погляди зустрічаються, і хлопчик опускає очі. Я добре знаю, що діється в його душі. Він уже відчув, як мене розчарувала Аніта в перші хвилини після свого приїзду, і це його засмутило, хоч собою він і задоволений.
Скупавшись, Аніта справляє враження Венери, так мовби вона заново народилась. На мить вона зупиняється у дверях кімнати — ніби для того, щоб ми помилувалися нею. Чудове волосся кольору червоного дерева хвилями спадає на міцну, тонку шию, на губах ледь помітні сліди помади, вії підфарбовані тушшю, на шиї одна, але справді гарна прикраса: золоте кольє, яке відтіняє молочний колір шкіри; а щоб підкреслити свою скромність, Аніта надягла простеньку чорну сукню, яка коштує, мабуть, цілого багатства. І ось вона стоїть перед нами, тримаючи голову так, як ніколи досі не тримала: наче усвідомлює не тільки власну вроду, а й усю значущість своєї діяльності.
Я кажу їй комплімент без особливої теплоти. А Дейв мовчить. Аніта не надає ваги цій нашій холоднуватій зустрічі, вона гордо заявляє, що голодна, так ніби це має куди більше значення, ніж те, що й ми голодні, а тоді поважно рушає до кафетерію, ступаючи так швидко, що ми з Дейвом на кілька кроків відстаємо від неї.
Очевидно, Аніта справляє глибоке враження на переповнений кафетерій замку, куди вона входить з добродушним виглядом. Тут немає жодної душі, котра б не знала, хто така Аніта Мартінеллі, яку високу посаду вона обіймає, чому так рідко сюди приїздить. Знають усі й про те, що містер Берроу виявляє до неї неабияку шанобливість. До речі, він уже тут. Ось він підводиться і, несучи перед собою своє черевце, похиливши лискучу маківку і обличчя, яке світиться поштивістю, підходить до Аніти. А що містер Берроу дуже високий, а Аніта середнього зросту, то він зіщулюється, ще більше повніючи, вигинається спіраллю й розпливається перед нею масною люб'язністю.
Аніта сприймає все це дуже спокійно. Вона добродушно згоджується, щоб офіціантка наповнила біля стойки її тацю, а тоді простує в моєму супроводі до столика, всміхаючись то ліворуч, то праворуч вишуканою усмішкою політика. Дейв покидає нас, а я опиняюсь між Анітою і Кейт Берроу. Розмовляти вільно в мене нема змоги. Вся увага містера Берроу прикута лише до моєї дружини. Місіс Берроу не зважується ні подивитись на мене, ні заговорити зі мною. В усякому разі, тут Аніта поважна особа. А я той, хто її супроводжує і кого не беруть до уваги.
Одначе мені хочеться, щоб Аніта час від часу всміхалась і щось мені казала, бодай про людське око. Та дарма, мабуть, незважаючи ні на що, вона почуває себе ніяково через мою присутність і ту офіційну й воднораз пустопорожню розмову, в яку її втяг містер Берроу. Тоді я дозволяю собі деяку байдужість, навіть намагаюся розважитись і воджу неуважним поглядом по кафетерію. Але тут я помічаю, що Дейвові анітрохи не весело з його "маленькими друзями".
Місіс Пірс сидить за столиком з С і часу не гає: раз по раз міряє поглядом Аніту й мило всміхається мені, не перестаючи при цьому засипати словами доктора Гребела. який сидить праворуч від неї. За сусіднім столиком ліворуч від мене сидять Кроуфорд і Берідж. Удаючи, ніби заклопотані розмовою, ці жінки, хоч і не зиркають у наш бік, насправді постійно тримають нас у полі зору, Я навіть на мить перехоплюю швидкий і, як мені здається, далеко не доброзичливий погляд Лії Берідж, кинутий на Мартінеллі (звісно, я маю на увазі Аніту).
Посеред вечері Аніта, на превеликий мій подив, раптом змінюється, хоч у кафетерії ніхто цього не помічає.